Юрій Нєгін: про Іспанію та Україну, КДБ і ГКЧП

15:17
0
498
views

Ми звикли, що літературні зірки, як правило, сяють на столичних небосхилах, а місцем проживання літераторів рангом нижче є провінція. Однак є й виключення. Зокрема, покупці навіть не здогадуються, що мед на ринку біля олександрійського автовокзалу їм продає один з найавторитетніших українських перекладачів іспаномовних письменників Юрій Нєгін.

Так сталося, що ми знайомі з Юрієм Григоровичем десь з початку 80-х років минулого сторіччя, навіть працювали разом у системі професійно-технічної освіти, а потім підтримували стосунки, коли він став депутатом першого за часів СРСР демократичного складу Кіровоградської обласної ради, де очолив комісію з питань законності, а я подався в журналістику. Та потім якось загубили один одного. І ось несподівана зустріч на ринку…

«Я хату покинув, пішов воювать»…

– Юрій Григорович, яка приємна несподіванка! А ви ще пам’ятаєте іспанську? Як буде іспанською «мед»?

– Мйель. А бджола іспанською – абеха.

– А як так вийшло, що ви олександрійський викладач – і раптом іспанська мова, серйозні переклади, літературна робота?

– Потяг до іноземної мови в мене виник ще в школі. Пізніше, коли заповнював анкету для поїздки за кордон, написав, що вільно володію іспанською, українською, російською, розмовляю німецькою, французькою, читаю зі словником португальською, румунською, італійською, а декілька мов, в яких орієнтуюсь, не вказав. Чому такі здібності – не знаю, але, коли я в 1962 році кілька місяців служив на Кубі, я вже займався мовами, так би мовити, за обов’язком і тому вирішив поступати в київський університет на перекладацьке відділення, але здав усе на четвірки й не пройшов. Тоді глодоська школа, яку я закінчив, була знаменитою, але сунутись отак із села й одразу на перекладацький було ризиковано. Але я ще в армії робив для майора, начальника зв’язку, контрольні за третій курс, і вони проходили, так що мав надію, але не склалося. Там такі вовкодави поступали, офіцери, які до цього довго жили за кордоном. Потім рік попрацював у школі, тоді в селах теж, як і зараз, не вистачало фахівців, а в мене був гарний атестат, усього дві четвірки, тим більше батько був директором школи. І вже в 65-му році я знову ризикнув, знову ж подав документи, але вже в одеський університет на іспанське відділення. Це вже вплив Куби, я вже розмовну іспанську знав. Конкурс – 14 чоловік на місце, причому було багато одеситок, а Одеса славилась і викладанням, тут завжди було багато іноземців, але я пройшов, можливо, тому, що була така думка, що одеситки ніколи не поїдуть за направленням, тому хлопців з армії й зі стажем приймали. Тим більше в мене була непогана мовна практика, я навіть розмовляв із братом Фіделя – Раулем Кастро.

– У вас такі зв’язки?!

– Та ні. Це було не на Кубі, а в Одесі, під час приїзду Рауля. Його супроводжував ескорт мотоциклістів, і всі у званні полковників. Мабуть, сержантам причепили такі погони для солідності візиту, а коли Кастро приїхав в університет, його зустрічали студенти. Він запитав, як справи, звичайно, іспанською, я й відповів, мовляв, добре. Він поцікавився моїми знаннями мови, я сказав, що бував на Кубі. Так і поговорили. Потім ректор університету професор Юрченко, його пізніше гнобили за український націоналізм на рівні газети «Правда», сказав, що в нас лише нещодавно відкрили іспаномовний факультет, тому вибачте за ще недостатнє володіння мовою. На що Рауль Кастро відповів, що одеські студенти розмовляють іспанською краще, ніж його перекладач. Мабуть, це стосувалося мене, стало тепліше на душі, з’явилася впевненість, адже я вчився на виступах Фіделя Кастро ще на Кубі, а потім на записах його кількагодинних промов. Тому я був підкований у політичній лексиці газетного типу.

– Тобто ви потрапили, так би мовити, у потік, іспанська мова була затребуваною в політичному аспекті?

– Якщо говорити про політику, то впровадження іспанської мови в Союзі було помилкою, зв’язки в нас скоротилися…

– Дивно, я думав навпаки – Куба й все таке, ще з часів громадянської війни в Іспанії 1936 року?

– Складно сказати, але після закінчення університету нас не знали куди подіти, іспанська ніде не застосовувалася, тому якщо діти й вчили її 10 років, то потім забували. Тому й я отримав направлення, але, чесно кажучи, якщо ми зараз говоримо про корупцію, то й тоді була практика, що якась секретарка в міністерстві мала більше зв’язків і можливостей, ніж син сільських вчителів. Коли отримав направлення, обираючи між Сімферополем, Черкасами, Хмільником і Олександрією, обрав це місто, оскільки це все-таки ближче до батьківщини, і в 1971-му році я приїхав сюди, і мене направили в СШ №2 починати з нуля. Що це таке? Це 4 години в одному класі, а викладав і українську, і французьку мови, бо був диплом, і все, що можна, мені скидали. А я ж сподівався, що там є іспанська мова.

– І що далі?

– Іду в редакцію місцевої газети, редактору Христофору Соколов­ському сподобалося, що в мене є права водія й мотоцикліста. Дають мені завдання, я написав три статті, дві з них – на педагогічну тематику, поскільки це мені близьке. Обговорили ці статті на зборах, і прийняли мене з місячним випробувальним терміном, так я залишився в газеті.

– Ви стали журналістом, а як же іспанська мова, переклади?

– Перекладами я почав займатися ще в Одесі. Обласна комсомольська газета «Комсомольська іскра» опублікувала мої перші переклади віршів Ніколаса Гільєна, це революційний поет…

– Зразу вірші, це ж надто складно?

– Так. У передмові цікаво написали, мовляв, нещодавно вийшла збірка кубинського поета Ніколаса Гільєна, який читав свої вірші в спілці письменників Гавани. Юрія Нєгіна не було в тому залі, але він слідкує за творчістю поета, тому пропонуємо добірку віршів…

– Вас таким чином розкрутили?

– Виходить (усміхається). Там були революційні вірші.

– А складно перекладати вір­ші? Ви мені колись читали свій переклад вірша Федеріко Гарсіа Лорки.

– Невдалий переклад.

– Чому?

– Бо на той час видатний переклад українською зробив Микола Лукаш, а я переклав вірш Лорки «Неверная жена» російською, а потрібно було українською. Мені тоді здалося, що я краще знаю російську, але, коли вступав до київського університету, мені закинули, що для майбутнього перекладача недостатньо володію рідною, тобто російською, на якій чомусь здавав екзамен, хоча моя рідна мова – українська. Такий казус з мовами.

– А співзвучність мов при перекладі залишається?

– Ось послухай (читає напам’ять іспанською і російською.Авт.). Так от, метафора Лорки відносно ніг іспанок, які в коханні б’ються, мов риби, в перекладі це форелі, трішки точніша, ніж мій варіант, бо іспанки дійсно не мають рубенсівських пишних форм і тому менше схожі на товстих білуг, як написав я.

– Мені здається, що українською іноземні переклади звучать соковитіше, яскравіше, барвистіше, навіть органічніше, ніж російською, ні?

– Залежить від перекладача, московська школа дуже потужна, у них є прекрасні переклади, але українською звучить, і правда, не гірше. Ось послухай переклад з німецької: «Я пишу на піску твоє ім’я, сміється небо твоїми очима, оповідає очерет вітрам про твої мрії. Голосом твоїм голодний чайчин крик шука тебе». Гарно? А ось з Ніколаса Гільєна, вірш «Аконкагуа», це гора в Латинській Америці: «Аконкагуа, тварина холодна й байдужа. Голова біла. Очі – наче каміння. Суне в загальному стаді з подобами іншими, вночі доторкається ніжно холодних губ місяця». Це ж українська мова, розумієш, свій неповторний колорит!

– Дійсно, гарно, та розкажіть про прозу.

– Я займався перекладами, й у 1972-му році, до того ж без проблем, виходить два оповідання в моєму перекладі в другому номері товстого письменницького журналу «Вітчизна». Це оповідан­ня перуанського письменника Вентуро Гарсії Кальдерона «Яку-Мама», прізвисько удава таке було, і «Остання подруга», на індіанську тематику. Ці удави чи пітони можуть бути прирученими, як собаки, і навіть захищати дітей. Яку-Мама зіткнувся з ягуаром і загинув, захищаючи дитину, але й сам задавив звіра.

– А як ви знаходили оповідан­ня, тоді ж контакти були обмежені?

– Це все Куба. У мене на Кубі були друзі, зокрема Мірта Яньєс, письменниця, перекладач гаванського університету. У нас були стосунки, вона два рази приїздила в Москву, у неї траплялися великі турне країнами Європи та Союзом.

– Це, вибачте, були романтичні стосунки?

– Нас там називали русос або совєтікос, ми там не були українцями, і вона мені казала іспанською: «Я люблю тебе, бо ти росіянин». З одного боку, це революція, романтика, але з іншого – особисте, але ми не такі, як кубинки, у плані темпераменту…

– Ми можемо про це говорити, вам це не зашкодить?

– Ні, просто відчувалася різниця. Можна сказати, не зійшлися темпераментами (сміється). Але ми залишилися друзями, і вона присилала мені літературу.

– А які ще були джерела отримання авторів з-за кордону?

– Я підтримував тісний зв’язок з кубинським видавництвом «Каса де лас Амерікас», або «Дім Америк», вони видавали всі новинки латиноамериканської літератури, а я був закоханий не тільки в класичну іспанську літературу, а й у сучасну, слідкував за новинками, які мені надсилали. Через «Каса де лас Амерікас» я познайомився з такими видатними письменниками, як Маріо Варгас Льоса, Маріо Бенедетті (Уругвай), потім з видатним кубинцем Алехо Карпентьєром, з яким я листувався й дуже хотів, щоб мій переклад його роману потрапив до нього. Кубинські письменники гонорарів не одержують, вони бідні, але за переклади отримують. Це великий письменник, він повинен був отримати Нобелівську премію. Він працював культурним аташе посольства Куби в Парижі, і, коли мені з видавництва надіслали п’ять примірників, я один примірник надіслав у Париж, але отримав повідомлення, що він помер.

– Шкода.

– Так, але продовжу. Через «Дім Америк» я отримав роман аргентинського письменника Умберто Костантіні «Про богів, маленьких людей і поліцаїв». Назва роману російською звучить точніше: «О богах, человечках и полицейских». Я не зміг перекласти іспанске «умбресітос» на українську, а «маленькі люди» трішки не так звучить. Автор був аргентинським емігрантом у Мексиці та дуже сподівався на переклад цього роману. Але виходить казус. Роман у мене прийняли в травні 1983-го року в журналі «Всесвіт», але з таким застереженням, мовляв, ми дізналися, що цей твір виходить у дванадцятому, грудневому номері московського журналу «Иностранная литература». Тоді існувала така конкуренція, що, якщо виходив переклад російською мовою, український, навіть набраний, текст викидали в корзину.

– Навіть так?

– Так. Якщо твір вийшов російською, сенсу перекладати на українську не було, але мені сказали, що з’явилася можливість помістити мій переклад у сьомому номері журналу, тобто раніше за Москву, в липні місяці, але, оскільки часу обмаль, потрібно звірити з оригіналом. Це може швидко та вправно зробити працівник газети Віктор Шовкун. Звичайно, я погодився на цю додаткову умову. Повторилася ситуація з моїм першим перекладеним романом, який вийшов у 1978-му році найбільшим в Україні тиражем – 115 тисяч примірників. Це роман Алехо Карпентьєра «Загублені сліди». Тоді співавтор мені написав, що максимального тиражу вдалося добитися завдяки його зв’язкам.

– А це важливо?

– Тиражі могли бути 35, 45, 60, 75, 90 тисяч, от він і пише, що якби я друкувався сам, без співавтора, то тираж був би максимум 45 тисяч. Матеріально я начебто й не втратив, але морально – так, бо переклад підписали двома іменами, Юрія Нєгіна та співавтора. Незрозуміло, хто ж кому допомагав, але, якби він не підписався, він би не отримав грошей, розумієте?

– Тобто вам співавтора нав’язали? Це була обов’язкова умова для молодого перекладача?

– Так. Мені прямо сказали, типу, ви ще молодий, а уявіть собі наше становище, якась Олександрія, провінційне містечко, і раптом ви подаєте таку серйозну річ, і, знову ж таки, треба буде звіритись з оригіналом, переконатися й таке інше. Ви не знаєте наші стандарти, а «Всесвіт» – це вишукана українська мова, для еліти, не для простих читачів. Для таких існувало видавництво «Дніпро», де була проста, шевченкова мова, для сільського читача. А тут не всі можуть зрозуміти вишукану мову, це добірні слова й звороти.

– Зрозуміло, а ви на цьому втратили?

– Так, тому що тираж журнальний і гонорар поділили, але я був радий за Умберто Костантіні. Справа в тому, що СРСР довго не входив до Міжнародної організації по захисту авторських прав. Якщо ми іноземних авторів і брали, то фактично крали. Ми переклали всього Хемінгуея, і він ні копійки не одержав. Він сам дуже мріяв потрапити в Грузію як любитель вина й справжній чоловік, бо така слава була в грузинів, як у мужчин. Йому пропонували приїхати, отримати гонорар, але він так і не приїхав. Так от, щодо Костантіні, коли журнал опублікував переклад, я звернувся в агентство, що мій автор є емігрантом і бідує, прискорьте виплату гонорару, і дав адресу його літературного агента в Нью-Йорку, і раптом він пише вже з Буенос-Айресу, що дуже вдячний за 1200 доларів, які допомогли йому повернутись на Батьківщину. Він пізніше влаштував виставку своїх творів і перекладів, де був і український, мій переклад.

– Якщо можна, про які гонорари радянських перекладачів йде мова?

– Мій гонорар склав кілька тисяч карбованців, але нагадаю, що половину я віддав, потім там були примітки та фотографії, за це ще одну тисячу зняли. Але я тоді машину придбав. Я розумію редакторів, у яких оклади були 140 карбованців: він мучиться, працює, перевіряє прискіпливо кожну кому, а тут перекладачі за один раз отримують тисячі. Мені дружина порадила купити завідуючій відділом художньої літератури золоту каблучку, а я ж комуніст, так не можна. От уяви, виходить книжка, а я до неї заходжу з букетом квітів і пляшкою шампанського, а вона так презирливо глянула на мене, а я думав, що вона цьому зрадіє…

– А на кого з великих ви ще замахувались?

– Багато контактував з відомою письменницею Аною Марією Матуте, з Хуаном Гойтісоло, але вони раніше перекладалися російською, тому мені не вдалося попрацювати з ними. Окрім того, мені присилали роман Мерсе Родоредо, дуже відомої каталонської письменниці, але тоді в СРСР з Іспанією не було дипломатичних зв’язків, режим Франко й тому подібне.

– Переклади – це важко?

– Звичайно, адже потрібно було узгоджувати дрібниці, якісь особливості, місцеві реалії, про які перекладач не знає. Наприклад, от хто знає, що таке в Олександрії БАМ чи Тинда? Треба пояснювати, що це мікрорайони. Або є якась телепередача, про яку я не знаю, от і доводилося запитувати авторів. Над своїм першим романом я рік щодня працював з 6-ої ранку, по дві години, а коли спробував працювати у вихідні, у суботу ще працюєш, а в неділю вже не те – мізки втомлюються, як і тіло, від фізичного навантаження, і переклад просто не йде. Якось Дмитро Павличко, тодішній редактор журналу «Всесвіт», сказав мені, що люди творчих професій повин­ні у відпустках відпочивати, а не працювати, і хоча б міняти пейзаж.

– А не шкодуєте, що залишилися в Олександрії? Ну хто тут знав про вас, як про автора, серйозного аналітика? Усі рвались у Москву, у Київ, так?

– Звичайно, кому треба, той знав, що я пишу, але, за великим рахунком, великої популярності не було. Щодо Києва, то була пропозиція, коли я вчився у ВПШ, запрошували в республіканську організацію по захисту культурних цінностей. Там здавався новий будинок, і було реально отримати квартиру, були дві посади: або редактором відомчого журналу, або заввідділом пропаганди. А я не ризикнув порвати з обкомом партії, бо це порушення дисципліни. А один знайомий так зробив, то його трішки пожурили, та й по всьому, а я не ризикнув. А потім, коли я потрапив у немилість і пішов з газети, на парт­активі була вказівка – Нєгіна не приймати на роботу. Ходив навіть в автобазу, права ж були, директор глянув на трудову й позвонив у міськком, а там сказали не брати. Це був 1977-й рік, я почав зазирати в чарку, попадався на очі керівникам міськкому, це був великий гріх. Ситуація була складною, але раптом росіянин Білокопитов, директор школи, бере мене. Прибігають з горкому, а я вже проведений наказом міського відділу народної освіти. Було таке. Хоча в Києві мене знали, я публікував багато аналітичних літературних матеріалів у центральних журналах. Якось на екзамені у ВПШ викладачам приносять газети, вони відкривають «Літературну Україну», а там моя стаття «Пафос і правда революції. Нотатки про кубинську прозу». Професори один одному тихцем показують на мене: ось автор.

Пароль: «Іван Петрович»

– Раз розмова зайшла про компартію…

– Я вступив в партію в армії, ще перед Кубою, і оскільки займався літературою, закінчив ВПШ, то вважався в Олександрії кращим знавцем марксизму. Якось прямо на урок у школу прибіг заввідділом пропаганди, щоб уточнити, де й коли Ленін сказав оте й оте.

– Вас виключали з лав партії?

– Ні, вліпили «строгача» за «антипартійну поведінку».

– Ого, це ж, як кажуть, «очень и очень»?

– Вони й самі схаменулися, бо таке формулювання застосовували до Кагановича та Маленкова, тому швидко виправили на «непартійну поведінку». Це мені за відмову їхати за партійним направленням на інше місце роботи, що я ніяк не зміг зробити за сімейними обставинами – у дружини була складна вагітність, і ми дуже ризикували, але, слава Богу, народилася донька. Але біографію мені зіпсували все одно.

– А правда, що вас в Олександрії називали ледь не дисидентом? Начебто ви хотіли оприлюднити норми споживання продуктів на Заході, і це було не на користь СРСР, або запитували в бібліотеці Біблію?

– Може, й було (усміхається), але сам бачиш, який тут гріх. Я б і зараз не назвав себе радикальним противником СРСР, але деякі моменти змушували протестувати. Наприклад, під час мого навчання в Одесі міліція жорстоко розігнала студентів, які на роковини Шевченка читали вірші біля його пам’ятника. Моєму товаришу навіть зламали щелепу й змусили написати розписку, що він не буде скаржитися та розповідати про обставини. Тому демократичний склад мислення в мене був завжди.

– А правда, що в СРСР всі перекладачі були потенційними клієнтами КДБ?

– Близько до істини. КДБ мною цікавився ще з першого курсу університету, рекомендували мене у Вищу школу КДБ… Пропозиція сподобалася – референт по Італії при одеському КДБ, і після навчання – квартира в Одесі. Думаю, це ж яка можливість, але я сказав, що мого батька виключали з партії, і щось там не склалося. Потім, коли я оформляв папери для поїздки в Латинську Америку, мені пропонували допомагати в поїздці, слідкувати, щоб ніхто не втік чи зайвого не робив, навіть сказали пароль: «Привіт від Івана Петровича».

– І що?

– Я сам був радий, що потрапив за кордон і зміг встановити літературні контакти, але ніяких звітів не писав.

– А «стукати» доводилося?

– У мене все життя антипатія до стукачів і поліцаїв, так сталося, це проти мого розуміння. Можливо, тому й не став працювати з КДБ. До речі, вони в моєму досьє так і написали – «неудавшаяся личность». Я образився, коли прочитав, а потім зрозумів, що я по їхнім міркам не вдався. Мене контролювали з самого приїзду в Олександрію й за те, що я часто ходив обідати в ресторан «Інгулець», мене проробляли за «буржуазний спосіб життя».

– А що, КДБ і справді був всесильним?

– Мабуть, але вони дуже дбали про власні інтереси. Ганяли як не баптистів, так любителів західної музики. Тут був керівник місцевого КДБ, хитрющий дядько, ніколи не подасть вигляду, що ми знайомі. Але стукачів вони розвели багато! Я сам знаю кількох. Один був висококласним філером, намагався бути і шахтарським лідером, і демократом, і сидів для діла у психушці…

– Ми про одну й ту саму людину думаємо? Як це, працювати в психушці?

– Є такі професійні провокатори. Була підозра… Він вийшов із дніпропетровської психушки помолоділим, тобто не пив чи не приймав отих депресантів, якими калічили. Онук автора «Ще не вмерла Україна» Чужбинський провів у тій психушці 10 років і вийшов абсолютним овочем, з перекошеним обличчям і висячим язиком. Він не витримав і дома, в Борисполі, укоротив собі віку. А цей – живий і здоровий, єдиним отримав компенсацію, потім почав розвалювати Рух. Вони це професійно робили, влаштовували провокативні акції з прапорами, штовханину й таке інше, щоб викликати роздратування на Рух, зараз, кажуть, десь у Криму «працює»…

– Ви були депутатом обласної ради в 1990–1994-му роках.

– Так, обирався як рухівець, став головою комісії з питань законності. У мене були нормальні стосунки з іншими депутатами. Часто спілкувався з Юрієм Кравченком, до речі, коли сталося ГКЧП, він якраз відпочивав на Форосі та приїхав в останній день і зразу ввів надзвичайний стан для працівників міліції.

– І як ви перемогли путчистів?

– Погано. Я був у комісії по розслідуванню ГКЧП. Приходжу вранці в обком партії (зараз приміщення міськвиконкому Кропивницького.Авт.), а секретарі стоять біля входу, їх не пускають. Вже стояла охорона, а їм треба було забрати свої речі та знищити документи, які вони палили прямо в холі на першому поверсі. Там було що читати в тих паперах. Я лояльна людина, вітаюся, а вони кажуть, що ось, головний ГКЧПіст прийшов, бо я очолював комісію. Наша комісія мала серйозні повноваження, але досвіду в нас не було, повелися надто лояльно, дали тому ж Мармазову стати депутатом Верховної Ради.

– А що потрібно було робити?

– Треба було знімати з роботи, а ми всіх працевлаштували. Ситуація була дуже серйозною, але ми були романтиками, почали їх жаліти. А секретаріат обкому, я пізніше дізнався, готував списки для арештів рухівців, я був п’ятим у цьому списку в Олександрії. Знайомі КДБешники сказали пізніше, що комуністи готували тут щось схоже на розправу, щоб, як в революцію, можна було без суду та слідства вивезти десь туди у відвали й викинути у воду. У середній школі Червонокам’янки готували табір для інтернованих, на кладовищі в Олександрії було вирито багато могил, які тримали до потрібного моменту.

– Ви розповідаєте про страшні речі!

– Так і було, але час «Х» не настав, можливо, це була слабкість головних ГКЧПістів. Пізніше я узнав, що таке рішення приймав секретаріат обкому, де головним був такий собі Мяснянкін з Олександрії. Коли він свого часу переїздив у Київ інспектором ЦК, його перевозив наш спільний знайомий. Потім він розповідав, що, коли сіли за стіл, секретар сказав, що до цих пір я працював для партії, тепер нехай партія працює на мене. Це його слова, які передали. А потім, коли його перевели в Кіровоград, він встиг у 4-кімнатній квартирі в Києві прописати дочку.

Важка карма

– Юрій Григорович, а зараз займаєтеся перекладами?

– Зараз займаюся бджільниц­твом. У літературу не тягне, бо вона нікому не потрібна. Крила письменникам підрізала Перебудова, коли зникла державна підтримка й почали падати тиражі, але скажу, що тоді питання української мови вирішувалося правильно, без демагогії, без нинішнього загострення, видавалося багато літератури. А зараз Україні література неначе й не потрібна. В Іспанію пропонували поїхати, але вік не той, мені ж уже 78 років!

– Але ж на Майдані були?!

– Так, був з тиждень, чергував, допомагав, як міг, вірю, що ми захистили Україну від загибелі, але так все важко!

– Свою книжку написали?

– Написав, називається «Тату, розкажіть мені про війну», навіть просив покійного Юрія Кравченка, як давнього знайомого, посприяти в організації друку, але він уже був на спаді кар’єри, проте встиг прислати листа в область, де просив допомогти. Приїздив до мене чиновник з міліції, скаржився, що в них самих грошей немає, а для хоча б 10-тисячного тиражу потрібно 85 тисяч гривень. Я ж після своїх тиражів не можу друкувати 500 екземплярів. Так що отак. Може, вдасться пізніше?

– На прощання, що думаєте про ситуацію в Україні?

– Я дуже шкодую, багато про це думаю, але карма України дуже важка. Зустрічаю багато розумних людей, або які видають себе за розумних. Розмовляємо про все, а потім запитую: «Як ви думаєте, у чому полягає наш важкий хрест, за що?» У людини зразу скляніють очі, людина не хоче думати. Я багато передумав. Може, це тому, що ми зрадили своїх богів? Добре, я вірю, що християнство позитивне, це освіта й література. Але я прийшов до висновку, що над нами висить хрест Іуди, бо чому серед українців так багато зрадників? Можливо, ми стара нація, а все ж маємо свій початок і свій кінець? Зникають не лише імперії чи окремі нації, зникають цивілізації. Ми ніяк не можемо признати, що ми старіюча нація. Потрібно шукати шляхи оздоровлення та омолодження. Можливо, такий процес і спостерігаємо?

І ще одне, передай, що я вважаю «Україну-Центр» однією з кращих газет країни. Адміністрації Президента варто дослухатися до ваших передовиць, бо це готові інструкція й аналіз ситуації – точний, глибокий, змістовний.

– Дякую, всього найкращого.

Сергій Полулях, «УЦ».