«Приїхали, а в хаті уже натоплено»

10:53
754
views
фото Ігоря Демчука, «УЦ».

Дванадцять сімей з Донеччини, рятуючись від війни, знайшли притулок у Вишняківці, яка підпорядковується Соколівській сільській раді Кропивницького району. Дві родини мешкають у дитсадку (називається «Вишенька»!), решта – у приватних будинках. З деякими нас познайомив тамтешній староста Віктор Шевченко.

– На початку квітня наша сільрада направила сюди дві сім’ї з Донбасу, щоб ми поселили їх у дитсадку, – розповів. – Ми й влаштували їх. Вони розповіли про це землякам, які теж вирішили утікати від війни. Ті почали мені телефонувати: чи є ще у Вишняківці вільне житло? І я підшукував придатні для проживання будинки, в яких ніхто не мешкає, зв’язувався з господарями, домовлявся. Декому за кордон телефонував. Перед приїздом переселенців вишняківці прибирали в тих оселях, зносили харчі, постіль, матраци, ліжка. Сільрада забезпечила усіх дровами.

Віктор Шевченко підводить нас до чималого, одного з найпомітніших у Вишняківці, будинку:

– Тут зараз проживають Оксана Дівніч і вісім прийомних дітей. До речі, одна дівчинка – чемпіон Донеччини з дзюдо.

У помешканні – гамірно від дитячих голосів. Найменшим цікаво подивитися на непроханих гостей, мати закликає їх до тиші, та нам малеча зовсім не заважає, навіть навпаки. Просимо розповісти Оксану, що довелося пережити з початку війни.

Виявляється, вони – з шахтарського міста Добропілля. До лінії розмежування звідти – лише 50 кілометрів. 24 лютого в Добропіллі почулися вибухи, почалися обстріли, жити стало зовсім небезпечно. Ще й виникли проблеми із забезпеченням продовольством, позачинялися аптеки.

– А в нас же чотирирічний хлопчик – з астмою! Чоловік – він в тер­обороні залишився – сказав, що мені й дітям треба виїжджати. Але куди, до кого? Діточок – багато, не всюди можуть прийняти таку велику сім’ю. У службі в справах дітей порадили зателефонувати Оксані Кришун, яка теж з Добропілля і вже перебралася на Кіровоградщину. Поговоривши з нею, я вирішила їхати в це село. Перевіз нас брат із церкви, – братами й сестрами Оксана Дівніч називає вірян із церкви євангельських баптистів, до якої належить. – Це промисел Божий, що ми опинилися у Вишняківці. Прийняли нас тут дуже добре. Одразу варениками нагодували. І житло дали хороше. Спасибі власникам і всім добрим людям.

– Будинок – з усіма зручностями, – підкреслює Віктор Шевченко, маючи на увазі, що тут є й вода, і каналізація, і меблі пристойні, і не тісно навіть удев’ятьох.

За словами Оксани, її старшенькі вже вивчили вишняківську місцевість, подружилися з тутешніми однолітками. («Інтегрувалися», – підверджує староста.) А найменшому Сашкові – йому лише рік і дев’ять місяців – і по будинку подобається погасати. Встає малий о шостій і будить інших. Доглядати за меншими матері допомагають старші. Зокрема, вона хвалить сімнадцятирічну Валерію, дзюдоїстку:

– Моя надія й опора. Та всі діти хороші.

– Ми вже зареєструвалися тут як переселенці, – продовжує Оксана. – Нам і виплати відповідні належать. Не бідуємо, отримую соцдопомогу на дітей і винагороду як прийомна мати. До розкошів не звикли, усе необхідне є.

Як не тепло прийняли Оксану з дітьми у Вишняківці, та цій сім’ї хочеться додому, у власний, теж гарний, будинок.

– Сподіваємося, повернемося якнайшвидше.

Це ж саме ми почули від Олени Багацької й Ірини Харькової, які з дітьми сюди з Донеччини евакуювалися першими й нині мешкають у дитсадку.

– Ми їхали з Краматорська в чому були, то нам тут поприносили і одяг, і взуття, і харчі, навіть пиріг спекли. Люди у вас надзвичайні. У дитсадку – гарні умови. Тепло, спокійно. Додому хочемо, але якщо там буде ДНР – не повернемося, – запевнила Ірина Харькова.

– До сільського господарства не тягне? – поцікавився автор цих рядків.

– Посадили тут цибулю, кабачки.

Поспілкувалися ми й з Оксаною Кришун, яка з чоловіком Іваном і чотирма дітьми (троє – прийомні) приїхала у Вишняківку з Добропілля, а потім покликала сюди Оксану Дівніч.

– Це чистий випадок, що ми тут. Чоловік шукав, куди виїхати, дав в Інтернеті оголошення «Шукаю житло», відгукнулася Іра з Кропивницького… Приїхали сюди, а в хаті – уже натоплено. Люди дали нам посуд, ковдри. Школа допомогла… Наші діти вже познайомилися із сільськими, граються разом. А додому хочеться…