«Ми звикли до багатьох речей, а вони виявилися зайвими»

09:47
843
views

Квартира з нажитим добром залишилася в Харкові, дружина з меншими дітьми виїхала до Італії, а глава родини зі старшим сином – у Кропивницькому. Так живе з початку війни сім’я Самусенків.

– Ви ж художник? – питаю Самусенка-старшого, зустрівшись з ним в бібліотеці імені Чижевського – там Сергій проводить майстер-класи зі створення монограм (художньо оформлених ініціалів людей чи перших літер назв компаній).

Не називаю себе художником. Бо виставок не організовую. В художницькі спілки не вступаю.

– Яка ж у вас освіта?

Закінчив Кіровоградську льотну академію. Я звідси родом. Спеціальність – аеронавігаційне забезпечення польотів.

– Тяга до техніки привела в льотну академію?

Тільки візуальна.

– Тобто літак для вас – об’єкт естетики?

Так. А сісти за штурвал – вже ні. Авіація – це в нас родинне. Батько працював авіадиспетчером. Дід, Степан Данилович Самусенко, – майстер спорту з вищого пілотажу. Про нього й у газетах писали.

– А тепер про вас напишемо.

Спасибі. З такими старшими родичами у мене не було багато варіантів майбутньої професії. Але вчився в льотці я не дуже, і батьки непокоїлися. А були студенти, для яких авіація – це стихія. І все ж я в академії комфортно почувався. Хлопці поряд хороші були. У вільний час малював, це в мене – з дитинства. Ще в дитсадку зображав німецькі танки, через це батьки мали неприємну розмову з вихователькою. У школі – стінгазети і таке інше. Малював всяку всячину на задніх сторінках зошитів. Якось Леніна намалював на парті. Лаяли за це.

– А в художню школу вас не віддали?

Пішов туди, коли вже вчився в льотці. Мені там сказали, що треба було раніше. Але й похвалили. Сказали, маю власний стиль. Я графікою захопився.

– І куди ж ви після льотної? Не знайшлося роботи за спеціальністю?

Хто хотів, той знайшов. Я не дуже хотів. Розумів, що з моїми знаннями можу підвести людей. Не хотілося наражати когось на небезпеку. І вступив у КІРУЕ. Спеціальність – графічний дизайн. Рік провчився. Поки викладачі не сказали: чеши, хлопче, далі. У Київ, в Харків. З льотки друзі були в Харкові, туди й поїхав. Перевівся в Харківську державну академію дизайну і мистецтв.

– Вас там хвалили?

Та ні. Дали завдання виконати графічну роботу, я зробив – зображення Успенського собору. Викладачі не повірили, що це моя робота, і вимагали зізнатися, чия. Мовляв, на такий високий рівень не здатний. Я сприйняв це як комплімент.

– І що ж після закінчення академії?

А я її не закінчив. Там багато цікавого було. Але й багато застарілого. Влаштувався я в дитячому журналі «Ухтышка». Коли там виникли фінансові проблеми, перейшов у сферу створення комп’ютерних ігор. Я – аніматор.

– Не уявляю, чим займається аніматор.

Використовуючи спеціальний інструментарій, робить так, що персонаж розмовляє, ходить, жестикулює.

– А малювання?

Це хобі.

– Здається, у вас все добре складалося до війни.

Відмінно. Рік тому купили з дружиною квартиру в центрі Харкова. Яна – програміст. Того ж року в нас народився Даня. Йому, коли війна почалася, сім місяців виповнилося. Середньому, Іванові, – дванадцять. Старшому, Іллі, – двадцять два. Проблеми якісь були, але тепер вони видаються такими дріб’язковими! Увечері 23 лютого ми лягали спати, маючи повно планів на наступний день. Прокинулися від вибухів… Рік тому, коли появилася інформація про можливість російського повномасштабного вторгнення, наші сусіди, переселенці з Донецька, одразу виїхали з Харкова. А ми сміялися з них.

– Потім і самим довелося вибиратися.

П’ять днів жили в метро. А росіяни вже в Харкові були. Їх наші потім розбили, відтіснили. Першого березня влучило по обласній адміністрації. Тоді ми й вирішили вибиратися. Їхали своєю машиною. Дружину з меншими дітьми довіз до західного кордону. Вони зараз – в Італії. Я із старшим – у Кропивницькому. Живемо в родичів.

– Як дружині з дітьми в Італії?

Живуть в невеликому селі. Незнайомі люди дали їм помешкання. Яна знає італійську. Діти ще вчитимуть. Івана прийняли в школу. Їжею, одягом мої там забезпечені. Але немає з ким спілкуватися.

– Телефонуєте харківським друзям?

Так. Багато людей там залишилося. Багато повертається. Не у всіх є заощадження, щоб влаштуватися в іншому місці. Тривають обстріли, а місто відновлюється.

– Ваша квартира ціла? З родичів, знайомих ніхто не постраждав від війни?

Квартира ціла. Усі живі. Правда, родичі дружини опинилися в окупації. Вони в Козачій Лопані живуть. Росіяни там все розбомбили. Тепер гуманітарку дають – борошно. А там люди заможні, усе в них було до війни.

– У Харків не хочете з’їздити? Можливо, щось треба з речей.

Та тут всього достатньо. Ми звикли були до багатьох речей, а вони виявилися зайвими. Одяг і таке інше. Найголовніше – рідні люди.

– Що вас привело в цю бібліотеку?

Подумалося, можу бути корисним у Кропивницькому. Зайшов у дитячу школу. Там направили сюди, у відділ мистецтв. Проводжу майстер-класи зі створення монограм.

– У Кропивницькому люблять прикрашати ними ворота.

Я теж це помітив. І не всі дотримуються правил композиції.

– Хто ж приходить на майстер-класи?

У бібліотеку – діти й бабусі. В mir 2.0 – це напроти – молодь збирається. Їй теж цікаво. Усі гроші, які мені платять, віддаю на потреби ЗСУ.