Стали на заваді злу

11:05
1003
views
фото Ігоря Демчука, «УЦ».

Щодня на Кіровоградщину приходять страшні звістки з фронтів. Навіть невеликі села зазнали непоправних втрат. Минулого четверга в Кропивницькому ховали одразу п’ятьох воїнів – Юpія Євeнка, Олeксaндpа Гopдієнка, Вaсиля Пугaча, Вітaлія Куліша, Аpтeма Кoжухapя.

– Мир не дається просто так. Коли на тебе йдуть війною, коли тебе приходять знищити, то хтось, хто має відповідальність, хто має відвагу, хто має в собі любов, стає на заваді ворогу, стає на заваді вбивці, злодієві, – сказав владика Марк, місцевий єпископ ПЦУ, під час прощання з героями на Далекосхідному кладовищі.

Ось що відомо про них. Солдат Юрій Євенко загинув 5 травня на Донеччині. Йому було 50. Залишилися без батька троє дітей. Солдат Василь Пугач поклав голову 9 травня. У 27 років. Одружитися не встиг. Сержант Артем Кожухар загинув 13 травня. Прожив 36 років. На жаль, більше про нього довідатися не вдалося. Олександру Гордієнку 8 травня виповнилося б 43. Не дожив два тижні.

– Ми з Коханівки Знам’янського району, – каже пригнічений горем Сергій Гордієнко, старший брат загиблого. – Після армії Олександр перебрався в Кіровоград. До нас, до братів. Останніх 18 років він мешкав у Києві. Із сім’єю. Займався ремонтом та встановленням кондиціонерів. З Києва й пішов на війну. Добровольцем.

– Коли почалася війна, чоловік перебував у Знам’янському районі, біля хворої мами, – ледь стримує сльози Іванна, вдова. – Третього березня поховав матір. Приїхав у Київ, а там уже – вибухи. Прийняв рішення: треба йти воювати. Я плакала, просила. У нас же – дитина. Макарові – сім років. А чоловік: «Якщо всі сидітимуть вдома… Хоча б декількох ворогів знищу. А разом виженемо їх з України». Ще казав, що в полон ніколи не здасться. Він – як українські козаки. 8 березня його мобілізували. На зв’язок виходив кілька разів. Розмови – по кілька хвилин. 19 квітня мав зателефонувати знову. Я, не дочекавшись, занепокоїлася. Знайшла в мережі жінок його бойових товаришів. Дізналася, що був важкий бій. Спочатку Олександра вважали зниклим безвісти. Потім повідомили: загинув 21 квітня біля Новобахмутівки на Донеччині. Від осколкових поранень. Він сам себе перев’язував. Мій чоловік – герой.

Віталій Куліш прожив 44 роки. Загинув 13 травня біля Тошківки на Луганщині. Ірині, вдові, важко говорити про нього в минулому часі:

– У мирному житті працював будівельником, займався ремонтами. Золоті руки. Коли почалася війна, вирішив воювати. «Це мій обов’язок, – сказав. – Чому тут сидіти? Треба вас захищати». Нашому Дані – сім років. 11 березня звернувся у військкомат, щоб мобілізували. Добровільно, без повістки пішов на війну. У двадцятих числах квітня приїхав додому на кілька днів. Виснажений, худий. Казав, спали по дві години. Йому не просто так відпустку дали, а за підбитий з «Джавеліна» танк. 8 травня чоловік зателефонував мені, сказав, що днів з 10 не виходитиме на зв’язок – виконуватимуть завдання. Він десантником був, старшиною. Не дочекалася дзвінка…