«Ми так і не змінили систему»

10:19
1947
views
фото Ігоря Демчука, «УЦ».

Чи не здається вам, що ми тут, у центрі країни, дещо розслабилися? Так, сирени, так, прильоти й попадання, але все той же брак вільних місць на «літниках» у кафе, та сама безтурботність. Фронт здається далеким, а майже щодня ховаємо загиблих.

 

Хлопці, що перебувають на лікуванні після поранень, не розказують про те, що відбувається на передовій: не мають права або бажання. А правду знати хочеться й необхідно. Особливо тим, хто занадто романтизує подвиг українського солдата. Протягом багатьох років найближче до лінії фронту доїжджав наш друг, волонтер з беззаперечним авторитетом, голова громадської організації «Патріоти Кіровоградщини» Вадим Нікітін. Ми попросили його розповісти про війну, проблеми, з якими стикаються військові, сподівання.

– Ми зараз маємо результати того, що робили, а точніше – не робили протягом восьми років. Про підготовку до ймовірного повномасштабного вторгнення багато говорили, писали, але нічого не робили. Ми несемо величезні втрати – поранені, загиблі, зниклі безвісти, полонені. Усьому цьому є пояснення.

Зараз ми складаємо серйозний іспит на готовність відстояти свою незалежність, на право називатися народом, державою. Ми схожі з ворогом: воюємо однаково, за радянською системою. На жаль, дух радянської армії досі присутній у ЗСУ. Усе ті ж обліки, дозволи на відкриття вогню. Армія – це відображення суспільства. І проблеми ті самі. Хочете знати про армію – подивіться, що робиться в суспільстві. Ми ж не просто маємо влучання в цілі, а маємо коригувальників, людей, котрі здають позиції. І вони це роблять не за великі гроші. Не враховуючи того, що може загинути чиясь дитина, воно все одно здасть через свою підлість.

А ми мали час цьому запобігти – економічним ростом, а не прапорами за мільйони гривень, масштабними святкуваннями, красивими картинками. Корупція вбиває й суспільство зсередини, і нашу армію. За посади, призначення, за все платяться гроші. Як результат – бойові комбриги, які мають досвід, замінюються людьми, які уявлення не мають про військову справу. Тому маємо Сєвєродонецьк, Лисичанськ…

Ми так і не змінили систему. Приклад: багато поранених. Після лікування, операцій вони зобов’язані повернутися в свою частину. Навіть якщо ампутовані рука чи нога, чи була операція на мозку, треба прибути до нач­меда свого підрозділу. Це таке ставлення до людей, які пролили кров. Ніхто нічого не збирається змінювати.

Полонені – це гроші, яких вимагатимуть за кожного. Обмінний фонд – можливо. Але буряти та подібні їм їдуть чисто заробити, причому на всьому. Навіть щоб забрати тіло українського бійця з окупованої території, ворог вимагає грошей. А ще – як у суспільстві, так і в армії – майже всі питання вирішуються на особистих зв’язках. А система не працює.

Волонтерство – це нема слів! Вісім років! Досі чиновники вищих рангів вважають, що це класно. А це недієздатність та імпотентність державного управління та органів місцевого самоврядування. Людина не має вирішувати свою проблему за рахунок таких же людей. Шановні, а де державні програми, на які виділяються кошти?

З кого брати гроші? Мені простіше: є коло друзів, які допомагають з 14-го року. Я їм зателефонував 24 лютого: будемо допомагати? – А хто займається? – Я. – Звичайно, будемо… От і все. Минулого тижня передали бійцям чотири машини. Одну з них – Сергію Жолонку, як обіцяли. Хлопці дуже потребують транспорту. Це найбільша, найважливіша потреба: привезти пораненого чи вбитого, БК, воду, продукти, не очікуючи, поки буде рознарядка зверху.

Зараз йдуть воювати хлопці, які в 2014 році були дітьми. Сьогодні їм 18, і вони воюють, і вони вмотивовані до самопожертви. Це супер. Але рік за три – не просто так. Людина старіє, вимотується, вбиває себе зсередини. Шкода людей. Гинуть кращі, достойні, мужні, які могли багато хорошого зробити. Я вже стількох поховав, і це завжди боляче.

Ми всі хочемо перемоги. А що таке перемога? Це коли будемо жити так, щоб ні в кого й думки не було нападати на нас. Для цього треба змінювати суспільство, свідомість, ламати й знищувати схеми та принципи, які заважають розвиватися, які принижують громадян. Тоді буде перемога. А бойові дії можуть закінчитися й завтра. Але це не буде перемогою.