Війна. Діти. Психологія

10:43
1135
views

У Кропивницькому на базі Великої хоральної синагоги група одеських психологів започаткувала цікаву програму допомоги дітям під час війни. До дитячої таборівки єврейської громади завітали менеджер проектів реабілітаційного центру «Кіндер велт» Марія Пеляк, арт-терапевт Олеся Войчук та психолог Світлана Громова. Спеціально для «УЦ» вони разом розповіли про роботу з дітьми під час війни.

– Діти відчувають, що йде війна? Навіть у 2-3 роки?

– Так. Навіть якщо батьки про це не говорять, та намагаються відокремити дитину від того, що відбувається. Іноді деякі батьки намагаються дитині відповісти на запитання – «а чому сирена?» якось не про війну, та діти не вірять. Був приклад у нашій практиці, що мама казала сину, що це радіація підвищилась, але він не повірив, а став ще більш пригніченим. Ще гірше стало, немає на що опертися – ситуація незрозуміла, ще й мама бреше. Треба казати правду. З урахуванням віку дитини, пояснювати, хоча б про поганих людей, які хочуть нам зла.

Зараз майже усі діти відчувають те ж саме, що й дорослі – страх, паніку, невпевненість, розгубленість, агресію, але на відміну від дорослих не можуть дати лад та пояснення тому, що відбувається. На допомогу приходить арт-терапія.

Ми працюємо за програмою «хібукі», розробленою дитячим психологом з Ізраїлю Хен-Галу для того, аби допомагати дітям, які перенесли другу ліванську війну. Буквально це значить «собаки-обнімаки». Це плюшева собака з довгими лапами та сумним виразом мордочки. Дитина зі своєю собакою проводить час, все робить, і це має чудовий лікувальний психологічний ефект, звісно, психолог допомагає, відкриває можливості спілкування з хібукі. В Україну «собаки-обнімаки» приїхали у рамках проекту «Відкриті обійми», створеного психологами Дафною Шарон та Ольгою Леймунською за американської підтримки. Центром проекту є Одеса, але ось хібукі приїхали і до Кропивницького, кілька десятків дітей мають тепер свого трохи сумного собаку.

До речі, їх не встигають виробляти у Дніпрі на фабриці, тому чимало своїх собак віддали колишні ізраїльські діти, тепер дорослі бійці ЦАХАЛу. Віддавали, плачучи (дорослі бійці!), розуміючи, що українським дітям вони потрібніші…

У дитини вмикається доросла частина, бо вона має піклуватися про свого собаку. На собачку переносяться і переживання – не я боюсь, а собачка боїться, треба їй допомогти, захистити. Це працює. Ми поїдемо, але в Кропивницькому є навчений фахівець з хібукі, вона продовжить вести цей проект.

Арт-терапія має багато засобів. Є діти замкнуті, невербальні, але ми можемо з ними разом малювати, ліпити, вишивати, складати лего, і через творчість вони передають свої думки, спілкуються, і їм стає легше.

Нерідко ми бачимо ситуації, коли більше допомоги потребують батьки, ніж діти. Вони разом 24/7, і батьки відчувають подвійну відповідальність, так що і з ними треба працювати. Буває, приводить мама дитину на заняття, та бере олівці і малює, а мама усе заняття за дверима плаче… Виходить, дитина отримала заряд спокою, а повертається додому у ту ж атмосферу непокою, і ефект губиться.

Тому у нас в Одесі ми проводимо комплексні заняття діти плюс батьки. Помітили, що коли треба підготуватися родиною до переїзду у інше місто, то з батьками більше клопоту, ніж з дітьми…

– Не всі мають змогу бути на ваших заняттях та отримати у подарунок хібукі, дайте пораду батькам, у яких малі діти, 3-5-7 років, і вони бояться війни.

– В першу чергу не мовчати, а проговорювати. Не бійтеся показати і сказати дитині, що у вас є почуття, і вам також лячно. Коли дитина розуміє, що мамі боязно, і треба разом взятися за руки і піти до укриття, легше стає обом.

І дуже непогано завести когось типу нашого хібукі, аби дитині було також про кого піклуватися.

І ще дуже важливо – відволікати. Дитина має бути зайнятою – малювати, допомагати по хазяйству, займатися спортом, що завгодно, аби поменше у щоденному побуті було війни.

– Діти, яким зараз по 3-5 рочків, війна в них залишить слід?

– На жаль, у кожному незалежно від віку війна залишиться назавжди. Це доведено світовим досвідом. Треба навчитися з цим жити. Травма є у всіх. Задача психолога – зняти у дитини посттравматичний синдром. Бо він може залишитися назавжди, і через 20 років від будь-якого гучного звуку у людини буде випадати серце.

– Доводилося працювати з дітьми, які пережили найстрашніше?

– Так, ми працювали у Сергіївці під Одесою, де було три прильоти у базу відпочинку і будинок, багато жертв. Діти після цього важкі… Ми не могли зібрати їх у групу, кожен перетягував ковдру – а ось я, послухайте, як в мене це було. Деяких було не відірвати від бабусі, розговорити. Але поступово через малюнок, ліпку, лагідно ми знайшли контакт. Дітки з травмою ліплять щось надщерблене, поранене, і ми разом потихеньку вирівнюємо, ніби лікуємо ці фігурки. Щоби абстрактно, метафорічно повернути цілісність свідомості та повернути лад у душу.