Народний Чорнобиль

13:22
7
1394
views

Навіть навічно вмонтовані в пам’ять і час події мають дивну особливість – вони одночасно можуть бути як далекими, так і близькими, залежно від нашого особистісного сприйняття чи участі в них. Комусь і двадцять років з часу навіть значної події можуть здатися забутою давниною, а комусь – подією, яка трапилась буквально вчора. Але бувають події, які залишаються близькими навіть не багатьом, а всьому народу, скільки б років не пройшло. Це війни, голодомори, перевороти, революції, одним словом – катаклізми. Серед них і аварія реактора 4-го блоку на Чорнобильській атомній станції, з часу якої пройшло вже – не багато й не мало – 32 роки! А ніби вчора…

Час «Ч»

Мало хто заперечить те, що в житті бувають містичні збіги. Одним з таких для мене стала якраз Чорнобильська катастрофа.

Про аварію на атомній станції я дізнався практично того ж дня, правда, ми ще не знали, що аварія трапилася саме на Чорнобильській станції. Це було під вечір трохи похмурого квітневого дня, коли в гості до сусідів завітав капітан, який служив в олександрійській вертолітній частині. Очевидно, що інформація була таємною, але ми випивали, і він поділився нею на умовах збереження таємниці: «Сьогодні кілька наших екіпажів по тривозі підняли в повітря, і вони полетіли на атомну станцію». Яка станція, що трапилося, не знав і капітан. Ми ще довго міркували, що й де могло бути, навіть не знаючи толком, де знаходяться АЕС, окрім однієї – Південно-Української, де працював наш товариш і сусід. Однак пам’ятаю, що стало тривожно, все-таки розуміли, що аби чого вертольоти на атомну станцію, та ще й по тривозі, не полетять.

Зразу подумалося про радіацію, адже ми всі щось вчили про радіаційну безпеку якщо не в школі, то в інститутах, не кажучи вже про армію, де нас вчили ховатися від ядерної загрози по команді «Спалах справа» чи «Спалах зліва»! По цій команді солдати, одягнені в загальновійськовий захисний комплект (страшенно незручна штука) і протигази, повинні були падати з закритою руками головою чи то в напрямку «атомної вспишки», чи то від неї, вже не пам’ятаю. Повторюся, що про вражаючі чинники атомного вибуху типу ударної хвилі чи проникаючої радіації нас вчили багато, але толком ніхто нічого не знав. В армії, як і в народі, знали лише один дієвий засіб на випадок атомної війни – замотуватися в простирадло, чомусь обов’язково біле, і прямувати на кладовище. Ось такі знання були на момент Чорнобильської катастрофи. Правда, ми про «радіацію» знали-таки більше, тому що на нашій вулиці жив хлопчина, він був худим і дуже блідим, казали, що його комісували з атомного човна, «бо він облучився». Зараз можна лише припускати, чи мала б Чорнобильська катастрофа такі наслідки, якби тоді був нинішній інформаційний супровід, включаючи Інтернет і соціальні мережі? Хто його знає, але зрозуміло одне – на той час інформаційне поле навколо Чорнобильської аварії було абсолютно закритим і непроникним, у тому числі й через масову некомпетентність тих же військових чи медпрацівників.

«На курорт»

Очевидно, що про розміри катастрофи одразу не знали не лише «низи», але й «верхи», і це можна вважати пом’якшуючою обставиною при винесенні тодішній владі вироку за провал інформаційної битви з мирним атомом. Просто ніхто не знав, що відбувається, хоча мала місце й традиційна радянська стратегія замовчування негараздів. Очевидно, цим можна пояснити й початкову паніку серед керівництва, інакше важко оцінити деякі випадки.

Я й досі не можу пояснити таке. Буквально зразу, всього через кілька днів після аварії, коли ми толком ще нічого не знали, у Димитровому з’явилися евакуйовані з Чорнобильської зони люди. Причому вони не просто приїхали та оселилися в якомусь гуртожитку – ні, вони практично зразу прийшли працювати на Димитрівську брикетну фабрику! На фабрику – з Чорнобиля! В оцю пилюгу та спеку, бо в цехах було неймовірно гаряче через гарячі паропроводи, які пронизували фабрику в усіх напрямках. Коротше, гуркіт, вібрація, пилюка, бруд, пара та спека – такими були умови на підприємстві, куди чомусь потрапили перші евакуйовані з Чорнобильської зони. Пам’ятаю, як здивувався сам, коли дізнався, що новенька, миловидна молода жінка приїхала сюди саме звідти. Вона розповідала, що в їхньому селі зразу після вибуху, про який не дуже й розповідали, заборонили відкривати вікна, а потім міліція й солдати наказали негайно вантажитися в автобуси та на кілька днів виїхати з села. Сказали, відвезуть на курорт чи базу відпочинку… Вона розповідала (а ми не йняли віри), що з навколишніх сіл вивозять усіх мешканців поголовно, що там люди залишили все, що було в хатах і у дворах і поїхали, хто в чому був, що люди не хотіли їхати, що були ґвалт і крик, а села були оточені кордонами з військових. Потім це виявилося правдою. А ще вона сказала, що зразу по прибутті в Димитрово вона здала свій одяг, натомість їй видали інший, щось типу спортивного костюму, виплатили якісь «підйомні» – 200 чи трішки більше карбованців – і запропонували, поки все уляжеться… попрацювати на брикетній фабриці. Вона погодилась. Ми бачились кілька днів, а потім вона зникла. Мабуть, хтось десь схаменувся, розібрався й скасував такий екстремальний відпочинок перших чорнобильців на олександрійському курорті…

Цей випадок дійсно може здатися неймовірним, адже тема катастрофи була настільки закритою, що в робітничій нарядній виникали навіть суперечки з приводу чуток і тодішніх повідомлень у пресі. Добре пам’ятаю, як уже після травневих свят я причепив на дошці оголошень вирізку з газети, де йшлося, що «в городе Припяти учреждения и организации функционируют нормально». Це тоді, коли евакуація йшла повним ходом. Комуністи казали: «У нас не врут», а я заперечував, що років через десять вам буде соромно за Чорнобиль, бо вся біда ще попереду. Втім, це слова доктора Гейла, американського спеціаліста, який, може, нікого й не вилікував, але відвертіше сказав про майбутні наслідки катастрофи, ніж наші керманичі та науковці.

Переселенці й ліквідатори

Потім мені доводилося багато спілкуватися з переселенцями з зони відчуження, які за допомогою наших будівельників із такої давно забутої організації, як «Міжколгоспбуд», переселилися в щойно збудовані для них села – Голубієвичі Компаніївського району, Бутівське Олександрійського та Несвяткове Олександрівського. Будівництвом цих сіл і переселенням людей особисто займався професійний будівельник, який з 1990 року потрапив до обласної номенклатури, а потім став першим міністром МНС – Валерій Кальченко. Відзначимо, що саме тоді стався перший приклад декомунізації в нашій області, причому в ті часи просто неймовірний. Переселенці наполягли, щоб їхнє нове село називалося, як і залишене на Житомирщині, - Голубієвичі. І їх послухали, змінивши тодішню назву села Леніно.

Переселенці розповідали, що, коли їх вивозили, людям важко було позбутися відчуття якогось дежавю. Усім здавалося, що неначе це вже було, і одночасно не вірилося в реальність того, що відбувалося. Адже вони стали учасниками справді «ісходу» біблійного масштабу, коли цілий народ був змушений покинути віками нажиті місця. Але найбільше в перші дні їм боліла не розлука, бо була маленька надія на тимчасовість від’їзду, а справжні сльози покинутих домашніх тварин, які щось розуміли. Тварин було шкода більше, ніж людей, ті, хто відмовився виїжджати, таки могли дати собі раду, а тварини – ні. Люди й зараз згадують, що коли доводилося повертатись в Зону, хоча б і за речами, то не можна передати, з якою радістю зустрічали людей покинуті колись собаки й коти…

«Не положено»!

Наші та румунські будівельники, які споруджували села для переселенців, зі своїм завданням справилися у відведені терміни. Були, правда, нарікання на якість деяких робіт, але то таке, куди ж тоді без браку? Проте в історії з будівництвом сіл для переселенців є й трагічна сторінка. Справа в тому, що спочатку будівельники з «Міжколгоспбуду», зокрема й з Олександрійського району, працювали в безпосередній близькості від Чорнобиля, будували село Сукачі в Іванківському районі Київської області, значна частина якого входила в тридцятикілометрову зону. Я знав особисто багатьох хлопців, які працювали там, але так і не отримали статус чорнобильців, бо Сукачі були поза Чорнобильською зоною. Дехто з них самі, доки були живі, розповідали, що хворіли на всі чорнобильські хвороби, точнісінько, як і інші ліквідатори. До речі, тоді ходили вперті чутки, що «в Чорнобиль» мобілізували чи не всіх місцевих «героїв боротьби з зеленим змієм». Очевидно, це пішло по аналогії з розповідями про те, що на уранових копальнях працювали виключно засуджені до розстрілу. Насправді мобілізація на перших порах проходила на принципах добровільності та не через адміністрацію підприємств, а через парткоми. Дуже багато людей знали, на що йшли, але не відмовлялися, хоча більшість таки була мобілізована, але суті це не міняє. Через Чорнобиль пройшло не менше 600 тисяч осіб!

На тлі справжнього героїзму ліквідаторів якоюсь аномалією виглядають «липові» ліквідатори, які змогли отримати статус навіть раніше, ніж ті, хто працював у самому пеклі. Причому до цих пір збереглася традиція делікатно обходити цю тему, навіть у випадку виявлення ліквідаторів-фальсифікаторів. Незважаючи на кількаразові спроби викорчувати «липу» в рядах ліквідаторів, вона не зникає, а поодинокі випадки викриття фейкових чорнобильців громадськості практично невідомі. Хіба що час від часу з’являються чутки, що в якомусь «тиловому» військкоматі практично всі працівники виявились ліквідаторами. Більший резонанс отримують історії, коли справжні ліквідатори не можуть довести свою участь у ліквідації, бо документи дивним чином зникали, а справжні дані – замовчувалися, а то й просто знищувалися. Те ж саме стосується й «дітей Чорнобиля», у яких, на відміну від «дітей війни», не залишилося шансів на підтримку держави. Та й то сказати, яка підтримка? Скажімо, на дитину, яка народилася в ліквідатора, в місяць виділялося аж 6 гривень 50 копійок допомоги на харчування, а з 18-річного віку вона взагалі втрачала свій статус, причому ніхто не дає гарантій, що чорнобильське батьківство не проявить себе в майбутньому.

Ми багато критикуємо владу за недостатній соціальний захист чорнобильців, проте було б несправедливим не зважати й на важкий чорнобильський хрест, який несе Україна. За часи незалежності на вирішення Чорнобильської проблематики з бюджету було витрачено більше 20 мільярдів доларів, а ще ж маємо й неймовірні втрати від знищення промислового та виробничого потенціалу, виведення з обороту сотень тисяч гектарів земель і тому подібне.

Ми там були!

Чорнобильська катастрофа залишила свій радіаційний слід на території багатьох країн Європи, хоча найбільше постраждали Білорусія, Україна та Російська Федерація. Там теж є свої Зони відчуження, і коли читаєш назви населених пунктів Брянської області РФ, які потрапили в зону відселення, то здається, що мова йде про Кіровоградщину – Злинка, Нікольське, Клинцівський район, Калинівка…

Різниця в тому, що мешканці наших Злинки чи Нікольського самі їхали рятувати землю від біди. Причому ліквідатори з Кіровоградщини навіть хизувалися, мовляв, «ми з Кіровограда, нам радіації не нада», натякаючи на уранові шахти. Така легковажність могла дорого коштувати, а легковажності, як згадують самі хлопці, вистачало. Якийсь час навіть в народі міцно укоренилося розуміння, що від радіації начебто рятує алкоголь, чим частенько користувалися як в Чорнобилі, так і далеко від нього. Типу ми не випиваємо, ми лікуємось.

Напряму, в плані радіаційного забруднення, Чорнобильська катастрофа нашу область не зачепила. Хтось вбачав у цьому ледь не дискримінацію та підступи бюрократів, які не хочуть визнати очевидне – наявність у нас якихось природних аномалій, схожих із чорнобильськими. Та карти радіаційного забруднення свідчать, що радіаційна обстановка в нас перебуває в межах природних, далеких від екстремальних значень. Але свою, причому важливу місію у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Кіровоградщина виконала, адже в ліквідації наслідків брали участь майже 20 тисяч ліквідаторів. Причому значна частина, особливо перша хвиля, пішла працювати в Зону добровольцями, незважаючи на небезпеку. Знаю ліквідатора, якому довелося працювати в режимі кількох хвилин на день. Люди забігали на об’єкт, виконували буквально кілька рухів і тікали, звільняючи місце для іншої зміни.

Наші ліквідатори працювали буквально на всіх Чорнобильських позиціях. Це були водії автобусів і вантажівок, бурильники і прохідники, міліціонери і військові як строкової служби, так і мобілізовані. Це були машиністи локомотивів, кухарі, лікарі, зварники чи працівники служби побуту. До речі, знайомий машиніст тепловоза, який 1986 року водив вантажні потяги через Зону, згадував, як розкішно того року в покинутих селах Чорнобильської зони цвіли сади та як вони ломилися від яблук восени. Каже, що такого врожаю більше ніколи не бачив. Земля неначе востаннє демонструвала людям, як вони помилялися, коли проміняли її на цивілізацію…

Сергій Полулях

Сергій Полулях

Журналіст «УЦ».

  • citizen

    цікаво а де зараз спецкор “Молодого комунара” П.Селецкий? На початку червня 1986 р. ця людина була в Чорнобилі. Як склась його доля?

    • Vasilisa

      Наче у Киив переизав, дали не знаю

  • Vasilisa

    Несколько фактов. Знакомая семья из Припяти – мама с младшей дочкой получила квартиру в Киеве, старшая дочка – в Курске. Знакомый строитель из Фрунзе неск раз по месяцу ездил туда по командировке. Черноб зона в Белоруссии – не разрешали ничего собирать в лесах, Куба и Зап страны брали группы детей на оздоровление. В зап европе дили в семьях – за это были налоговые льготы, там нет альтруисто, но и на том спасибо, знаю неск детей, которые до 18 лет из года в год ездили в одни и те же семьи – пожружились

  • Vasilisa

    Уверена, что если бы рассказали всю “правду” – паники было бы не только много, но она резко бы повлияла на заболеваемость. Поэтому по прошествии многих лет пришла к выводу, что сокрытие информационное было правильным. Конечно, людей надо было беречь – и верхи должны были знать правду, чтобы принимать правильные решения. Но в целом решения тоже были правильные – на убой никого не отправляли- учитывали дозы и время

    • iosif

      Спустя четверть века в супер свободной и супер демократичной Японии после аварии на Фукусме тоже было секретов воз и маленькая тележка. Но то не интересно, то надо хвалить, а за пинание Совка могут чупачупс выписать в виде поощрения.

  • Juri Arhangelski

    А почему бы не закрывать ЧАЭС, а реставрировать её? В чём проблема? Ведь другие АЭС мы не закрываем или есть 100% гарантия, что они не взорвутся

  • Сергей

    Працював на ЧАЕС липень-серпень 1987-го. На той час працівники станції уже і перехворіли, і пройшли реабілітацію, і повернулися працювати. Працювали вахтовим методом. Отримали квартири у Києві. До чого пишу? Люди, ки
    яни, стояли у черзі на квартиру роками. І тут “їхні” квартири віддають працівникам ЧАЕС! Так і двері квартир палили, і вікна били, і обструкцію влаштовували. Навіть у лікарню “водників”, де реабілітувались працівники ЧАЕС, кияни перестали звертатись.Ото і таке було.