Боже, благослови Польщу та допоможи повернутись додому!

11:53
726
views

Двадцятеро дітей та четверо дорослих – два дитячі будинки сімейного типу з Кропивницького – зараз перебувають у польському місті Свідниці. Родини Холодовських та Діордіц жили по сусідству в селищі Новому на вулиці Дружби. Разом вирішили вивезти дітей у безпеку. Про шлях до Свідниці у соцмережах детально написала Юлія Холодовська. Свої дописи назвала «Біженці». Про те, як живуть зараз, розповіла телефоном.

– Четвертого березня ми наважилися залишити домівки. Довго вагалися, сумнівалися, не хотіли, щоб нас сприйняли за слабких людей, які втекли з країни у важкий час. Але взяв верх страх за прийомних дітей. Вони всі з травмованим минулим і з іще не остаточно сформованою довірою до нас. Тим більше під час сирен вони боялися спускатися в підвал.

Ми на чотирьох машинах поїхали в невеличке село Братківці під Івано-Франківськом. Сім’я Качурів нас гостинно зустріла, турбувались про нас майже 3 тижні, годували й терпіли 16 людей в одному будинку і 12 в іншому.

Бажання їхати за кордон не було. До нас зателефонували із служби у справах дітей Івано-Франківська й повідомили, що мер польського міста Свідниці зв’язалась з мером Франківська та виявила бажання прихистити у себе такі сім’ї, як наша. На той час у місті були три ДБСТ: два з Кропивницького й один з Києва. Порадившись, вирішили їхати. Чоловік, дорослі сини та невістка повернулись у Кропивницький, а я, старша донька, 10 дітей, моя подруга Анжела Діордіца і її 10 дітей наважились на переїзд.

За два тижні до нашого від’їзду посадовці, трохи оговтавшись від війни, почали «допомагати» та «хвилюватися» за дітей, тому вигадали дозвіл на виїзд, який затримав нас на 5 днів в Україні. І вже на кордоні наші 20 дітей були вимушені стояти в кутку протягом трьох годин, поки прикордонники вивчали наші документи.

Нарешті нам вдалося довести, що ми сім’я, а не заклад, і що дозволу служби в справах дітей достатньо, і дозвіл міністерства нам не потрібен. На дворі темніло, наші 20 дітей більше трьох годин були на пункті пропуску з моєю дорослою донькою, польська сторона хвилювалась. Нас приїхали зустрічати до кордону представниці мерії Свідниці, проїхавши 500 км по Польщі, і вони не могли зрозуміти, у чому така тривала затримка. Польський пункт пропуску пройшли дуже швидко, хоча наша сім’я з 12 осіб мала лише 4 закордонні паспорти.

На виході з пункту пропуску на нас вже чекали. Ці гостинні люди взяли наші речі, дітей і повели до автобусу через наметове містечко, де була їжа, одяг, іграшки, вода, сік, картки зв’язку, грала музика, люди посміхалися до нас, вітали польською. Дітям на спинки почепили маленькі рюкзачки, в яких було все необхідне: вологі серветки, яблуко, банан, сік, фруктове пюре, олівці, розмальовка, фломастери, м’яка іграшка…

Сльози котились, їх важко було стримувати… Позаду залишилася війна, сирени, наш тато, наш дім, місто, країна, рідні, друзі…

Нас, на радість дітям, завезли в «МакДональдс», а потім ми заїхали в спортивний комплекс, як виявилося, для ночівлі. Великий спортивний зал з розкладушками, одноразовою постіллю, рушниками, засобами гігієни. Разом з нами в центрі прийому біженців провели ніч і представники мерії, які нас зустріли та супроводжували.

Вранці ми рушили далі. Через кожні 1,5- 2 години зупинялися на заправках. Ідеальна дорога з красивими краєвидами, багато дерев, вздовж всієї траси паркан, щоб тварини не перебігали. Сльози душили від відчуття провини перед тими, хто залишився, хто без води та їжі в підвалах. В автобусі мультфільми і можливість малювати та гратися іграшками. І ми в’їхали в Свідницю.

Автобус зупинився біля високого цегляного паркану з колючим дротом, на вікнах решітки. На вході вивіска – «Виправний заклад для підлітків». Сказати, що ми були здивовані й налякані, то нічого не сказати. Колонія для малолітніх злочинців? Це саме те, що нам «потрібно»? Коли зайшли всередину, зрозуміли: тут умови в сотні разів кращі, ніж в літньому оздоровчому таборі, де були наші діти.

Просторі кімнати з високою стелею, зручні ліжка з ортопедичними матрацами, яскрава постільна білизна, рушники, на підлозі ковролін. На нашому поверсі є 2 кухні, тренажерний зал, настільний футбол і теніс, ігрові кімнати з акваріумом і телевізором, більярд. Просторий двір з футбольним, баскетбольним і волейбольним майданчиками і тренажерами.

На окрему увагу та слова подяки заслуговує ставлення до нас й наших дітей працівників закладу і волонтерів. Нас дуже тепло зустріли. Ми дійсно відчуваємо щиру турботу й тепло, захоплення нашими ЗСУ і президентом, віру в нашу Перемогу, повагу до нашої України. У нас тут з’явилися справжні друзі. Будемо все життя пам’ятати про те, що для нас зробили поляки, і просити у Бога благословити Польщу.

Наші серця й думки залишились в Україні. Засинаємо і просинаємось з новинами і молитвою. Щовечора дітки моляться за Україну: щоб не бомбили, не стріляли. Скучають за татом і старшими дітьми, які залишилися вдома й садять город, очікуючи на Перемогу і повернення великої родини. Як же хочеться обійняти рідних і близьких! Як же хочеться додому!