Безальтернативна енергетика

12:45
0
456
views

На тлі політичних дискусій про вартість енергоносіїв схоже, що й нова генерація українських політиків поки не бачить розв’язання проблеми енергетичної безпеки України. У всякому разі, їх більше турбує формула «Роттердам плюс», ніж система «Олександріявугілля мінус», і саме це має визначальне значення для вартості кіловат-годин, яку ми сплачуємо..

Німецький порядок

На початку 2018-го року закрилася остання вугільна шахта в Німеччині, яка добувала кам’яне вугілля з 1863-го року! Енергетичне серце Кіровоградщини, як називали буровугільну галузь Олександрії з потужністю видобутку 10 мільйонів тонн вугілля на рік, перестало битись після важкої та тривалої хвороби ще на початку 2000-х років. Але насправді агонія тривала з початку 80-х років минулого сторіччя, відповідно – хворіти буровугільна галузь почала ще раніше. Тим часом, згорнувши видобуток кам’яного вугілля, Німеччина стрімко наростила обсяги видобутку бурого, довівши цифру добутих тонн лігнину, так по-науковому називається наше буре вугілля, до 207 мільйонів тонн у 2012 році! Зараз видобуток сягає трішки менше 200 мільйонів тонн на рік, і переважна його частина використовується для отримання електричної енергії. 10%, тобто 18 мільйонів тонн, має хімічне призначення: з бурого вугілля німці роблять дизельне пальне та інші корисні речі.

Разом із тим в Німеччині не затихають екологічні протести, спрямовані на закриття видобувної галузі, задля розвитку якої уряд іде на такі неймовірні заходи, як знесення населених пунктів разом з об’єктами архітектурної спадщини. Але не поспішайте радіти успіхам німецьких «зелених», які начебто домоглися закриття кам’яновугільної галузі та ось-ось закриють буровугільну задля торжества альтернативної енергетики. Не забувайте, що німецький уряд затвердив ще й програму закриття своїх АЕС, проте німецька металургія й ТЕЦ як працювали на вугіллі, так і працюють. Просто вони почали його імпортувати. Між іншим, Росія, яка має стратегію розвитку, спрямовану на збереження власних природних ресурсів за рахунок використання сусідських (про Донбас ми всі знаємо), зраділа й планує збільшити експорт вугілля в Німеччину. А з урахуванням того, що споживання електроенергії лише зростатиме, німецькі ТЕЦ будуть працювати й далі на… бурому вугіллі.

Німецькій підприємливості та державній політиці в галузі енергетики можна лише позаздрити. За часів існування НДР (Східної Німеччини) і Ради Економічної Взаємодопомоги, де вирішальною була позиція СРСР, видобуток і переробка бурого вугілля були практично згорнуті, оскільки туди прийшов дешевий сибірський газ. Мешканці деяких районів Кіровоградщини пам’ятають «золоті часи» кінця 1970-х чи середини 1980-х років, коли в них стояли табори німецьких будівельників, що брали участь у спорудженні нафто- і газопроводів в Європу. У надрах народної пам’яті навіть залишився анекдот, ніби німецькі робітники казали нашим селянам десь у Світловодському чи Олександрівському районі: «Скоро ми будемо отримувати ваш газ, а ви так і будете спалювати у своїх печах “сольома”».

Приблизно так і вийшло, причому газ дозволив владі НДР фактично згорнути буровугільну галузь. Знаю одного профспілкового діяча, який уже після об’єднання ФРН і НДР побував на хімічному буровугільному концерні біля Лейпціга. Нашій делегації пояснювали, що видобуток бурого вугілля та його переробка припинились через екологічні проблеми та виснаження родовищ. Але насправді все було з точністю до навпаки – німці згорнули видобуток бурого вугілля, поклади якого були сконцентровані якраз у Східній Німеччині зі стратегічних міркувань. Можливо, з тих же стратегічних міркувань вони пішли на закриття кам’яновугільної галузі, яка сконцентрована в Західній Німеччині, в промисловому районі Рур, задля збереження власних запасів вугілля для майбутніх поколінь.

А от для компенсації енергетичних втрат німці оперативно відновили й наростили видобуток та переробку бурого вугілля, ба більше, вони з німецькою педантичністю зберегли виробничу буровугільну базу, а не знищили, як це зробили в Олександрії. Та ще й удосконалили технології спалювання та переробки бурого вугілля, мінімізуючи вплив виробництва на довкілля. Втім, у них і у 80-х роках минулого століття були такі досконалі технології, що наші брикетні й ТЕЦ з їхніми астрономічними викидами шкідливих речовин здавалися справжнім пеклом, оповитим непроглядними хмарами чорної пилюки, з яких випадали сірчані дощі. За офіційними радянськими даними, вірити яким ми не маємо морального права, кожне з переробних підприємств ВО «Олександріявугілля» викидало до 60 тонн твердих решток на добу. Насправді, як і з Чорнобилем, все було набагато гірше. А умови праці на наших брикетних фабриках і ТЕЦ були настільки нестерпними, що я до цих пір не розумію, як там могли витримувати люди. Тому колись і назвав сушильно-пресовий цех «душильно-стресовим»…

Все гірше, ніж здавалося

Тим не менше, холдинг «Олександріявугілля», в якому на початку 90-х років минулого сторіччя працювало близько 20 тисяч працівників, був і справді флагманом енергетичної галузі Кіровоградщини, з розвитком якої пов’язувалися навіть сподівання на здобуття Україною енергетичної незалежності. Тоді багато фахівців вважало, що переоснащення підприємств галузі за сучасними технологіями переробки вугілля дозволить наростити обсяги виробництва електроенергії до комерційних значень, але про нарощення виробництва буровугільних брикетів уже не йшлося. Чомусь саме цей напрямок діяльності олександрійських гірників і переробників найшвидше зазнав непоправних втрат і за кілька років припинив своє існування. Нагадаю, що пікові значення видобутку бурого вугілля в Олександрії складали 10 мільйонів тонн на рік, а виробництво буровугільних брикетів – чотири мільйони тонн на рік. До того ж, турбоагрегати Олександрії виробляли приблизно півтора мільйона кіловат електроенергії, приблизно стільки ж потребувало й місто, але електроенергія власного виробництва йшла на потреби об’єднання, втім, не задовольняючи їх у повному обсязі, тому стільки ж доводилося й купувати. Ось ми й маємо перший симптом хвороби – замість того, щоб йти шляхом нарощування виробниц­тва електроенергії, як основи комерційної діяльності та отримання прибутків, державні дотації вкладались у підтримку переробної бази, яка потребувала реанімаційних заходів ще на початку 80-х років минулого сторіччя. Місцеві ТЕЦ і брикетні фабрики мали надто застаріле обладнання, щоб без кардинальної перебудови й модернізації можна було сподіватися на розвиток.

Потрібно зазначити, що якась модернізація все ж велася, але вона була викликана катастрофічним станом основних фондів, а не бажанням здійснити інноваційний прорив в галузі переробки. Якщо видобувний напрямок ще нарощували, тобто постійно будувалися нові шахти й вугільні розрізи замість виснажених родовищ, то з ТЕЦ і брикетними фабриками справи йшли все гірше. На початку 80-х навіть московська преса писала про аварійний стан брикетних фабрик, де в цехах провалювалися перекриття й часто траплялися масштабні аварії. Але притягнути когось до відповідальності за нанесені матеріальні збитки не змогло навіть КДБ – обладнання було таким старим, що вже нічого не коштувало.

У середині 80-х, якраз перед тим, як ударив Чорнобиль, радянський уряд таки звернув увагу на стан галузі, і почалася масштабна реконструкція цехів Димитровської брикетної фабрики. Стан будівлі був таким, що більшості металевих конструкцій просто не існувало – вони проржавіли наскрізь, і їх повністю замінили або капітально посилили всі несучі колони й балки перекриттів. Правда, встигли зробити це лише в одному цеху, а в іншому – обійшлися косметичним і поверховим ремонтом. Тоді ж замінили й технологічне обладнання, тобто преси й сушильні барабани та інше. Для цих масштабних робіт залучалися працівники всіх підприємств галузі, до речі, автор цих рядків виявився чи не єдиним робітником «Олександріявугілля», який за результатами реконструкції був відзначений подякою міністра вугільної промисловості СРСР Щадова.

Зазначу, що процес заміни сушильно-пресового обладнання розпочали на брикетних фабриках ще в 70-х роках, коли там ще працювало обладнання, ввезене з Німеччини по репараціям. Доводилося бачити сушильні барабани 1929-го року випуску й брикетні преси початку ХХ сторіччя. Траплялися екземпляри і зі свастикою, але реконструкція – це не модернізація і тим більше не інновації, що потрібно було робити в Олександрії ще тоді, тобто будувати нові ТЕЦ і брикетні фабрики поблизу вугільних розрізів, того ж Костянтинівського чи Медвежоярської шахти.

У результаті кон’юнктура на ринку споживання місцевих джерел енергії склалася так, що побутовий природний газ витіснив брикет, і мільйонні кошти, витрачені на реконструкцію брикетних фабрик, виявилися викинутими на вітер. Втім, був ще один варіант, який забезпечував стабільне існування та розвиток енергетичної галузі, – виробництво теплової енергії, яка є побічним продуктом виробництва електроенергії, якби її спрямували для обігріву житлового сектору. Тоді б місто мало тепло та електроенергію, енергетики – прибутки у вигляді платежів населення, а гірники б продавали енергетикам видобуте вугілля. Плюс повинна була тривати робота над покращенням ціни та якості буровугільних брикетів, які при нинішній кон’юнктурі стали конкурентоздатними. Однак все пішло не за німецьким сценарієм, а за практично більшовицьким звичаєм перебудови економіки: спочатку зруйнувати «до основанья, а затєм». Правда, першу частину програми виконали – зруйнували буровугільну галузь цілком і остаточно, а за реалізацію «затєм» ніхто й не думає. Можливо, це вже й ні до чого?

Трішки історії

Одним з найавторитетніших фахівців зі справ «Олександріявугілля» на сьогодні є почесний громадянин міста Юрій Ігорович Дзбановський, який свого часу працював заступником головного механіка об’єднання по електростанціям, а також директором ТЕЦ-3. Він депутат кількох скликань Олександрійської міської ради та Кіровоградської обласної ради в 2010–2015 роках. Юрій Ігорович все життя пропрацював в енергетиці й починав саме в Олександрії. За його інформацією, першою електростанцією тут стала Олександрійська центральна електростанція – ОЦЕС-1, збудована в 1936-му році. Місце її знаходження й досі можна побачити на березі ставка, хоча від самої електростанції не залишилося навіть залізобетонних фундаментів – їх розбили, щоб дістати брухт. Електростанція працювала й при німцях, кажуть, що вони ж її і підірвали, а після війни на ОЦЕС змонтували дві турбіни й чотири котлоагрегати КП-30, тобто потужністю 30 тонн пари на годину. У 1952-му році ввели в експлуатацію ТЕЦ-2 біля нинішнього Байдаківського (Жовтневого мікрорайону), а в 1953-му – ТЕЦ-3 на селищі Димитрове. Там же звели й завод гірського воску. Паралельно будували й брикетні фабрики, причому Юрій Ігорович називає вигадкою, що їх будували військовополонені німці. Утім примусова праця таки використовувалася, але лише у вигляді розконвойованих радянських злочинців (очевидно, тодішній варіант «хімії»). Тоді ж з’явилося й райенергоуправління (РЕУ), яке спочатку базувалося на території ОЦЕС, а потім «переїхало» на місце закритої шахти. Пізніше ОЦЕС-1 і ТЕЦ-2 об’єднали в одне підприємство – ТЕЦ-1/2. На ній працювали вітчизняні котлоагрегати, а на ТЕЦ-3 змонтували обладнання, ввезене з Німеччини по репараціях. Обладнання брикетних фабрик теж було німецьким.

У часи найвищої продуктивності на електростанціях Олександрії працювало 12 котлоагрегатів. Важливо, що всі вони працювали на місцевому бурому вугіллі, пізніше їх почали реконструювати під вугільно-мазутну суміш, де мазут використовували в якості так званої підсвітки для стабілізації роботи котла, тобто покращення процесу горіння. Це стало необхідним тоді, коли на електростанції почало надходити низькосортне вугілля з новозбудованих розрізів, адже спочатку котли проектувалися лише під визначений сорт вугілля. Наприклад, ТЕЦ –1 будували під байдаківське вугілля, яке добували поруч. ТЕЦ-3 проектувалася під вугілля Семенівсько-Головківського розрізу, причому вважалося, що брикетування та виробництво електроенергії в цих промислових вузлах здійснюються паралельно. Проте згодом ситуація змінилася, й вугілля інших розрізів годилося більше для заводу гірського воску та брикетних фабрик, ніж для ТЕЦ, або навпаки. Тому робота котлоагрегатів потребувала більше мазута, якого після проголошення незалежності України стало не вистачати.

Юрій Ігорович взагалі вважає, що проблеми «Олександріявугілля» сталися внаслідок отримання Україною незалежності та впливу Міжнародного валютного фонду, у якого нібито є плани по скороченню населення України й захоплення українських земель, тим більше що попередня влада оголосила Україну аграрною країною, а аграрні країни ніколи не турбуються про розвиток промисловості. Ось такі геополітичні переконання палкого прихильника лівої чи регіональної ідеї. На жаль, жодна українська політична сила, як і олександрійські нардепи-мажоритарники, так і не змогли чи не захотіли нічого зробити задля реалізації державної програми розвитку буровугільної галузі. На відміну від німецьких політиків, які прийняли необхідне рішення.

Зате у володінні практичною інформацією патріарху олександрійської енергетики відмовити аж ніяк не можна. Хоча б у можливості розвитку галузі, причому вона теж полягає в ідеї відновлення видобутку вугілля, будівництва нових електростанцій задля виробництва й постачання населенню Олександрії теплової та електричної енергії, а також відновлення виробництва брикетів: «При реалізації першого етапу програми відновлення галузі Олександрії вистачить видобутку 500 тисяч тонн вугілля на рік, у той час, коли запаси одного Костянтинівського розрізу оцінюються в 42 мільйони тонн, є й інші родовища, проектна документація готова. Тоді Олександрія оживе. А в Дніпровському басейні й взагалі зосереджено 4,5 мільярда тонн бурого вугілля». Щодо грошей, то Юрій Ігорович посилається на досвід Німеччини, де об’єкти буровугільної промисловості продавали інвесторам за одну марку, але за умови збереження цільового призначення та планового нарощування виробництва. Натомість, вугільні підприємства Олександрії просто зникли разом з усім обладнанням: «Я точну кількість зниклого як брухт обладнання назвати не можу, але вона величезна. Величезна!!! Причому списували не лише окреме обладнання, але й самі ТЕЦ чи РЕУ, бо на них не було навіть проекту ліквідації. А згідно такого проекту, замість ліквідованого підприємства вугільної галузі потрібно створювати нові робочі місця для гірників. Цього не було зроблено, натомість підприємства ліквідували до фундаментів. Це називається украли. Це – украли! Звичайно, щось десь здали для погашення боргів по заробітній платі, але…»

Темна енергія

Ось у цьому «але», сказаному знаючою людиною, і ховаються втрачені на сьогодні можливості розвитку буровугільної енергетики України – так буде правильно називати перспективний напрямок, адже холдинг не обмежувався підприємствами, розташованими в Олександрії. ТЕЦ і брикетна фабрика працювали й у містечку Ватутине Черкаської області, вугільні поклади розроблялися в Житомирській області, та й на Кіровоградщині вугілля вистачає, взяти хоча б Новомиргородську шахту, яка так і не вийшла на проектну потужність і припинила своє існування в кінці 90-х років минулого сторіччя.

Між іншим, те, про що казав Юрій Дзбановський з приводу створення робочих місць, таки мало місце. В Олександрії було збудовано невелике підприємство з переробки гранітів, а в Новомиргороді, де працювала буровугільна шахта, єдину котельню перевели з мазуту на… газ. Це пара робочих місць, не більше. Схоже, що й на програмах зайнятості гірників теж хтось непогано заробив, тоді як у Німеччині такі програми дійсно працюють, як і в Англії, де нерентабельні шахти закривала ще Маргарет Тетчер, а наші шахтарі здавали одноденний заробіток на підтримку страйкуючих англійських колег. Цікаво, де тепер вони і де ми?

До речі, компенсація власникам шахт від уряду Німеччини за одне ліквідоване робоче місце гірника становить 3,5 мільйона марок. Звичайно, ми на таку щедрість розраховувати не можемо, але ж і украдені сотні тисяч, якщо не мільйони тисяч тонн обладнання десятків вугільних підприємств могли б стати основою для інноваційного інвестування в галузь, але про це якось не думалося. Тодішнє керівництво холдингу опікувалося зовсім іншими клопотами. Наприклад, у моєму журналістському блокноті за січень 1992-го року є записи про невиконання плану забезпечення працівників пільговим брикетом. Є запис про те, що напередодні Нового року працівники шахт залишилися без вирощеної на підсоб­них підприємствах свинини, яку чомусь реалізували через торговельну мережу. Тоді під свята працівники холдингу мали право на отримання кілограма м’яса по пільговим цінам, але справа в тому, що й в торговельній мережі його не було. У цьому ж блокноті є записи про роботу страйкому, про діяльність дитсадків, які були на балансі холдингу, про ліквідацію дисбалансу в оплаті праці між шахтарями й працівниками допоміжних підприємств, про дефіцит пального, дотації, про зупинку житлового будівництва та про інші проблеми, а ще ж було й падіння трудової дисципліни.

Тобто з цих записів видно, що справи йшли, як кажуть у народі, «навмируще». Тоді ж почалося й масове вирізання обладнання, зокрема й у щойно відремонтованому цеху № 2 Димитрівської брикетної фабрики, та й на Байдаківській теж. Особисто бачив, як робітники Байдаківки, для того щоб повантажити труби з сушильних барабанів, кілька разів розбирали та відновлювали цегляний паркан, а потім уже й відновлювати припинили.

Через рік через нестачу мазуту замерзла ТЕЦ-3, де можна було знімати апокаліптичні картини кінця цивілізації. Повністю зупинився завод гірського воску, і настали незворотні зміни в діяльності інших підприємств, зокрема розрізів і шахт, які почали затоплювати водою. І саме в той момент на державному рівні й потрібно було приймати рішення про зупинку та повне переоснащення виробництва хоча б і за тогочасними німецькими технологіями, а в якості інвестицій можна було використати обладнання, яке благополучно розкрадали ще років з двадцять. У цьому були зацікавлені різні групи впливу, а можливо, реалізація брухту та обладнання гарантувала негайний прибуток, тоді як від інвестицій віддачі потрібно було чекати роками. Як би там не було, але долю галузі вирішувала не держава, а окремі люди й політики, яким був вигідний саме такий розвиток подій.

Це частково підтвердив і Юрій Дзбановський, який володіє необхідним рівнем інсайдерської інформації. Він розповів, що інвестори, які були готові вкладати кошти в розвиток буровугільної галузі, таки траплялися, але справу щоразу зупиняли чиновники, яких цікавила лише власна вигода у вигляді «відкатів»: «Це головне, бо кожен, сидячи в кріслі, пропонував інвестору – половина мені, а половина тобі. Китайцям це незрозуміло. Я це знаю точно, бо чиновники запитували: “А що нам на кишеню?”».

За плином часу ми вже не дуже й усвідомлюємо, про що йде мова, а мова йде про відродження галузі, повагу до якої викликає навіть перелік об’єктів – розрізи Байдаківський, Головківський, Бандурівський, Балахівський, Михайлівський, Морозівський, Костянтинівський, шахти «2/3», Олександрійська, Верболозівська, Світлопільська, Ведмежоярська, Новомиргородська, завод гірського воску, брикетні фабрики Байдаківська, Димитрівська, Юрківська та десятки супутних або допоміжних підприємств, на яких працювало більше 20 тисяч чоловік.

До речі, про людей. Це не лише колишні працівники галузі, це фахівці, яких так просто взяти вже ніде. Тому потрібно починати відновлення галузі з малих обсягів – будівництва одного розрізу, однієї ТЕЦ, невеликої брикетної фабрики. Але потрібна політична воля, а ще краще – державна підтримка, бо держава теж може бути ефективним інвестором. Змогла ж держава Україна створити умови для розвитку альтернативної енергетики, вартість якої робить привабливими інвестиції в буровугільну галузь? У всякому разі, німці, які розвивають альтернативну енергетику «випереджаючими темпами», не менше уваги надають і розвитку власної буровугільної галузі. Хто-хто, а вони кошти рахувати вміють.

Сергій Полулях, «УЦ».