Дорогий наш пілігрим

15:00
1032
views

24 серпня епіцентр інтелектуального життя Кіровоградщини перебував не на ході вишиванок, а у виставковому залі обласного художнього музею, де відбулася презентація оновленої версії книги літературознавця, професора Володимира Панченка «Сонячний годинник».

Оскільки презентація відбулася в День незалежності, було надзвичайно цікаво почути спогади безпосереднього учасника подій майже 30-річної давнини про те, як відбувалося голосування за Акт проголошення незалежності. Володимир Євгенович був тоді депутатом Верховної Ради і, згадуючи обставини, сказав: «Це було грандіозне драматургічне дійство», а оцінюючи результати, зазначив, що незалежність працює на перспективу. Мабуть, у 1991 році цією сяючою віддаленою перспективою вважалися наші часи, але повернемось власне до літератури, в якій Володимир Панченко демонструє просто-таки зразки працездатності й творчої звитяги. Трішки пізніше це відзначив професор ЦДПУ ім. Винниченка Григорій Клочек: «Володимир Панченко – єдиний український літературознавець, який видав лише за останній рік чотири книжки», але з сумом зазначив, що нинішнє старше покоління, тобто люди за 50, – це останнє читаюче покоління. Прикро, але ці слова знайшли своє підтвердження навіть на презентації, оскільки тут були присутні лише люди старшого покоління.

Представляючи свою нову роботу, автор розповів, що, як це часто буває, у книжці якимось неймовірним чином переплітаються містика та дійсність. Книга складається з 24 розділів, число яких співпадає з кількістю годин у добі, а обкладинка в жовтогарячих кольорах відповідає назві – «Сонячний годинник». Зміст і наповнення книги-пілігрима, книги мандрів (так визначено жанр на титульній сторінці) відповідає прагненню автора з дитинства пізнавати нашу історію й літературу посередництвом подорожей, власним зануренням в історію та сучасність, які переплітаються неймовірним чином і стають сюжетами для оповідань і нових досліджень. Сам Панченко каже, що більшість його польових розвідок настільки цікаві, що можуть бути сюжетами гостросюжетних фільмів, але сценаристи поки-що їх не помічають.

І з ним важко не погодитися. Скажемо більше. Жанр літературних подорожей чи розповідей про літературу не новий і завжди популярний, але інформаційна та драматургійна чи й детективна складова чи не кожної частини «Сонячного годинника» настільки насичена, що вповні може вважатися справжньою белетристикою. Звичайно, це дещо інший вимір, в якому історичність відходить на другий план і береться лише як основа сюжету, але додайте в кожну хвилину сонячного годинника нашого земляка літературної легкості, іронічності з присмаком авантюрності, і мало хто встоїть перед захоплюючим гостросюжетним романом, таким, за яким ганяються читачі. Зокрема, таким, про який з гумором йшлося на презентації, – чи були у Кобзаря коханки й діти? Російською таку літературу чомусь називають страшенно негарним і принизливим словом «чтиво», але твори Володимира Панченка не підлягають під це визначення завдяки іншому завданню, яке стоїть перед автором.

Він, як і Тарас Шевченко своєю «Живописною Україною», намагається відкрити Україну не лише для когось стороннього, але в першу чергу для нас самих, і це прагнення шукати незвідане й невідоме може мати ще одне жанрове визначення – книга відкриття. І таких відкриттів вистачає чи не в кожному сюжеті книги, де читача інтригують вже самі назви: «Михайлова гора», «Шевченків слід у Вісбадені», «Сила чорнозему», «Добрий ангел», «Київська чаклунка» та інші, які присвячені маловідомим епізодам життя видатних постатей – Михайлу Максимовичу, Миколі Костомарову, Павлу Чубинському, Пантелеймону Кулішу, нашим корифеям, Сергію Єфремову та іншим.

До речі, сюжет про заступника голови Центральної Ради, журналіста й редактора першої всеукраїнської газети, першого віце-президента Академії наук України Сергія Єфремова навдивовиж актуальний як в контексті історичного досвіду розбудови України, так і у відтворенні життя наших видатних земляків – театралів і політиків. Їхні імена часто згадуються в «Щоденниках» Єфремова, які він вів з 1923-го по 1929 рік, рік свого арешту більшовиками. Він був засуджений як керівник вигаданого «Союзу визволення України» і зник у таборах, але це той випадок, про який можна сказати – це був послідовний опонент комуністичної ідеології, але в цьому полягала й трагедія того покоління українських політиків, яке після поразки України у війні з більшовицькою Росією пішло на співпрацю з переможцями, ставши таким чином зрадниками для десятків тисяч українців, які були змушені емігрувати на чужину. Тим не менше, Єфремов жорстко критикував не лише комуністів, але й своїх колишніх колег, зокрема першого президента України Михайла Грушевського, нашого земляка Володимира Винниченка чи театрального діяча Леся Курбаса, теж репресованого більшовиками. Натомість він позитивно оцінював Симона Петлюру, вважаючи, що той був чи не єдиним розважливим і вправним політиком і обов’язково би добився свого, тобто розбудував Україну, якби не «непереборні обставини».

Серед наших земляків на сторінках «Щоденника» Єфремов ніби шукає розради у своєму напруженому бутті: «Вчора провів вечір у Саксаганського. Я був раніше найближчим до небіжчика Івана Карповича, потім до Садовського, в кінці до Саксаганського. Хто зна, чи буде коли артист, рівний цьому блискучому й широкому талантові. А тим часом він не має підтримки, бояться його конкуренції Курбасовому театру, бо туди публіка не ходить, а до Саксаганського ломиться… “Наталка Полтавка” з Садовським і Саксаганським. Великий оперний театр повнісінький, а у Юри, у так званих франківців, буває по 50-60 чоловік на не менший театр. Саксаганський у ролі Возного воскресив той хороший образ, що давав колись Карпенко-Карий… Ось вони проходять перед нами, творці українського театру – Кропивницький, брати Тобілевичі, Заньковецька, дійсно, блискуча плеяда талантів, сил, міцних та дужих індивідуальностей». Трагедія Єфремова – це трагедія людей, які повірили, що з агресором і брехунами від політики можна працювати, можна вплинути на них силою аргументованого слова.

Втім, Володимир Панченко робить свої відкриття не заради відкриттів, а щоб ми могли й самі подоружувати, бо лише подорожі приносять неймовірні відкриття, які він сам зробив у Вісбадені, де на православному кладовищі поховані люди, прямо пов’язані з нашою історією. Серед найцікавіших чи найближчих нам могил Панченко знайшов поховання князя Миколи Рєпніна, який, окрім того, що підтримував Шевченка, свого часу сприяв викупу з кріпаччини ще й видатного актора Михайла Щєпкіна. Він знайшов могилу Олексія Бутакова, того самого, що взяв художником у подорож по Аральському морю конфірмованого солдата Тараса Шевченка, як він пізніше сам казав, що Бутакова Бог послав. А ще там є могила Олексія Бржеського, власника села Березівки біля Олександрії, дружині якого Олександрі приписували роман з поетом Афанасієм Фетом, у всякому разі він присвятив їй багато віршів і часто бував у наших краях.

Практично кожне згадуване прізвище Володимир Панченко супроводжував метафорою «неймовірна людина», і це правда, і тим цікавіше, що всі історії стають не стільки нашим надбанням, як нашим наближенням до коренів, до істини. Все вказує на те, що нова книга Володимира Панченка стане явищем у нашій літературі, але є одне величезне застереження. Це ціна книги, а вона, як на скромні статки нашої інтелігенції, просто величезна – 300 гривень! Можливо, видавництво «Темпора» зробило вдалий маркетинговий хід, тобто продаж книги під час презентації, але це не для пересічного українця, хоча за змістом книга розрахована на найширше коло читачів.

Сергій Полулях, «УЦ».