Вівці мої, вівці…

13:06
736
views

Зараз важко повірити, але 40-50 років тому дуже популярною була пісня «Вівці мої, вівці, вівці та отара», в якій вівчар дуже переймався з приводу, хто ж їх буде пасти, як його не стане? Зараз це запитання не актуальне – немає ні отар, ні вівчарів. У кінці 80-х і на початку 90-х років в українському селі відбулися справді незворотні процеси в тваринництві, причому передусім – у вівчарстві, яке зникло всього за кілька перебудовних років «як клас», тобто галузь. Тому інформація про намір відродити вівчарство в окремо взятому господарстві Кіровоградського району стала майже сенсацією…

Усім вигідно, окрім нас

Господарство по розведенню овець зовсім недавно організували в старих тваринницьких фермах колишнього колгоспу поблизу Кропивницького. Керівник господарства, Андрій Жила (щоб не було плутанини, зауважимо, що він пов­ний тезка керівника робіт по реконструкціїї арки Райковича) розповів про деталі організації нової для них справи.

Усе начебто просто, але після екскурсії виникло більше запитань, ніж ми отримали відповідей. Читачі «УЦ» зі стажем добре пам’ятають, що в радянські часи вівчарство в Україні було досить розвиненою галуззю з поголів’ям різних порід овець, яке нараховувало до 10 мільйонів голів. Зараз маємо цифру разів у 10 меншу. Статистика каже, що сьогодні на Кіровоградщині налічується близько 13 тисяч голів овець, в усякому разі в 2015-му році їх було 13,2 тисячі, але в наступному році кількість поголів’я чомусь скоротилася на 700 голів. Тим не менше, останнім часом з’являється все більше обережних повідомлень про позитивні зміни в галузі вівчарства, але, швидше за все, рахунок іде на сотні, навіть не на тисячі голів овець у новостворених стадах.

Якщо опиратися на загальноукраїнські тенденції, то можемо говорити, що в кінці радянського періоду в області налічувалося до двох чи трьох сотень тисяч овець, отари яких часто можна було побачити на зелених схилах наших балок. У 70-х та ще у 80-х роках минулого сторіччя стрижка овець була навіть засобом додаткового сезонного заробітку для так званих шабашників – люди спеціально най­малися, щоб стригти овець, в колгоспи Світловодського чи інших районів. В Австралії таких людей називають рінгери, а найвправніші з них стрижуть за день до чотирьох сотень овець. Колись вправні рінгери були й у нас, а тепер, розповів Андрій, для того, щоб навчитися стригти овець, довелося привозити стригаля аж з Миколаївської області: «Придбали машинку для стрижки овець, яка коштує більше трьох тисяч гривень, тепер будемо управлятися самі, але для нас це не основний напрямок вівчарства. Ми зосереджуємося на отриманні м’яса, яке дає непогану рентабельність. Вовна зараз нерентабельна по ціні, але з часом ситуація може змінитися на краще».

Хотілося б вірити в успіх, тим більше що світові тенденції свідчать про зростання інтересу до галузі, але вони чомусь ніяк не стосуються України. Скажімо, світовим лідером по виробництву баранини є Китай з показником два мільйони тонн на рік. Значна частина м’яса іде на експорт у Європу, де сформувалися ціни на рівні 6-7 євро за кілограм. Здавалося, що може бути вигіднішим для українських виробників баранини, але ми займаємо лише 57-ме місце у світі з результатом трішки більше 8 тисяч тонн баранини на рік. Є, так би мовити, трішки для себе. Невелику кількість живих овець ми продаємо в Турцію та Азербайджан, але похвалитися експортом м’яса в Європу не можемо. Кажуть, що справу стримують наші постійні супутники – корупція та небажання держави стимулювати розвиток галузі. Саме з цієї причини сталося різке скорочення поголів’я овець у пострадянський період, коли держава припинила дотування колгоспів і всі галузі тваринництва раптом стали нерентабельними. Не існує нормальної системи дотації тваринництва й зараз, причому вівці взагалі зазнали фінансової дискримінації, бо якщо за утримання корови чи свині господарство може розраховувати на 2 тисячі гривень річних, то бекаючому поголів’ю не дають і цього. От фермери й припинили працювати з вівцями, займаючись сівбою та збором врожаю, що має швидку, практично сезонну окупність, тоді як окупність вівчарства складає кілька років.

Але навіть якщо хтось і надумає розводити овець, то без елітного заводу тут не обійтися, а племінні барани в Європі коштують до 700 євро за голову. Фахівці кажуть, що держава могла б значно посприяти розвитку вівчарства, якби відшкодовувала 60% від вартості придбанного племінного стада, але про це лише ведуться розмови не один десяток років. Казахстан, наприклад, дотує 70% вартості «племені», і це дозволило зробити вівчарство привабливим для бізнесу. Свого часу й Австралія, яка лідирує у світі по виробництву вовни, за рахунок державних пільг і субсидій змогла за 10 років збільшити поголів’я на 22 мільйони голів, а наші державці дивляться на галузь, як, вибачте, баран на нові ворота. Це якраз той випадок, коли і Міністерство сільського господарства є, і профільний віце-прем’єр працює, і обласні та районні управління вчасно рапортують про успіхи та здобутки, а баранини на полицях магазинів як не було, так і немає. Одна надія на ентузіастів, які таки беруться за невдячну справу розвитку вівчарства в Кіровоградській області.

 

Вони унікальні!

Насправді розвиток вівчарства не така вже й непідйомна справа, вважає Андрій Жила. Він сам має дві освіти, які отримав у Кіровоградському національному технічному університеті, – економічну та агрономічну, причому агрономічна є якби профільною для вівчарства, тому що успіх у вирощенні овець найбільше залежить від правильного харчування та утримання. З огляду на це, ще більше дивує падіння виробництва вовни та баранини в Україні. Вівцям фактично не потрібно збалансовувати раціон за рахунок зернових, їм вистачає трави на випасі, причому вони спокійно споживають більше 500 видів рослин, включаючи бур’яни. Їм достатньо всього двох кілограмів сіна на добу, а зернові, навпаки, можуть лише зашкодити, аж до хвороб чи навіть смерті тварин. Уже за рахунок кормової бази розведення овець на порядок простіше, ніж розведення свиней чи ВРХ, але через загальний дефіцит баранини вартість м’яса зрівнюється з традиційною свининою та вже точно дорожча за курятину. Хоча цифри переконують, що рентабельна вартість ягнятини повинна починатися з 50 гривень за кілограм. При достатній кількості пропозиції це стало би приємним подарунком для нашого з вами попиту. Між іншим, цю особливість вівчарства, тобто дешевизну виробництва, таки враховували в СРСР, де баранина була найдешевшим м’ясом.

Вівці невибагливі до природних умов, вони швидко пристосовуються, але вимагають уваги на постійному утриманні. Не дарма їм будують критий вигул, бо сонце та спека впливають на репродуктивну здатність самців. Вони люблять чисте повітря, і якщо в загоні не прибирати, то вони намагаються уникати такого житла. Андрій розповідає, що перед тим, як зайнятися справою, вони вивчили питання у людей, які займаються вівчарством приватним чином. Великих господарств у нас немає, але ті, хто розводить по кілька десятків овець на м‘ясо, результатом задоволені.

За основу було взято романівську породу, яка набагато продуктивніша за інші по м’ясу. Наприклад, добові прирости ваги складають до 300 грамів, і таким чином всього за кілька місяців тварина набирає ваги до 50-ти кілограмів, але краще її тримати до 11-ти місяців.Тоді жива вага досягає 80-ти кілограмів, половина з яких і буде товарним м’ясом, плюс овчина, яка є надзвичайно привабливою для легкої промисловості. А ще м‘ясо романівської породи майже не має специфічного баранячого запаху, а кількість окотів вівцематок складає до трьох-чотирьох на рік, плідністю від трьох до семи ягнят в одному окоті. Це ще одна унікальна властивість саме цієї породи, що дає можливість створити рентабельну отару за кілька років.

Окрім того, вівці є найваріативнішими в промисловому значенні тваринами – з вовни роблять трикотаж, тканини, валяні й хутряні вироби. Зі шкіри – каракуль, овчину, з яких шиють куртки, головні убори, кожухи чи дублянки, які цінуються за кордоном. З овечого поту добувають ланолін, цінну сировину для парфюмерії та фармакології, овечий жир лікувальний, до речі, у давні часи недоношених дітей загортали в шкіри ягнят і таким чином виходжували. Це ми ще не згадали про сирно-молочні продукти з овечого молока, але для господарства це справа майбутнього, адже в нас традиція споживання овечого молока майже відсутня. Як бачимо, розведення овець вигідне з багатьох причин, але це не проста справа.

Андрій Жила розповів, як складно пройти процедуру отримання дозволів на утримання отари. Усі тварини повинні бути опробіркованими, тобто зареєстрованими в центрі ідентифікації тварин. Кожна вівця має свій паспорт, у якому вказуються порода, ім’я (!!!), ідентифікаційний код тварини, видається бірка, де зазначені планові щеплення й перевірки. На кожну вівцю ведеться картка обліку, практично весь процес виробниц­тва, від наміру збудувати ферму, контролюють ветеринарна служба та Держспоживнагляд. Це начебто і забюрократизовано, але й необхідно. От тільки не зрозуміло – для чого кожній вівці мати власне ім’я, але такі вимоги. Тому господарі й називають овець в основному для паспорта, по народному – Манька, Майка, Васька та тому подібне. Насправді вівці – стадні тварини, завжди тримаються купи, тому ними й управляють отарою. Поки що в господарстві є дві навчених собаки, які можуть завертати овець на вигулі. Вівці достатньо цікаві та живо реагують на все, що відбувається. Коли будували критий вигул, робітники носили відрами цементний розчин. Вівці, думаючи, що це їжа, миттю збиралися нав­коло відер, а коли розбиралися, що їх обдурили, починали дружно й ображено бекати. Разом з тим вони дуже полохливі – від різкого звуку, типа удару молотком, підскакують на місці до 60-ти сантиметрів. Вони по своїй природі лагідні й слухняні, не бояться людей, можна сказати – товариські. Вони неначе демонструють бажання жити з людьми, а от в Україні цього поки що не розуміють.

От чим не завдання для переформатованої влади – створити умови для швидкого розвитку окремих галузей промисловості, щоб економічні здобутки стали справжнім козирем у майбутніх політичних розкладах?

Сергій Полулях, «УЦ».