«Дорогою на роботу заїжджаю на кладовище, де син похований»

10:10
1804
views
фото Ігоря Демчука, «УЦ».

Валентина Чабанова – батька лейтенанта Андрія Чабанова, недавно загиблого внаслідок ракетного обстрілу військової частини на півдні України, – ми розшукали в одній з кропивницьких лікарень, де він працює в автогосподарстві. Просимо розповісти про Андрія.

Дізнаємося, що той появився на світ 14 грудня (на Андрія) 2000 року. 2006-го у Валентина й Альони народилася ще одна дитина – Максим. Чабанови тоді мешкали в Кіровограді. Валентин працював у Кіровоградському районному відділі внутрішніх справ. Дружина – в Кіровоградській центральній районній лікарні, медсестрою. Тут, у місті, Андрій закінчив школу №4. Але канікули проводив у Крупському (тепер – Карлівка), звідки родом мати.

– Андрюха, можна сказати, виріс у Крупському, – каже Валентин. – У нього там товариші були. Він зі старшими – на три, на чотири роки – дружив. З дільничним, Миколою, – теж. Вони як брати були, хоча Микола старший на п’ятнадцять років. Я свого часу був Миколиним наставником. Учив його, як працювати в міліції.

Далі чоловік розповідає, як вісім років тому овдовів.

– Альони не стало в серпні. Андрюсі було тринадцять, Максу – сім. Я хлопцям сказав: тепер багато чого доведеться робити самим. У грудні того ж року я звільнився з міліції. З посади заступника начальника відділення карного розшуку пішов. Бо в карному розшуку – ні дня, ні ночі. Відробив добу, ідеш додому, а вже дзвонять: досить відпочивати, злочин скоєно, треба розкривати. Утрьох ми й хазяйнували вдома.

За словами Чабанова-старшого, Андрій з дитинства захоплювався спортом. Бойове самбо, важка атлетика. Об’їздив пів України – брав участь у важкоатлетичних змаганнях. У старших класах займався дзюдо, пауерліфтінгом. Статури був міцної: зріст – метр вісімдесят один, вага – вісімдесят чотири кілограми.

– Андрій не боявся ніякої роботи. Він з п’ятнадцяти років працював. Я в одній фірмі був начальником служби безпеки, так він попросився туди вантажником. Треба було фури розвантажувати. За три години Андрій мав кількасот гривень. Він й організатором був гарним. Організував дві бригади вантажників, за кожного мав доплату. Фури розвантажували, а якось розбирали стіни в приміщенні. Тяжка робота.

фото Ігоря Демчука, «УЦ».

Андрій хотів після школи в юридичний поступати. Я йому кажу: «Синок, подивися, скільки юристів розвелося. Кинь камінь у натовп, в юриста влучиш. Нові юристи нікому не потрібні. А правоохоронні органи зараз – не ті, що колись. Немає в суспільстві тієї поваги до них, яка колись була. Найпрестижніша професія тепер – військового». Поговорили, переконав я Андрія. Я хотів, щоб він у військову академію у Львові вступав. А він вперся: «Хочу в Одесу». Потім я довідався, чому. Виявляється, у Львові немає факультету військової розвідки, куди Андрій захотів, а в Одесі є. Він сам поїхав туди, вступив. Цього року був випуск. Потрапив Андрій у морську піхоту. 24 лютого їх вишикували, спитали, чи є бажаючі на фронт. Добровольців було із сотню. Андрій – у тому числі. Воював він двадцять днів. Знаю, за його участі взято в полон ворожих солдатів.

На запитання, коли спілкувався з Андрієм востаннє, Валентин відповідає:

– Востаннє бачилися 8 січня. Я проводжав його на поїзд. Андрій ще казав, що познайомився з дів­чиною, вчителькою молодших класів. А по телефону ми спілкувалися кожного ранку. Говорили, писали один одному. Востаннє я йому написав увечері вісімнадцятого березня. Андрій не відповів. Згодом я дізнався: зранку вісімнадцятого був ракетний обстріл по їхній військовій частині. Потім мені зателефонували: Андрій – у списках загиблих. Ми не вірили до останнього. Привезти тіло додому допомогли волонтери. Ми не відразу вирішили, де поховати Андрія. Одні родичі казали, що треба біля матері, інші – біля бабусі. Я хотів поховати Андрія біля братиків (Альона 1999 року народила близнюків, які невдовзі померли). А Макс сказав: «Андрій – герой, тож має лежати серед героїв». Так і вчинили – поховали його на Алеї слави на Рівненському кладовищі. Зараз мешкаю в Карлівці. Щоранку дорогою на роботу заїжджаю на кладовище, де син похований, іду до могили.