«Хочемо в село, хазяйство держать»

10:27
637
views

З перших хвилин розмови з Любов’ю Комарницькою склалося стійке враження, що співбесідниця – працьовита й добра людина. А коли сказала, що війна забрала в неї двох синів, я замислився: це ж яку силу духу треба мати, щоб не опустити руки!

Комарницька з дочкою, зятем, трьома онуками нещодавно евакуювалися в Кропивницький з Донеччини. Мешкають у гуртожитку, облаштованому міською владою для переселенців у приміщенні колишньої школи № 7. Там ми й зустрілися.

Любов Миколаївна розповіла, що народилася й донедавна проживала в селі Кодемі Бахмутського району. Працювала дояркою.

– Тридцять год доїла коров. Колхоз називався «Путь комунізму», председатєлєм був Капля Віктор Владімірович. В чотири утра встаєш, біжиш доїть. І ще два рази – в обід і ввечері. Потом на два рази в сутки перейшли. Платили од колічества молока. Грамоти давали, прем’я.

– А путівки?

– Путьовок – нє. Я б і не поїхала. Щоб хтось мою корову доїв? Не довірю нікому.

Далі дізнаюся, що після паювання кодемського колгоспу селяни отримали пристойні наділи – по сім гектарів. Фермер Вадим Капля (син згадуваного Віктора Каплі), який взяв їх в оренду, розраховувався грішми або зерном.

– Ми брали зерном. Бо хазяйство держали. Кури, свині, корови, кролі.

2014 року бойовики з так званої ДНР захопили значну частину тамтешніх полів, деякі ділянки замінували, але підприємство Каплі продовжувало займатися землеробством. Хоч і втратило кілька одиниць техніки на замінованих полях. До Горлівки, захопленої деенерівцями, – тридцять кілометрів. Перестрілки ЗСУ з ними стали звичними для кодемчан. Одного року зерно збирали в рамках хлібного перемир’я.

– В іюлі п’ятнадцятого года руські вбили мого сина, Бабухіна Сєргея. Невістка консєрвірувала, а він пішов на город огурців вибрать. Там снарядом й накрило. А старшого, Ніколая Бабухіна, вбили цей год, шостого іюля. Чотири дні не дожив до п’ятдесяти.

Матері важко говорити про це, вона плаче.

– Ніколай вдома був. В його сіннику наші воєнні складували своїх мертвих, поранених. По ним руські і стріляли, видно. Попав снаряд. Загорівся сінник. Син і Оксана, невістка, – тушити. Аж другий снаряд прилетів. Коло калітки обох накрило. Ніколай зразу вмер. Оксану, без сознанія, в больницю повезли. Спасали, та не спасли. На другий день після похорону подзвонили нам, щоб забирали.

Від розповіді про похоронні клопоти в умовах війни стає моторошно.

– За гробами в Бахмут їздили. А їх – нема. На скору руку збили, красним оббили. Спасибі хлопцям, Шепеленку й Трибою, ями викопали. Люди прийшли попрощатися, хоч і стрільба. Після смерті старшого сина мене й паралізувало. Неходяча я.

Раніше, в травні, Любов Комарницька залишилася без житла й домашнього господарства.

– У мій дом попав снаряд. Погоріли кури, свині, три кабанчика кілограмів по восємдесят. Перебралася до дочки. Та хіба тільки мій дом розбило! Саша Захарченко держав штук шесть корів і телята – снаряд усіх накрив, і дом рознесло. Руські село обстрілюють по часах – з трьох ночі до восьми, потом з  одинадцяти до трьох дня. Сєльсовет розбомбили, у церкву тоже попали. Вночі лежиш, Бога молиш. Спаси нас, Боже…

Живучи на передовій фронту з 2014 року, кодемчани не занедбали свої господарства й після російського повномасштабного вторгнення.

– І я город посадила. У мене гектар городу. Картопля, буряк, морква, цибуля – полностью борщ. І м’ясо було б…

Цей труд виявився марним. За словами Комарницької, перед її від’їздом в Кодемі залишалося з 15 людей. До війни налічувалося майже 600.

– Осталися в основному алкаші. Їм люди своїх корів довіряють, коли евакуіруються. Та хіба алкаш догляне! Бродять селом корови. І наших дві теж блукають. Я дзвонила м’ясникам, щоб забрали. Не приїхали, бояться.

Вивозили Комарницьку і її рідню з Кодеми волонтери. Спочатку в Дніпро, потім у Кропивницький.

– Дорогою бачили поля випалені, чорні. А ближче до Дніпра – як комбайни косять. Серце раділо.

Умовами в кропивницькому гуртожитку Комарницька і її родина задоволені.

– Чистота, порядок, палати хороші. Гуманітарку дають. Варимо їсти самі. Спасібо Віталію Миколайовичу, – переселенка має на увазі директора гуртожитку Віталія Греку.

На запитання, чи шукають тут роботу дочка і зять, Любов Миколаївна відповіла ствердно:

– Хочемо в село, на землю, щоб хазяйство держать. Дочка дзвонить в села. Питає за житло. Нам треба, щоб дом був.