Такого ще ніколи не було, здається, – трупа театру імені Кропивницького репетирувала сцени майбутньої прем’єри просто неба, з боку Театральної площі. Це сталося під час передпрем’єрного показу сцен зі спектаклю «Бондарівна» за кілька днів до прем’єри. Тільки-но актори встигли «розігрітися», як залунала повітряна тривога. Довелося покинути приміщення театру. Але режисер і артисти не розгубилися й продовжили прогін на вулиці. (Потім з’ясувалося, це було не вперше.)
А вже в неділю з аншлагом відбулася прем’єра «Бондарівни» – ми всі так скучили за прем’єрами… Присвячена вона була 140-річчю театру корифеїв – 27 жовтня 1882 року в Єлисаветграді відбулася прем’єра «Наталки Полтавки». Так склалося, що дехто за тиждень мав можливість подивитися «Бондарівну» тричі. На прогоні 25-го, під час урочистостей з нагоди ювілею та візиту міністра культури Олександра Ткаченка 27-го й, власне, на прем’єрі для широкої публіки 30-го.
Критики називали «Бондарівну» улюбленою п’єсою Карпенка-Карого, написаною за мотивами старовинної народної пісні. Але навіть після написання у ХІХ сторіччі її недовго ставили, твір ледь не пішов у забуття. За часи незалежності України «Бондарівну» не ставили жодного разу ніде. І ось у театрі корифеїв – п’єса корифея!
Режисером-постановником покликали Сергія Павлюка, головного режисера Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша. Ходив на українські мітинги та на допити, поки не зміг вирватися, квартиру його пограбовано… Живе під Києвом, у нас – на запрошення. Ось що він розповів:
– До мене звернулися із театру та запропонували зробити прем’єру. Це мало бути щось із корифеїв. Найцікавіше вже було поставлено до мене. Тоді я почав шукати, перечитувати твори й випадково натрапив на п’єсу «Бондарівна». Сюжетна лінія дуже жорстка та дуже, на жаль, актуальна: молода, красива, вільна українка стає об’єктом зазіхань на її цноту від поганих панів. На цьому й базується сюжет – її намагаються викрасти, зґвалтувати. П’єса страшна, я кажу відверто. Поляків, які були в оригіналі, ми змінили на москалів.
Але фінал я змінив. Ми не гинемо, ми не просто виживаємо – ми будемо жити й будемо бити. Наша героїня залишається живою.
Працею з кропивницькими акторами режисер задоволений.
– Я незадоволений лише тим, що москалі тривогами заважають репетирувати. От як сьогодні: тільки почали, з’явилася атмосфера – і все. І треба виходити, дві-три години чекати. І якось після цього знову налаштовуватись і працювати. Але найголовніше, що ми взагалі маємо можливість це робити.
Олександр Ткаченко багато говорив про долю українського театрального мистецтва загалом.
– Найбільша проблема театрів, які знаходяться не на окупованих чи звільнених територіях, – фінансування. Ці театри мають дотримуватися безпекових норм, а отже не можуть заповнювати весь зал. Безперечно, дохід зменшується. Радий, що в Кропивницькому фінансування закладів культури не зменшили, але, на жаль, не повсюди склалася така ситуація, – повідомив міністр.
– Це 140-річчя – це не просто важливо, це дуже символічно. Це говорить про те, звідки пішла українська театральна школа. Дуже важливо, що це зародилося саме тут, у Кропивницькому. У центрі України – перший український театр, – зазначив він, вручаючи колективу відзнаки та грамоти міністерства. – Це був мій перший візит до Кропивницького та ще й у таку дату, у такий час. Місто мистецтва, танцю й театру, місто оборони та кіборгів, згуртованості та гостинності, яке стало тилом нашого фронту. Це тут не припинили працювати театри та фестивалі, не зменшили фінансування на культуру, мистецькими подіями збирають гроші на ЗСУ, а освітньо-мистецький процес триває. Вдячний Кропивницькому, його керівництву, культурним діячам за такий теплий день, надійний тил, згуртований фронт.
Зарахування до страхового стажу періодів навчання