Син героя житиме

10:11
804
views

2014 року пішов воювати за Україну гайворонець Сергій Єфременко. Пройшов пекло ще до повномасштабного російського вторгнення. Велика війна застала його на Луганщині. Воюючи, думками був із сином Дмитром, якому мали трансплантувати нирку. Через війну операцію відклали. Згодом, 1 червня, трансплантація відбулася. А 6 червня Єфременко-старший загинув під артилерійським обстрілом…

Про полеглого героя і добрих людей, які врятували його сина, розповідає кропивничанин Віктор Делюрман:

– Із Сергієм я познайомився завдяки своїй дружині Галині, він – чоловік її сестри Тетяни. Бачилися ми в Гайвороні (звідки рідня моєї дружини) під час Сергієвих нечастих відпусток. Воював він з 2014 року і пройшов через такі гарячі точки, в яких більшість не виживає. Воювати умів. І в юності строкову службу проходив не де-небудь, а в десантних та прикордонних військах. Стрибав з парашутом. Патріот України, він конфліктував з проросійськи налаштованим батьком, жителем Луганщини, у минулому – радянським військовим. Сергій гарячий був… Коли у нас з Галиною народилася дочка, покликали його в хрещені. Наша Мирослава дуже любила свого хрещеного батька, раділа кожній зустрічі, а він привозив їй щедрі подарунки.

Дмитро – син Сергія і Тетяни. Йому – 22 роки. Обдарований, розвинений, самостійний. Любить техніку. Вивчився у Кропивницькому на юриста. Знайшов роботу в Польщі, пристойно заробляв. Там Діму й скрутило – проблеми зі здоров’ям. Повернувся в Україну. У лікарні в Кропивницькому поставили діагноз: гломерулонефрит V ступеня. Це – складна хвороба нирок, потребує трансплантації донорської нирки. Знайти донора – завдання не з простих, а тим часом хворому, щоб полегшити його стан, потрібно регулярно проводити гемодіаліз. Це очищення крові діалізним апаратом, так званою штучною ниркою. У нас в Кропивницькому таких апаратів – декілька, а в Гайвороні – жодного. Тож Діма, коли виникала потреба в постійному гемодіалізі, перебирався до нас, він став членом нашої родини. Але ці процедури не вирішували проблеми кардинально. «Не виживе, якщо не зробити пересадку», – сказав наш знайомий лікар Володимир, ознайомившись з висновками обстеження Дмитра.

Володимир і домовився в Запорізькому центрі трансплантації про прийом Дмитра і його матері. Тетяна засвідчила згоду віддати нирку синові. (Хотів стати донором і батько, але хвороба Боткіна, яку переніс, позбавляла такої можливості.) Лікарі визнали Тетяну придатною для донорства, призначили масу передопераційних досліджень та процедур. Трансплантація мала відбутися в двадцятих числах лютого нинішнього року. 22 числа Тетяна з Дмитром прибули в Запоріжжя. Там їх і застала війна. А лікарі відклали трансплантацію на невизначений час, бо пріоритетним напрямком діяльності закладу став порятунок поранених військових.

З огляду на необхідність у гемодіалізі повернутися додому Дмитро не міг – у той час виникли перебої з постачанням препаратів до Кропивницького, а в Запоріжжі вони ще були. Майже півтора місяці Діма й Тетяна провели в Запорізькому центрі трансплантації. Допомагали пацієнтам клініки, по декілька разів на добу чули сирену, здригалися від гучних вибухів – у Запоріжжі було гаряче. І не так просто повернутися додому. Нарешті вирвалися. Діма знову оселився у нас, бо знову – виснажливі гемодіалізи. Переносити їх було все важче. Через війну пересадка нирки ставала все примарнішою.

І тут трапилися волонтери. Вікторія, близька подруга моєї Галини, приятелює з волонтеркою Наталією з ГО «Милосердя Маловисківщини». Їй і розповіла про Дмитрову проблему. Наталія в свою чергу зв’язалася з Деббі Саттон, однією з кураторок Marcel Fund Ministries. Деббі Саттон згадала про волонтерку Оксану, у якої склалися гарні стосунки з Центром трансплантології Львівської лікарні швидкої допомоги. Оксана звернулася туди, описала історію хлопця, чий батько вісім років – на війні проти російської навали, і попросила допомоги.

На наш подив, у Львові відреагували миттєво, запропонували Дмитру й Тетяні негайно прибути до них на співбесіду, щоб узгодити час операції. Львівський центр транс­плантології виявився сучасним, європейського класу, з доброзичливим персоналом медзакладом. Молоді, але досвідчені, найвищого кваліфікаційного рівня лікарі дали Тетяні і Дмитрові надію, що все буде добре.

Два тижні підготовки й досліджень промайнули швидко, і Тетяна із сином повторно прямують до Львова. 1 червня львівські трансплантологи здійснили успішну операцію з пересадки материнської нирки синові. Через два дні Діма уже підводився на ліжку. 10 числа його й матір мали виписати з лікарні. Як радів за них Серьога! Його підрозділ саме перебував під Сєверодонецьком – точилися пекельні бої з окупантами. 5 червня Сергій поговорив із сином по телефону. Це була остання їхня розмова. Бо шостого числа Єфременко-старший загинув під ворожим артобстрілом. Не встиг отримати й орден «За мужність», указ про нагородження яким президент видав у п’ятий день війни. Бо Сергій постійно перебував на передовій.

Про смерть чоловіка Тетяна дізналася того ж дня. Уся лікарня співчувала їй і синові. Хоча Діма про смерть батька не знав до 9 червня. Повідомити йому раніше боялися: пацієнтові не можна було нервувати. Перед тим, як сказати, ввели заспокійливий препарат. 11 червня Діма з матір’ю вже були в Гайвороні. А наступного дня попрощалися з найріднішою людиною. Проводжаючи в останню путь Сергія Єфременка, Гайворон став на коліна…