Прапор був з Кіровограда, або Велика жовтнева студентська революція

14:06
679
views

Юрій Рогало – відомий у Кропивницькому революціонер. Брав активну участь у Помаранчевій революції. Підтримував Революцію Гідності. А перша його революція – Студентська, або Революція на граніті, яка відбулася в Києві з 2 по 17 жовтня 1990 року. Це Юрій із земляками підняв тоді жовто-блакитний прапор над державним університетом імені Шевченка. Ось що він розповів про ті події:

– Прибувши на площу Жовтневої революції, як називався тоді майдан Незалежності, ми були вражені величезною кількістю незгодних з владою людей, переважно молодих. Наметів там було близько п’ятдесяти. У них – голодуючі студенти. Протестуючі вимагали позачергових виборів до Верховної Ради (тодішня її більшість, так звана «група 239», була прокомуністичною), націоналізації компартійного майна, недопущення нового союзного договору, відставки голови уряду Масола та прийняття рішення про те, щоб наші громадяни проходили військову службу тільки в межах своєї республіки. Влада не поспішала виконувати ці вимоги, тому голова Української студентської спілки Олесь Доній закликав молодь до ширших акцій непокори. Застрайкували студенти усіх київських вузів та ПТУ. Мітингувальники оточили будинок парламенту, захопили університет імені Шевченка, перекрили рух транспорту у центрі міста. Подібні акції пройшли у багатьох містах України.

Я зі своїми друзями-кіровоградцями був серед тих, хто захопив університет. Прийшовши до Червоного корпусу, ми попросили викладачів та студентів звільнити приміщення. Ті послухалися, і ми зайшли всередину. Нас було кілька тисяч, та на ніч в університеті залишилося близько сорока. Керував нами Петро Шеревера, довірена особа Донія. Ми зняли табличку з дверей парткому і почепили її на ялинку при вході в університет, ще й столик поставили поряд для сміху (департизація навчальних закладів була однією з вимог студентства). Підняли над університетом жовто-блакитний прапор. Я брав участь у цьому, та й стяг було привезено з Кіровограда. Усвідомлюючи можливість штурму зовні, ми розставили постових. При цьому мені знадобилися знання караульної служби, набуті в армії. Наступного дня ми захопили ще й Жовтий корпус. Штурмувати нас не осмілилися. Міліціонери, які стояли на площі, близько до університету не підходили. Щоправда, на другий день нашого там перебування викладачі, які ще не знали про це, зранку спробували зайти всередину, та ми не пустили їх, полягавши на східці при вході. Ми впускали тільки тих співробітників, в обов’язки яких входило годувати тварин чи підтримувати якісь хімічні реакції в лабораторіях. Чим ми харчувалися? В університетській їдальні були запаси продовольства. Зв’язок з протестувальниками, які перебували на площі Жовтневої революції, був постійний – через кур’єрів. Тим часом протестуючих студентів підтримали працівники багатьох столичних підприємств, вони виходили на вуличні маніфестації. Нарешті Верховна Рада задовольнила вимоги студентства, ухваливши відповідну постанову. Це сталося 17 жовтня. Перемога студентству далася нелегко, але без крові – влада не наважилася розганяти демонстрантів, штурмувати приміщення того ж університету, надто вже широкою підтримкою користувалося протестуюче студентство. Стримувало владу й те, що в наметовому містечку, у захопленому університеті часто з’являлися парламентарії – представники Народної ради та закордонні журналісти.

Отже, дізнавшись про задоволення Верховною Радою вимог студентства, ми звільнили приміщення університету й подалися на площу Жовтневої революції – святкувати перемогу. До речі, протягом трьох днів перебування в університеті ми не завдали суттєвої шкоди закладу. Ну, розбито вікно та перекинуто гіпсового Леніна. Скопенко, тодішній ректор, не висував до нас ніяких претензій. А коли ми вночі повернулися в університет (треба ж було десь переночувати), не побачили над ним жовто-блакитного прапора. Довелося почепити інший, теж кіровоградський.

Під час Революції на граніті мені пощастило поспілкуватися з відомими українськими політиками. Наприклад, зі Степаном Хмарою, який приходив до нас в університет. Зустрівши на площі Жовтневої Революції Левка Лук’яненка, свого партійного лідера (я належав до Української республіканської партії), попросив у нього автографа. Той погодився, та в мене не знайшлося аркуша паперу. Тоді я дав Лук’яненку свій паспорт, ще «краснокожий», і політик, розсміявшись, розписався в ньому. Тими ж днями поряд з його підписом свої автографи залишили народні депутати Михайло Горинь, Іван Заєць, Ігор Юхновський. Я тим паспортом користувався до початку 2000-х років. Потім обміняв на український. Шкодую, що віддав його. Можна було б сказати працівникам паспортної служби, що загубив. Зустрічав я в Києві під час Революції на граніті й В’ячеслава Чорновола, Володимира Чемериса, а також Бориса Олійника, який саме спалив свій квиток члена КПУ, та Олега Тягнибока, котрий керував медслужбою наметового містечка. Газета «Вечірній Київ» опублікувала моє фотозображення. На першій сторінці! Не знаю, чому впав в око фотокореспондентові.

Тоді, в жовтні 1990-го, я не сумнівався у правильності усіх вимог студентства, у тому числі й щодо відставки голови уряду. А коли у 1995-у чи 1996-у прочитав інтерв’ю Віталія Масола, то зрозумів, що з нього був непоганий голова уряду і що його «з’їли» нашими руками ті, кого він не влаштовував зовсім з інших, про які ми не знали, причин.

Та не минуло й місяця після Революції на граніті, як мені з кіровоградськими товаришами знову довелося вирушати до Києва – зупиняти військовий парад з нагоди чергової річниці Жовтневої революції. Ми відгукнулися на заклики все тієї ж Української студентської спілки, яка заявила, що не допустить танків на Хрещатик. Узявши до уваги цю заяву, Київська міськрада ухвалила компромісне рішення й перенесла парад на площу Перемоги. Прибувши у ніч на 7 листопада на ту площу, ми, кіровоградці, приєдналися до столичної молоді, яка організувала там пікет. Усього нас було небагато – близько сотні. А міліціонерів, які розташовувалися недалеко, – тисячі. Близько четвертої ранку вони пішли в наступ на нас. Лупцювали нас добряче, дісталося й мені, потім з місяць торкатися до голови було боляче. Побила міліція й хлопців з телестудії «Гарт» (була така на УТ-1), які спробували знімати ці події. Аби врятувати відеокасету зі знятим матеріалом, вони передали її нам, пікетуючим. Рятуючись від побиття, ми сховалися у приміщенні Народного руху України, розташованому недалеко. Міліція із солдатами там нас і заблокували. Та близько шостої декілька активістів, у тому числі я, вибралися звідти через дах на сусідній будинок, а звідти – на вулицю. Гуляючи містом, ми дізналися, що на Софіївській площі, біля пам’ятника Хмельницькому, Народна рада проводить мітинг. Ми – туди. Попросивши слова, ми розповіли учасникам мітингу про те, як розігнали наш пікет. Усі вирушили до будинку НРУ й таки визволили заблокованих там людей. А по дорозі, на бульварі Лесі Українки, зустрілися з учасниками параду. Виникла велика тиснява, та парад ми таки зірвали – військова техніка розвернулася й поїхала назад. Удень сьомого числа було затримано Степана Хмару. Потім історики написали, що влада, розганяючи у ніч на сьоме листопада 1990-го молодіжний пікет та арештовуючи Хмару, засвідчила власну агонію.

Завершуючи розповідь, Юрій висловив таку думку:

– Якби 1990 року покарали силовиків за побиття протестувальників, ці безчинства не повторювалися б. А оскільки тоді нікого не посадили, в міліції зрозуміли: бити людей можна.