75-й рівень любові

17:38
0
362
views

В останній день жовтня Кіровоградська обласна філармонія концертом «Зустрічі на Кавалерійській» відкрила свій 75-й концертний сезон. За традицією це мало б звучати дещо офіційніше, наприклад, звітний концерт творчих колективів і солістів філармонії, але справа в тому, що ювілейне дійство насправді відрізнялося від прохідного звіту. Відрізнялося як рівнем натхнення й майстерності виконавців, так і глядацьким сприйняттям.

У програмі – твори європейської та української класики, і практично всі 26 номерів публіка відзначала оваціями та вигуками «браво», а улюбленим артистам щедро дарували квіти. Відчувалося, що на концерт прийшли справжні поціновувачі й знавці мистецтва, які люблять місцевих артистів, і ці любов і приязнь – взаємні. Саме на це й звернув увагу директор філармонії Микола Кравченко:

– Ви правильно відзначили, що сьогодні в нас особлива подія. По-перше, такі концерти роб­ляться раз на рік. Це відкриття сезону, і в цьому році це 75-й концертний сезон, він ювілейний. Такий концерт – це свято, будемо казати так. Для артиста це завжди хвилюючий момент, як і для адміністрації, тому що на ці концерти ми представляємо біля 70-ти відсотків нової програми. Для нас це дуже важливо, я кажу для нас, артистів, але й для наших глядачів також. Кажу «наші» тому, що, на жаль, а можливо, на щастя, на такі концерти до нас ходить майже одна й та ж публіка. Так, своя, яка любить нас. Але, на жаль, ми не бачимо банкірів, не бачу я на цих концертах і тієї високої інтелігенції, про яку ми завжди говоримо, вона в нас рафінована, це художники, музиканти, поети…

– Саме на такі звіти не ходять? Бо на круті концерти таки ходять!

– Ті круті концерти, про які йдеться, вони вже забулися, тому що круті концерти були тоді, коли приїздила Софія Ротару, тобто зірки першої величини. Мене свого часу ваша братія журналісти критикувала за те, що «ось мало організовуєте концертів української естради». Я казав, прийде час, ми зробимо ставку на українських артистів, але це прийде з роками, з політикою держави й так далі. Ну ось, настав цей момент, як кажуть, купуй українське, дивись українське, їж українське. Ну і, на жаль, оця, як кажуть, тенденція відкрила те, що не користуються українські зірки, як ми кажемо, тим попитом. Це статистика. Можливо, минула зацікавленість, чи люди стали бідніші, чи більше віддають перевагу Інтернету – не знаю, але жоден концерт української естради не був аншлаговим. Ні Могилевська, ні, скажімо, Білик.

– Навіть так?

– Так. Заповнюваність глядацької зали під час тих концертів була десь відсотків 60, ось так. Навіть концерт Олега Вінника, який недавно відбувся, зібрав усього 65 відсотків глядача.

– А як же стадіони?

– Стадіони, бачите, інше. Тут мода була, був і стадіон. Але мода минає, і тому кожний артист намагається вижати з цього зіркового моменту все, що може. Ось, наприклад, Віктор Павлік гастролює по селах Кіровоградської області, а потім Вінницької, а потім Житомирської. Якщо він раніше вимагав особливого статусу, філармонійну сцену, у нього був райдер, то зараз він їде в село й збирає по 100-200 осіб, він радий і цьому, тому що через якийсь час і це пройде.

– Ви це явище сприймаєте філософськи…

– Я ж практик, розумієте? Тому говорити – це одне, а я бачу це на практиці. Ось на тому ж Віннику, минуло три роки зоряності, у топ-перелік найкращих потрапляв, і все. Причому це не тільки в нас – в інших містах навіть відміни концертів були. Тому що ніщо не буває постійним.

– А з нашими артистами як?

– А з нашими артистами, ви знаєте, у нас на сьогоднішній концерт залишилося всього два місця в залі – на люстрах. Усі інші продані!

– Продані?

– Продані, продані! Не запрошені, а продані через касу.

– Тобто люди розуміють, що клас філармонійних, місцевих артистів вищий і постійніший?

– Люди бачать, що, як кажуть музиканти, халтури немає, тому що ми формуємо репертуар, ми намагаємося триматися, як кажуть, на хвилі попиту. Слава Богу, у нас є постійний глядач, але ми й працюємо з глядачем, починаючи з реалізації моєї ідеї та створення дитячої філармонії. Майже 30 років тому це була рідкість на Україні, усього друга чи третя, але в цьому я побачив перспективу, і зараз дитяча філармонія дає, як кажуть, стабільного глядача. Таким глядачам, як наші діти, дивуються столичні виконавці: « А де ви знайшли таку аудиторію?» Народний артист України Анатолій Паламаренко теж був у захваті, коли прийшли учні Короткова. Яке було сприйняття! Він аж розчулився, мовляв, ви такі багаті, що у вас є таке майбутнє і привів приклад, коли 5 днів тому його запросили в Національний університет Шевченка на літературний факультет і прийшло всього 8 осіб. Паламаренко був настільки пригнічений, що до сьогоднішнього дня не може відійти.

– Миколо Івановичу, повертаючись до концерту. Ви сказали, що в кожного артиста є свій зірковий час, йому відведено якийсь термін, а от наші тримаються. Їх можна порівняти з іншими зірками?

– Якщо порівняти з іншими філармоніями, то для мене вони найкращі, і дійсно, ми по рейтингу міністерства культури зайняли третє місце в Україні по професійності, по фінансовим результатам, по заходам і таке інше. Але потрібно вчитися й на інших прикладах, вчитися не бути ремісниками в гіршому значенні. Мистецтво, як ніякий інший напрямок, не терпить заскорузлості, нафталінщини. Чому й досі є постановки Кривохижі, Верьовки, Авдієвського? Тому що це геніально. Ми працюємо в цих традиціях, але додаємо нового, як танці європейських країн, де побували наші артисти.

– І все таки, головне, чим ви берете глядача?

– Високою професійною майстерністю, наполегливою роботою. Багато хто приходить до нас після закінчення училища й не витримує цієї рутинної роботи, коли по 4 години кожного дня, як кажуть, треба дубасить на сцені одне й те, одне й те, одне й те! До автоматизму, щоб голова уже не думала, що ноги роблять, щоб голова могла думати за образ. Кривохижа казав артистці: коли ти йдеш, а позаду йде партнер, то щоб між твоїми лопатками бачили тремтіння шкіри від погляду партнера…

– Така виразність?

– Виразність! Любов! Пристрасть! Оце мистецтво. А якщо в погляді в тебе нічого, то це страшно. Цим треба горіти. Візьміть Богдана Ступку, коли на очах сльози, коли спазми в горлі. Це ознака справжніх акторів. Як казали: «Вірю».

– Нашим акторам хочеться вірити?

– Вірять. Знову ж таки, підтвердження – сьогоднішній концерт.

Сергій Полулях, «УЦ».