«І я стрибаю: ура, війна кончилася, папка приїде!»

11:21
865
views

– Уже посадили картоплю? – спробував пожартувати я, зателефонувавши наприкінці березня пенсіонерові Василеві Фулзі, з яким кілька років тому познайомився в Грузькому Кропивницького району (він, маючи квартиру в місті, багато часу проводить в рідному селі – обробляє чималий город, підтримує в порядку батьківську хату).

Насправді я хотів поговорити з Василем Федоровичем про війну – адже вона вже друга на його віку (народився 1941-го). Але й запитання про посадку картоплі в березні йому не здалося смішним.

– Люди вже садять, – відповів спокійно Фулга. – Бабіюк з осені посадив. Він так садить уже три чи чотири роки.

– Картоплю садить на зиму? – не повірив я своїм вухам.

– Ну да, ми ж про картоплю говоримо. Бабіюк каже, що коли посадити восени, ненабагато пізніше сходить. Зате родить добре. В мене теж прошлою весною падалишня була зійшла, вродила крупна, як кулак.

– А зараз чим займаєтеся?

– Вчора найняв людей, замотоблочили город. Трохи земля осяде, день – два, і можна буде сіяти морковку, петрушку. Кріп – ранувато, бо примерзає. Зараз бур’янець, поросль всяку вириваю. Туди-сюди, роботи хватає.

– Великий же город. Соток шістдесят?

– Та менше, тридцять. Картоплі саджу небагато – п’ятнадцять відер. Ще – помідори, огірки, морковка, цибулька, часничок. Остальне кукурудзою засіваю. Мене упрікають: нащо воно треба? А що робити? Город не обробляти – бур’яном заросте.

– Тобто війна – війною, а садити треба.

– Покійний тато казав: не уповай на врожай, гречку сій. Якщо бомба впаде, все одно щось останеться, буде що покласти в погріб.

– Де грузчани ховаються, коли тривога?

– По погребах. У багатьох вони – з виходом. У мене теж. Бетонований, у ньому не страшно.

– Війна, яку пережили в дитинстві, згадується?

– Дивуюся, коли чую від ровесників, що нічого не пам’ятають. Ми в сорок четвертому в погребі ховалися від бомбардувань. Німці бомбили, вони під Шостаківкою були. Бої громкі були. У мене досі пам’ять на нозі від війни – поранило. Війна – це жах. Кров, розруха, непосіяні землі. Пам’ятаю весну сорок четвертого. Поля заросли бур’янами. На полях – снаряди, гранати, окопи. А люди вийшли на поля. Коровами пахали й боронували. Потім посіяли.

– День Перемоги пам’ятаєте?

– Мені було чотири роки з половиною. Дев’яте травня. У сільраду прийшло повідомлення: війна закінчилася, перемога. Ви б побачили: вийшла надвір вся школа. Вчителі обіймаються, цілуються, плачуть, радіють. А я тут, у дворі через дорогу, теж стрибаю: ура, війна кончилася, папка приїде! Якби зараз війна кончилася, от би люди зраділи!

– Якось ви розказували про повоєнний голод.

– Була голодовка. Але наша сім’я не голодувала. Тато працював у МТС, там йому платили зерном чи, може, і грошима. Не те, що в колгоспі, де працювали «за паличку». До того ж, ми мали картошку з власного городу, була й коза якась. А через дві хати від нас жили Іван і Настя Вовторніки, у них четверо дітей, так ця сім’я не мала чого їсти. Пам’ятаю, у неділю мама насмажила гарбузового насіння, вона це робила тільки у вихідні. Я насипав у кишеню дві жмені і – на вулицю. Зустрів однокласника Петю Вовторніка, дав йому жменю насіння. Лузаємо. Петя, побачивши, що випльовую лушпиння, попросив віддавати йому. «Вкусне», – сказав на лушпиння. У нього пальці були пухлі, ледь не репали. З голоду. Коли мій тато почав будувати нову хату, дядько Іван Вовторнік попросився допомагати. Мати дала йому два відра картоплі.

– Дивитеся телебачення?

– Дивлюся. Там кажуть, що перемога буде за нами. Вірю, так і буде. По телевізору рахують втрати російські. А скільки наших гине… Бог милував, нас не бомблять. А одна з грузчанських виїхала в Європу. Вона багато років у Харкові жила, працювала там в університеті. Кандидат наук. У Грузькому будинок великий будувала. На місці, де її дід жив. Хотіла перебратися на батьківщину. У Харкові її квартиру розбомбило, машину розбомбило. Вимушена була їхати в Європу. Ще одна з наших живе в Харкові, моя соучениця. Вчора їй вісімдесят один рік виповнився. Каже,їхній район не бомблять, тому нікуди не поїде. Бо здоров’я немає, що буде – те буде, каже.

 

Paypal:

marmer.st@gmail.com

 

Приват 24:

5363 5426 0288 7912