Хто став на п’єдестал, або Чому Україна не зважає на своїх героїв

10:04
765
views

Цього тижня ми могли б відзначити дві знаменні дати: вісім років, як  Порошенко став президентом, і шість років, як в Україну повернули(лась) Надія Савченко. Що спільного між ними, крім армії-мови-віри?

Думаю, обидві ці ІСТОРІЇ – про ставлення УКРАЇНИ ДО СВОЇХ ГЕРОЇВ.

Ми героїв дуже швидко й міцно створюємо, ставимо на п’єдестали та сцени, робимо їх об’єктами міфів та легенд, вішаємо їхні портрети по червоних кутах будинків та хат, створюємо собі кумирів – тобто зачаровуємся.

Так було з Чорноволом, Кучмою, Тимошенко, Ющенком, Русланою, Плющем та навіть Зайцем (хто його зараз пам’ятає?).

Але всі ці герої, яких ми піднесли на український олімп або які самі з прапорами видерлись на Говерлу, незабаром нам набридали. І ми перемальовували у своїх симпатіях плюс на мінус. І з ентузіазмом розчаровувалися, ненавиділи, зносили, розносили, з кабінетів виносили.

І Чорновола вже називали диктатором, Кучму – узурпатором, Тимошенко – брехухою, Ющенка – бджолярем, Руслану – спалахуйкою, Плюща – балаболом, а різноманітних Зайців – героями вчорашніх днів.

Ці різкі зміни нашого курсу, ці еквілібри нас, звісно, розважали, але країну добивали.

У нас тільки зараз, і то на тлі війни, виробився єдиний курс у ЄС та НАТО. А раніше наші коні бігали по колу: позаблоковість – НАТО – позаблоковість – НАТО – «какаяразница».

І, до речі, зачарованим українським виборцям «какаяразница» була більш досхочу, ніж ідеологізована «мова-віра».

«Какаяразница» була легкою для сприйняття та виконання, не вимагала додаткових грошей та зусиль. У ній і з нею все було зрозуміло. І за «какуюразницу» голосували. І її любили по всій країні, крім Львова, який, голосуючи, не переступив через історичну пам’ять.

А в результаті з п’єдесталу першою скинули армію-мову-віру, другою – «какуюразницу». Потім перше з цих громадських вірувань знову стали піднімати вище – бо на війні стало зрозуміло, у чому та яка різниця. Тому що армія набула значення, мова стала маркером, а віра – порятунком.

Але наші шарахання й кроки від любові до ненависті та назад дозволили ворогові припустити, що ми полюбимо і його, що ми зустрінемо його короваями та розстелимо йому рушники. Що і його попрем на п’єдестал. Що і його вшануємо, як раніше віншували своїх, часом дуже дивних, правителів.

Але між своїм і чужим є «разница». І ця різниця спрацювала. І Україна розгорнула оборону.

Вже зараз ми розуміємо, що ця війна – початок Третьої світової. І ми наперед вже закохані у своїх потенційних союзників. І вже Байден для нас – як Рузвельт, Джонсон – як Черчілль, а Дуда – як батько рідний. Та війна скінчиться, її дим – розвіється, і ми здивовано помітимо, що й нинішні наші герої не такі однозначно прекрасні.

Бо головне, чому навчить нас війна, – це боротися й думати, не змінювати напрями, не кидатися з боку в бік.

І ми зрозуміємо, що зчарування та розчарування – це поняття не для стратегій і розвитку країни.

І при всій величині і величі українського серця нам треба думати та обирати головою – щоб потім не відкривати кримінальні справи, як проти Савченко. Щоб потім не допитувати усіляких діячів, здобуваючи компромат на Порошенка.

А щоб просто, зважено та спокійно жити в країні без воєн та потрясінь.

Тому що тут нам не все одно. Тому що для нас є велика різниця.

Яніна Соколовська, «УЦ».