Оксана Забужко про назву міста, книжковий бум і російськомовних письменників

14:33
17
1008
views
Фото Сергія Якуніна

На минулому тижні з ініціативи місцевого товариства «Просвіта» та видавництва «Комора» обласний центр відвідала культова українська письменниця Оксана Забужко. Оксана Стефанівна презентувала нову книгу «Після третього дзвінка вхід до зали заборонено», поспілкувалася с журналістами та провела творчий вечір у театрі ім. Кропивницького.

Не повірите: у театрі був аншлаг! Зайняті були всі місця: у партері, на ярусах, на балконі. «Безкультурні», ми, виявляється, вміємо цінувати справжнє.

Далі – слово письменниці.

Про місто і назву

– Вчора я пояснювала київським журналістам, що я їду транзитом із Парижа до Кропивницького. Так і є. У Києві я не затрималася. Прилетіла з Парижа, й відразу сюди. Дорогою задумалася: скільки разів я була в Парижі? 5-6, може, сім. В Кропивницькому – жодного. Це стид і ганьба. Це ненормально, коли український письменник частіше буває в Парижі, ніж в українських містах.

Іноді ще подорожуєш Україною на якісь фести, але коли потім тебе питають: «Як тобі фест?», «Як тобі місто?», не знаєш, що відповісти. Це ж як питати корову на ярмарку, як їй ярмарок. Де я була, що я бачила, крім власного виступу? Мене зустрічають, від дверей до дверей водять: тут поїсти, тут переодягтися, тут публіка, тут преса. І так само я зараз почуваюся, у мене нема вражень.

– Мене всі тут питають, як мені нова назва міста. Мені Інгульськ звучав якось солідніше, історичніше. Мені подобаються гідроніми. Зараз, коли наша цивілізація вступає в кризу прісної води, коли вже зрозуміло, що людству треба дбати про прісну воду, відродження річок – це теж відродження країни. І ця прив’язка міст до річок дуже важлива. Горішні Плавні – шикарно. Якщо Горішні, значить, були й дорішні, значить, була навігація по Дніпру. Розумієте? Виступають жили землі.

Але Кропивницький мене дуже зворушив і мило заскочив. Тому що це дуже добрий посил, щоб пригадати, до якої міри ми всі завдячуємо тим, що ми вижили як нація у ХІХ столітті, саме театру. Історія театру корифеїв – це неймовірний історичний детектив. А ми її навіть не ввели у масову свідомість – на рівні хоча б серіалів. Я зараз перечитувала листи Лесі Українки, і вона там пише про Кропивницького, про українські вистави в Києві. Публічно українська мова у вжитку заборонена, але оцей український театр існує, тому що люди хочуть бачити українські вистави, і власник театру йде домовлятися з царськими цензорами, бо йому треба, щоб були прибутки. Ми слабо даємо собі справу, до якої міри культурне повітря ХІХ століття було просякнуте театром. Цей самий театр, який звідси єсть пішов, – це маска, сховавшись за якою, українська культура могла вижити й вибухнути великим відродженням 1918-1929 років.

Просто тепер сам Бог велів вашому місту стати столицею українського театрального відродження.

Про книги і письменників

– Покійна Соломія Павличко любила повторювати «Є замовлення – є література. Нема замовлення – нема літератури». Література – це індустрія, їй потрібен ринок. Сьогодні ми вже не література меншини, ми – література держави. Література, яка виграє власну війну за незалежність і відвойовує свій книжковий ринок. Сьогодні, після прийняття законів, які обмежують імпорт російської пропагандистської літератури, котрою були завалені крамниці у передвоєнні роки, ми маємо книжковий бум. Видавництва пішли в хід, у нас вже бракує друкарських потужностей. З кожним роком цей ринок росте й розвивається, головне – не зупиняти процес.

– Кого б ви порадили читати з молодих сучасних письменників?

– Молодих і сучасних… Це все таке бурхливе, все таке не скристалізоване. Я не за всім встигаю стежити. Останнє з того, що я читала цікавого, – Ірина Цілик, її збірка оповідань «Червоний на чорному». На презентації вона сказала дуже гарну фразу, що під тридцять років вона зрозуміла, що писати про інших цікавіше, ніж про себе. Оце й є народження прозаїка. Бо я знаю багатьох письменників і в моєму поколінні, які ще цього відкриття не зробили, все про себе пишуть.

До речі, її чоловік Артем Чех рік відбув в АТО й, коли повернувся, опублікував книжку «Точка 0» – це нон-фікшн, такий щоденник фронтовий, збірка оповідань, замальовок. Він і до цього щось писав, я не читала. А цю книгу відкрила і не могла відірватися. Притому він не брав участі в боях. Він був на Луганщині. Вони просто там півроку сиділи на цій «Точці 0». Але з цих замальовок солдатського побуту складається історія про те, як людина, столичний ботан, письменник, журналіст, стає солдатом. Мені ця книга дуже багато сказала про українську армію, про її проблеми, які зовсім не матеріального характеру. Це армія, генштаб якої досі не розуміє, що солдатам треба розповідати, за що вони воюють… І тільки з книжки Артема Чеха я усвідомила цю проблему. Це вам приклад того, що таке добра література. Книжка наче про душевний стан людини, а по ходу, побічно, ти отримуєш відповіді на масштабніші питання…

– Як ви ставитеся до російськомовних українських письменників?

– Це ж не гомогенна якась спільнота. Є різні люди. Є письменники, які після 2014 року намагаються переходити на українську мову, і деяким це вже непогано вдається. Є Андрій Курков, який пише російською, але задовго до початку війни, коли для київських письменників надрукуватися в Москві було заповітною мрією, він завжди підкреслював, що він український письменник. І він пише такі пост­радянські дистопії, до яких ця мова пасує.

Мене взагалі, вибачте на слові, трохи скурвлює, коли російськомовних сприймають як одну гомогенну спільноту. Це не так. Люди російськомовні з різних причин…

Ольга Степанова

Ольга Степанова

Журналист «УЦ».

  • Александр Лукашевич

    Пробовал читать Забужко-не получилось,как,впрочем и Андруховича.Экспортный вариант украинской современной литературы.По отношению к ее творчеству оценивать культурный уровень горожан?
    “В киевском журнале “Шо” сия письменниця поделилась своими впечатлениями о “Винни-Пухе” – любимой книге детства: “Прекрасно пам’ятаю (і досі гірчить!) ту доглибну особисту образу, якою стала для мене поява популярного мультфільму, де бридка коричнева клякса-ведмідь хрипкувато-приблатньонним голосом Євгенія Леонова репетував на все горло (не диво, що захрип!) щось вельми схоже на тодішні “пионерские речевки”, і взагалі тримався з тією брутальною, просто-таки комісарською розв’язністю (надто в гостях у явного “піонервожатого” Кролика!), котра недвозначно виказувала чистоту його пролетарського походження… Цей Вінні-Пух був до шпіку кісток радянським…”

    • Ольга Степанова

      Знаете, за что я ее люблю? За абсолютно иной взгляд на привычные вещи (и Винни-Пух – еще один пример этого, хотя я эту книгу просто обожаю! и мультик хороший). Чего стоят аргументы по поводу Ингульска и Кропивницкого? здесь люди два года об этом говорили, разные люди, и местный, и приезжие, а именно таких аргументов о “жилах земли” и “театре-маске”, я ни разу не слышала. Она как-то совершенно самостоятельна, она не повторяет ничьих мыслей. Читать ее тяжело,потому что у нее безумные синтаксические конструкции и много непонятных слов. Но вот этот вот другой взгляд – как будто она смотрит на тот же предмет, но совершенно под другим ракурсом.

      • iosif

        Троцкий тоже смотрел на Елизаветград под другим ракурсом и шо теперь?

      • Александр Лукашевич

        Иногда бывает так,что автора интереснее слушать,чем читать.Но сама по-себе инаковость меня не убеждает. Автор находит себя в слове.
        Зобужко откликнулась на модный когда-то в Европе постмодернизм и тем самым, стала экспортным продуктом украинско

    • Juri Arhangelski

      «…и Андруховича. Экспортный вариант украинской современной литературы». Похоже на правду, если учесть заявление самого Андруховича: «Я прожив у Москві майже два роки, і то було чи не найщасливіші мої часи. Мабуть, саме з цієї причини в моєму романі стільки злості й чорної невдячності». Конъюнктура?

  • Валерій Жванко

    Ольго, дякую. І за статтю, і за відвертість, і за те, що ти ростеш. І як людина, і як журналіст. Еволюція завжди продуктивніша за революцію! Просто інколи не вистачає часу…

    • Ольга Степанова

      Спасибо, конечно. Но, честно говоря, чтобы записать то, что говорит другой человек, особого мастерства не нужно))) Это не мои мысли, это Забужко.

  • сергей лебедев

    что-бы вы тут все не бредили… власть рано или поздно смениться и люди ( жители нашего города) сами выберут ему нормальное название,а не это ненормальное Кропивницкий,скорее всего это будет Елисаветград.

    • Александр Лукашевич

      “Мені подобаються гідроніми. Зараз, коли наша цивілізація вступає в кризу прісної води, коли вже зрозуміло, що людству треба дбати про прісну воду, відродження річок – це теж відродження країни. “-Такие рассуждения без улыбки читать мне сложно. Вспоминаются слова якобы Марии-Антуанетты :”«Если у них нет хлеба, пусть едят пирожные!» “

  • Александр Лукашевич

    “Сьогодні, після прийняття законів, які обмежують імпорт російської пропагандистської літератури, “-Я не знаю,о какой пропагандисткой литературе идет речь,но те,кто любит читать научную и художественную литературу могли почувствовать информационный “голод”(но есть интернет).На русском языке выпускается много переводной литературы,причем вопросы перевода постоянно обсуждаются в российских научных журналах.Интересно,Забужко читала украинские переводы,например,П.Рикера?Гадамера? Мне очень повезло,что познакомился с этими авторами в русском,а не украинском,переводе.Попробуйте,сравните.

    • Виктория Бочарова

      Забужко может читать перечисленных вами философов в подлиннике.

      • Александр Лукашевич

        Может быть,хотя читать и понимать-не одно и тоже.Речь идет о представителях герменевтического направления,а насколько мне известно,Забужко увлекалась постмодернизмом.Но не буду настаивать.Обращу Ваше внимание на то,что желая во что бы то ни стало возразить мне,Вы не поняли,о чем я писал.Я не знаю,какие языки выучила Забужко и может ли она читать свободно философскую литературу..Я же отметил,что украинский читатель утрачивает возможность ознакомиться с русской и переводной литературой.Что переводы философских произведений на украинский,на мой взгляд,неудачныиногда сделаны под влиянием галичанского диалекта.Особенно,если учесть,что профессиональные переводы требуют знания философии переводимого автора и языка,на котором он изъясняется.Вот почему мы знаем Малахова,который переводил Гадамера,Михайлова,по переводам Хайдеггера.А вот о Забужко ничего подобного не ведаю.

  • Сергей

    Цитата: “Мене взагалі, вибачте на слові, трохи скурвлює, коли російськомовних сприймають як одну гомогенну спільноту. Це не так. Люди російськомовні з різних причин…” От тут не зрозумів.Пані ділить українців по мові?.

    • Александр Лукашевич

      Если обратиться к контексту фразы,то можно понять так,что Забужко делит русскоязычных на “правильных украинцев” ( ” український письменник”) и “вату”.Хотя она не использует это слово,но мы имеем дело с контрадикторной противоположностью-наш писатель-не наш писатель.

    • Ольга Степанова

      Нет. Ей задали вопрос о русскоязычных писателях. И она как раз говорила о том, что ее бесит (скурвлюе)))), когда всех русскоязычных украинцев считают какой-то однородной (гомогенной) массой с общими взглядами, общими целями и общим мировоззрением.
      Как вам удалось вложить в это предложение абсолютно противоположный смысл?

      • Сергей

        Значит, вопрос был с намёком? А она как бы оправдала часть русскоязычных? И на том спасибо((( Я считаю, что сейчас любое, ЛЮБОЕ выделение русскоязычных в какую-то особую категорию украинцев по меньшей мере неправильно.

    • Александр Лукашевич

      Речь шла русскоязычных писателях: ” Є різні люди. Є ПИСЬМЕННИКИ, які після 2014 “…….Отсюда интерпретация:” делит русскоязычных (в данном случае -писателей-А.Л.)на “правильных украинцев” ( ” український ПИСЬМЕННИК”) и с здесь не банальное утверждение,мол,каждый человек особый “мир”. Тут ясно дана точка отсчета-2014,Революция гидности.То есть размежевание по политическому принципу.Сам вопрос о русскоязычных,в условиях войны,имеет вполне определенные коннотации,даже если сам интервьюер такой цели перед собой не ставил.