З вірою в світле майбутнє

10:59
835
views

Виявляється, є в Україні місця, де люди не відчули перебоїв в електропостачанні, спричинених ворожими обстрілами об’єктів енергетики. Наприклад, пів села Мальовничого під Кропивницьким уже років з п’ятнадцять обходиться без послуг обленерго, а про газ і водогін там ніколи й не мріяли. Не розбещений комунальними послугами народ!

У Мальовниче краще їхати за сухої погоди. Найскладніша ділянка – жорствяний шлях, який треба перетнути перед в’їздом в село з боку Катеринівки – адміністративного центру територіальної громади. У негоду цю дорогу можуть подолати тільки велетенські кар’єрні вантажівки, які возять каолін з розташованого неподалік рудника. Через те вона й має в народі назву «білазівська».

У Мальовничому – одна вулиця. Її названо на честь Ушакова. Швидше за все, російського адмірала. Чужак, опинившись тут, не одразу й второпає, що це – населений пункт. Узбіччя буйно позаростали американським кленом. Це така агресивна рослина, що й не кожному міському житлокомунгоспу по зубах. Поодаль – руїни, рештки тваринницьких ферм. Ще кілька років тому тут мекали корови – діяло підсобне господарство (по-народному – «подхоз») Обознівського психоневрологічного інтернату. Доглядав за худобою інтернатський контингент, бідолашні люди з інтелектуальними порушеннями, це називалося трудотерапією. А скільки собак розвелося було на цих фермах! Та таких злих – готові загризти кожного гостя Мальовничого! Вмер «подхоз» – не стало й собак. По інший бік дороги, у низині, – водойма, плавні. Краса! Недарма ж у давнину село називалося Водяним. Радянська влада, перейменувавши його, підкреслила мальовничість цих місць і не зіпсувала їх ні асфальтом, ні інфраструктурою. Немає й не було ні магазину, ні клубу, ні школи, ні аптеки.

А от і людським духом запахло. Поодаль дороги видніються кілька добротних цегляних помешкань, з димарів в’ється димок. В одному з будинків мешкають Віктор й Ірина.

Ірина розповідає, що вони тут – з 1992 року. Коли купували будинок, ділянка мала статус дачної й належала кооперативу «Зоря». У кооперативі було багато дачників – працівники взуттєвої фабрики, олійжиркомбінату, інших кіровоградських підприємств. Згодом кооператив ліквідувався, багато дачників померло. Земля належить Катеринівській сільській раді.

На запитання, чому ця частина села залишилася без електрики, Ірина відповідає:

– Ми платили за електрику в «подхоз». Він, мабуть, з обленерго не розраховувався. Років з п’ятнадцять тому виявилося, що село винне 750 гривень за електрику. Відключили й подхозу, нам. Ми зверталися в обленерго, просили відновити електропостачання, та без толку. Кажуть, село – неперспективне. Після відключення злодії покрали дроти. А стовпи – дерев’яні, старезні, негодящі вже. Якби лінію на дорозі відновили, ми з чоловіком знайшли б гроші на два стовпи, щоб до неї підключитися.

За словами Ірини, зверталася вона й у сільраду. Просила полагодити дорогу. Але грошей на Мальовниче не вистачає. Жителі цього кутка сприймаються владою як дачники. Мовляв, мають квартири в місті, де й зареєстровані, – нехай там, у Кропивницькому, і користуються скільки влізе електрикою та іншими комунальними благами. Хоча земельний податок ці люди платять у сільський бюджет.

Ірині з Віктором і їхнім сусідам так сподобалося господарювати на землі, що в своїх міських квартирах бувають нечасто. Навчилися обходитися без електрики з централізованої мережі. Багатші мають акумулятори й бензинові електрогенератори. За крайньої потреби до генератора підключають холодильник. Бідніші задовольняються ліхтариками, зокрема налобними. А дехто навіть сапає город після заходу сонця. Їжу всі готують на дров’яних пічках, ними ж гріються. У Віктора та Ірини ще й лазня є. Попаритися любить і онук Іван, він у діда й баби – частий гість. Воду для технічних потреб використовують дощову. Для пиття сусід дає з колодязя. Щоб пробурити свердловину, треба тисяч з п’ятнадцять гривень.

Мобільний зв’язок у Мальовничому цілком задовільний, принаймні від «Водафону». Радіоінтернет – поганенький. Вулицею проходить кабель інтернет-провайдера, але до нього, якщо вірити Ірині, їх, «дачників», не підключають.

– Місце дуже гарне, – хвалить Ірина Мальовниче. – Річка. Гриби. Фазани пішки ходять. Земля родюча. Цього року все вродило: і картопля, і морква, яблук нема де дівати. Тут би дати землю переселенцям, хай будуються. А хто будуватиметься, якщо нема електрики? Коли електрика була, люди тримали корів, овець, гусей. М’ясо, молоко зберігали в холодильниках. Я й зараз би гусей завела, але ж електрики нема. Так і напишіть в газеті.

Наостанок зауважу, що електрику в Мальовниче проведено не за царя Хмеля. У районній газеті «Зоря комунізму» за 14 березня 1968 року надруковано лист місцевих жителів, обурених тим, що колгосп ніяк не завершить електрифікацію їхнього села. Опубліковано й відповідь сільради про те, що електрифікація домоволодінь, які розташовані на відстані 200 – 300 метрів одне від одного, – справа дуже витратна, і що Мальовниче – село неперспективне. Згодом його таки електрифікували. Але ненадовго.