«Їхали в невідомість, але з відчуттям, що наш дім – вся Україна»

10:57
981
views
Фото Ігоря Демчука, «УЦ».

З Наталією і її сином Вадимом, переселенцями зі сходу, познайомився завдяки кропивничанці Людмилі Шукруті, яка очолює громадську організацію «Серце матері». Зустрілися ми в центрі молоді з інвалідністю «Сильні духом», яким Людмила керує також. Там займаються малюванням, рукоділлям, навчаються основам кулінарії, влаштовують вистави, переглядають фільми і просто спілкуються молоді люди, яким випало народитися особливими. Вадим теж буває в центрі кілька разів на тиждень. Він уважно роздивляється на мене, усміхається, щось каже по-своєму. А мати розповідає:

–   Вадику – двадцять один рік.  Мені з  чоловіком було дуже важко змиритися з тим, що він – не такий, як більшість дітей. Коли йому виповнилося три роки, у Луганську, де ми проживали, відкрили для особливих дітей реабілітаційний центр «Відродження». Там – і логопед, й інші спеціалісти. Вадикові, якого ми туди влаштували, заняття пішли користь. До дев’яти років він відвідував ще й дитсадок. Потім – навчання в школі за індивідуальною програмою.  2012 року у нас народилася друга дитина. Теж хлопчик, назвали Михайлом.

Війна, яка тоді називалася АТО, застала цю родину в Станиці Луганській.

–   Продали квартиру в Луганську, купили садибу в Станиці Луганській. Своя  земля, свій будинок. Гарна природа. Поряд – гай, луг. На лузі – корови. Завели вівчарку. Вадик грався із собакою. У школу Вадика возили в Луганськ. Улітку 2014-го почалися обстріли. На горі розташувалися ополченці з так званої ЛНР, стріляли по українських блокпостах в Станиці. Наші – по ополченцях. Улітку більшість жителів Станиці виїхало. Ми сиділи до останнього. Не хотілося залишати місце, до якого звикли. У серпні українські військові взяли Станицю під свій контроль. Ополченці у той час порозбігалися, їх замінили росіяни, кубанські козаки.  Вони обстрілювали домівки в Станиці із  «Градів». Російська артилерія теж стріляла по нас зі своєї території. Влучило в сусідське домоволодіння,  згоріли машина й сарай.  Трохи далі від нас худобу вбило. Чоловік не витримав:  «Збираємося!» 

На запитання, чи були знайомі серед ополченців, Наталія відповідає:

–   Не було. Але коли терористи з так званої ЛНР навесні 2014 року проводили референдум, то, чесно скажу, багато наших  підтримало їх. Люди ще не розібралися в ситуації,  безвладдя  було, частина поліції перейшла на бік ЛНР. Але для мене з чоловіком опинитися в окупації було неприйнятним.  

–   На початку вересня 2014 року ми перебралися на дачі біля селища Вільхового, це недалеко від Станиці Луганської, – Наталія розповідає про черговий переїзд. – Там у нас – хатинка, від діда спадщина. Думалося, пересидимо якийсь час. Полягали спати, а росіяни зі свої території влаштували обстріл зі «Смерчів». Били по українській військовій техніці, які стояли у лісі поряд із Вільховим. Снаряди  летіли й по дачах, і по хуторах поряд із селом. Земля гула. Страшно! Поряд будиночок загорівся від снаряда. І гасити не було кому – пожежна служба не працювала. Уранці приїхала дівчина, яка молоком у селищі торгувала. Розповіла, що декілька людей вночі загинуло. Невдовзі ми вирушили на Харківщину, в Куп’янський район, в село Тавільжанку, до родичів. Вони прийняли  нас добре, знайшли нам хату. Ми так зраділи, що там – електрика, природний газ, бо з травня 2014 року жили без світла, час від часу через обстріли залишалися й без газу. Родичі, сусіди допомагали нам чим могли. Харчами ділилися, одягом. До цих пір згадуємо добрих людей. Крім того, отримували соцвиплати як переселенці. Тавільжанка, хоч і недалеко від кордону, – українськомовне село. Але тоді, в 2014 році, тамтешні жителі й слухати не хотіли, що росіяни можуть щось погане нам зробити. Багато хто із села бував на заробітках у Росії. Впевненості у миролюбності Росії додавало усвідомлення того,  що разом здобули перемогу над нацистською Німеччиною.

2016 року  Наталія із сім’єю повернулися на Луганщину. Звісно, в ту її частину, яка була підконтрольна Україні. Оселилися в Сєвєродонецьку. Чоловік знайшов там роботу.

–  Дуже полюбили це компактне, затишне містечко. Там потихеньку налагоджували нове життя. Вадим відвідував реабілітаційний центр. Там – масажі, лікувальна фізкультура, плавання в басейні. Плавати він навчився ще малим, 2009 чи 2010 року возили його в Севастополь. Там в океанарії, де дельфіни, вчився плавати.  У сєвєродонецькому реабілітаційному центрі Вадикові сподобалося. Мишка в дитсадок оформила. Тим часом обстріли Станиці Луганської порідшали, і ми на літо перебралися туди, в свій будинок. Там – гарно. Свій  город. Правда, щовечора – перестрілки, бо поряд проходила лінія розмежування. Луги – заміновані. Якось рятувальники гасили в лузі пожежу й підірвалися. А в лютому нинішнього року нам випали нові випробування. Ми тоді в Сєвєродонецьку мешкали, перебралися туди зимувати. Росіяни обстріляли військовий аеродром поряд із містом в перші години повномасштабної агресії. У нас вдома шибки деренчали, коли вибухало на  аеродромі. Через кілька днів заходилися збиратися. Їхали на засхід, в невідомість, але з відчуттям, що наш дім – вся Україна. Зупинилися на кілька діб в Дніпрі. Потім поїхали в Закарпаття. Так вирішив чоловік, який уже став військовослужбовцем. Він повернувся на службу, а я з Вадимом і Мишком чотири місяці безплатно мешкали в дитячому таборі в Закарпатті. Нас і годували безплатно. А яка там чудова природа! Вадим заспокоївся, почав звикати до нових умов, але це був тимчасовий прихисток.  Доля привела нас у Кропивницький. Дорогою сюди Вадиму здавалося, що повертаємося у Сєвєродонецьк, до якого він звик. Тут винаймаємо квартиру. Адаптуватися на новому місці Вадимові було важко: не хотів виходити з помешкання, увесь час згадував про квартиру у Сєвєродонецьку. На щастя, дізналися про центр молоді з інвалідністю «Сильні духом» при громадській організації «Серце матері». Тут такі мамочки! Заходи для дітей проводять, волонтерством для армії займаються.  Ніби сто років  знаю цих людей.  І Вадимові добре в центрі. Звикає до Кропивницького. Займається онлайн зі своєю вихователькою із Сєвєродонецького реабілітаційного центру, яка нині – в Австрії. У центрі подбали про те, щоб заняття проводилися й онлайн.  Для особливих дітей це важливо – займатися з вихователями, до яких звикли.  Мишко навчається в кропивницькій школі. Сєвєродонецьк – окупований. Зруйноване місто. Квартири, де ми мешкали, нині немає. Повиїжджали звідти майже всі. Навіть хворі старики, які не в змозі ходити, вибралися. Батьки ж мої – в Станиці Луганській, теж окупованій. Старенькі, і їх ніхто не чіпає. Станиця за вісім років війни стала більш проукраїнською. 

Прошу розповісти, що знає і вміє Вадим. Наталія каже:

 

–  Знає алфавіт, уміє читати, трішки писати. Правда, читаючи тексти, не розуміє змісту. Знає напам’ять віршовані казки Чуковського – і «Телефон», і «Мийдодір». Любить мультики. Користується планшетом із сенсорним екраном, вмикає YouTube. Це для нього просто. Грається з Мишком. Буває, й б’ються – хлопці є хлопці. А зараз радісний, бо бачить, що ви посміхаєтеся.

Розповідає голова громадської організації «Серце матері» Людмила Шукрута:

–   Створюючи 2018 року  центр «Сильні духом», ми поставили за мету допомогти молоді з інвалідністю соціалізуватися, розвинути здібності, здобути навички, необхідні в повсякденні. Міська рада виділила  приміщення. Протягом кількох років ми з успіхом брали участь у конкурсах міськради «Громадський бюджет», на реалізацію  наших проєктів щодо розвитку центру виділялися кошти з бюджету. Завдяки цьому відремонтовано й обладнано приміщення, хоча багато зроблено батьками, які відгукнулися на заклик навести тут лад. Міська влада нас підтримує і тепер – комунальні послуги оплачуються з бюджету. Продовжуємо виборювати гранти на розвиток центру. Допомагають благодійники.

За словами Людмили Шукрути, в центрі діє кілька студій. У кулінарній навчають куховарити.   У театральній – готують вистави. У кіноклубі – переглядають фільми. У студіях «Арт-терапія» і «Сувенірна продукція» – займаються рукоділлям.  «Вікно можливостей» допомагає опанувати комп’ютером.  Є  студія «Самообслуговування», де особлива молодь здобуває навички обходити себе  в побуті.

–   Такі діти  ростуть під великою опікою батьків, часто не мають елементарних побутових навичок, – пояснює Людмила. – Я вирішила, що треба навчити цьому їх тут.

Заняття у студіях проводять на волонтерських засадах як батьки, так і педагоги. Нині центр відвідує 10 хлопців і 6 дівчат. В одних – інтелектуальні порушення, в інших – чудові розумові здібності, але не слухається тіло.

–   Є в нас Андрій, йому 36 років, мешкає в селищі Новому. Діагноз – ДЦП. Освоїв комп’ютерну техніку. Він – адміністратор наших сторінок у соцмережах. А ще Андрій – наш завгосп на громадських засадах. Довірила йому ящик з інструментами – молотками, викрутками тощо. Він як приходить, одразу перевіряє, чи все на місці.

Людмила розповідає про ще кількох вихованців. Наприклад, улітку тут бував 22-літній Ерік, переселенець з Краматорська.  Попри синдром Дауна проявив себе як творча особистість,  любитель співу. Ерікова мати вела кулінарну студію в центрі. Нині ця сім’я – в Німеччині. Максимові – 19 років. Талановитий,  розумний юнак, хоче стати архітектором. Реалізувати мрію заважає хвороба Дюшена – дистрофія м’язів. Мати возить Максима у візку.  Про Мар’яну Ахрарову, яка теж відвідує центр, знає вся Україна.   Вона – перша українка із синдромом Дауна, яка стала кіноакторкою. Знялася у фільмі «Історія Лізи». На жаль, померла Наталка, яка мала проблеми з опорно-руховим апаратом. Очолювала раду ГО «Серце матері». Дуже розумна дівчина була, мала багато цікавих ідей.

У  Людмили Шукрути – теж син з інвалідністю.

–   Олексій змалку хотів стати футболістом. Завадили проблеми з опорно-руховим апаратом. Зрозумів, що мрія про футбол – нездійсненна,  зайнявся плаванням центрі «Інваспорт», де тренером був Микола Сімухов, нині покійний. Тепер Олексій – сам тренер з плавання. Мешкає в Дніпрі. Жонатий. Йому – тридцять років.  До речі, багато вихованців Сімухова  вдало реалізувалося в житті. Є фотографи, художники.

Якось Людмилу зворушив такий випадок у центрі. Андрій намагався зав’язати шнурок черевика, це було для нього складно, і на допомогу прийшла Мар’яна Ахрарова. Стала на коліна і зав’язала шнурок.

–   У мене й сльози виступили. Ці люди – й справді особливі. Щирі, добрі, відкриті, чесні. А якщо хитрують, то по-дитячому. Їх не можна не любити. Це неправда, що люди з інтелектуальними порушеннями нічого не розуміють. Можливо,  розуміють краще, ніж здорові.

Людмила Шукрута визнає, що ставлення українського суспільства до людей з інвалідністю змінюється в кращий бік. Але часом трапляється така  жорстокість!

–   У соцмережах поширилося відео: танцює хлопець з інтелектуальними порушеннями, а над ним сміються. Це ж страшний гріх!   

Негуманним вважає Людмила й порядок, згідно з яким люди з інтелектуальними розладами після смерті батьків опиняються в психоневрологічних інтернатах.

–   Добре було б, якби держава  влаштовувала їх в сім’ї здорових людей і оплачувала цю турботу. На Заході так і робиться. А у нас за таким принципом діють дитячі будинки сімейного типу. 

Людмила Шукрута не дивується, коли люди з інтелектуальними порушеннями виявляють агресію.

–        Це тому, що не бачили доброго ставлення до себе. У нас – не так. Тут стільки тепла…