З актором маріупольського драмтеатру – про мистецтво та війну

11:09
857
views
фото Ігоря Демчука, «УЦ».

Вадим Єрмішин вимушений був з дружиною й двома дітьми (молодшому рік і дев’ять місяців) евакуюватися з Маріуполя. Каже, що постріли й вибухи чули протягом останніх восьми років, бо жили неподалік лінії розме­жування. Донедавна разом з дружиною працював у Донецькому академічному обласному драматичному театрі (м. Маріуполь).

Ми зустрілися й поговорили. Красивий, з вишуканою, літературною, навіть академічною українською мовою. Трохи сумний і стурбований. З відомих причин…

– Вадиме, почнемо з театру. Які ролі ви виконували в мирному (відносно) житті?

– Багато кого пощастило грати протягом п’ятнадцяти років: від Вінні-Пуха до Вакули та Енея. До речі, дві прем’єрні вистави ми представляли під час пандемії. Маски були обов’язковими для всіх, і для акторів в тому числі. Був у нас такий цікавий досвід роботи, коли маска вписувалася в костюми та сценографію, як, наприклад, у виставі «Останній подвиг Ланцелота». А у виставі Maidan Inferno ми використовували медичні маски, і вони також вписалися, бо під час подій на Майдані багато хто їх вдягав, щоб неможливо було ідентифікувати обличчя.

– В нашому місті бували?

– Так, неодноразово. Ми брали участь у вашому святі театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти». Ми привозили «Слава героям», «Енеїду», а на Хуторі «Надія» показували дитячу комічну казку «Коза-Дереза».

– Як ви обирали місто, куди евакуюватися?

– Ми не обирали місто. В Маріуполі настав час, коли люди були вимушені переїхати глибше на підконтрольну Україні територію, хоча би до Запоріжжя. Тому що там цивілізація, на відміну від Маріуполя, де не було нічого. Сидячи за столиком з кавою, важко уявити, як це, коли немає електрики, газу, тепла, будь-якої води, їжі, мобільного (та й взагалі ніякого) зв’язку. Навіть FM радіо не було. До того ж постійні обстріли.

Вода – найгостріша проблема. Я збирав сніг, але ж він не танув: у квартирі холодно. Воду підвозили в автоцистернах до водоканалу. Коли той район почали обстрілювати, воду везли до драмтеатру. Коли я стояв там у черзі, бачив, як на Театральну площу білилами наносили ті самі великі літери «Діти». А над площею – ворожі літаки. Мабуть, тоді вони примірялися…

Поліцейські у театр привозили ковдри, бо був березень, а вікна театру частково були вибиті. Військові привозили їжу, польову кухню. Брехня, що там був штаб «Азову». Цю брехню розповсюджували російські пропагандистські канали. Там були звичайні мирні люди, а військові лише допомагали.

Інформації дуже бракувало. Мій брат у батьків знайшов старий приймач, який працює на батарейках. Я взяв дитячу іграшку, підмотав якісь дротинки – запрацював. Тоді ми почули і наші новини – «Всеукраїнський марафон», і так звані «денеерівські» – як вони «всіх захватили, добивають колони».

– Ви з родиною ховалися в бомбосховищах?

– Так, були вимушені. Будинок батьків, недалеко від театру, старіший, там добротний підвал. Людей багато набивалося, вентиляція не справляється, свічки горять. Вночі одна дитина прокидається – всі інші прокидаються. Спали на розкладачках, піддонах. Це був період, коли ворог руйнував інші райони. Але ж ти не знаєш, коли прилетить у центр. Потім почалося.

Сирени повітряної тривоги перестали лунати, були суцільні вибухи. Ми думали не куди їхати, а як виїхати звідти. З міста не випускали, тобто наші військові не радили. Виїзд на запорізьку трасу був розбитий. Сказали, що там стоїть танк і обстрілює машини. Автомобілі збиралися на Театральній площі, люди чекали. Тому вони не поверталися додому, скупчувалися в будівлі театру – мали надію, що от-от зможуть виїхати.

Хтось зміг додзвонитися до Бердянська, сказав, що туди можна проїхати. На ранок нашого виїзду прямо до нас у двір прилетіли «Гради». Тому наші збори пришвидшилися.

– Ви їхали окремо чи це була колона?

– Величезна, безкінечна колона. Кілька разів вона розсипалася, мінялися машини. Багато блок-постів, тому пробки. Ніч нам довелося провести на трасі – сказали, що десь попереду замінований міст. Ночували з дітьми в машині. Дорогою телефонували друзям, знайомим, волонтерам, питали, де можна зупинитися. Друзі знайшли ночівлю, а зустрічав у місті волонтерський штаб Запоріжжя.

Там дуже допомогли, гарно прийняли. Тоді я вперше за три тижні пив чай з нормальної води. Взагалі я вперше після тривалої перерви пив гарячий чай. Це ті прості речі, до яких ми звикли. А коли їх немає, це дико. Дико, коли немає чим помитися, з чого приготувати…

І вже коли ми були в Запоріжжі, нас спрямували до Кропивницького. Тут ми поки що і перебуваємо.

– Що з трупою вашого театру? Як влаштувалися співробітники? Нещодавно була новина, що ваш колектив буде працювати в місцевому театрі Ужгорода.

– Колектив не евакуювався разом – хто як і куди зміг. Трудових книжок ми не маємо. Коли вже опинилися в безпеці, видихнули, я почав з’ясовувати, що і як. З Донецької обладміністрації отримав інформацію, що нас не звільнено, ми залишаємося співробітниками, порадили очікувати, коли директор і бухгалтер вийдуть на зв’язок. Наразі призначений в. о. директора – художнього керівника. Виплати працівники востаннє отримали за лютий. А ми з дружиною обоє співробітники театру.

Колектив нашого театру розкиданий по містах України. У нас є сімейні, літні люди. Виживають хто як може, знаходять якусь роботу.

Тут, у Кропивницькому, запропонували допомогу. Нас тимчасово прийняли на роботу в театр ім. Кропивницького та в ляльковий за сумісництвом. Ми дякуємо колегам. В Ляльковому я вжі зіграв першу роль. Кропивницький – місто людей з великими серцями. Дякуємо за допомогу усім, хто її надавав та надає, дякуємо українським військовим. Чекаємо, як і вся країна, кращих часів.

– Ви неодноразово чули це питання, і ми повторимо: чим вам допомогти?

– Дякую. За житло сплачуємо тільки «комуналку», за що окреме дякуємо. Головна проблема наразі – робота, заробіток. Не виключаю іншу професію, бо окрім акторської маю ще вищу технічну спеціальність «Промислова теплотехніка». Працював інженером на заводі «Азовсталь», який зараз ворог намагається захопити…

А коли все буде добре, запрацює театр – великою допомогою будуть аншлаги. Це бажання всіх акторів.