Начуваний про вагому допомогу кропивницьких греко-католиків переселенцям, вирішив розпитати про це їхнього священника – пароха парафії Різдва Святого Івана Хрестителя УГКЦ протоієрея Івана Третяка. Але розмова вийшла за межі окресленої теми. Отець Іван розповів і про ставлення УГКЦ до війни і військового обов’язку, і про те, що спонукає звертатися до греко-католицької церкви жителів тих регіонів України, де споконвіку міцні позиції має православ’я. Багато цікавого розказав, в тому числі – про яку професію мріяв дитиною, про стосунки з мером-комуністом Пузаковим і як возив літнього батька в Єрусалим.
– Отче Іване, як ви відреагували на початок великої війни?
– Не називаю 24 лютого днем початку війни, бо вона триває з 2014 року. Це – початок нового її етапу. Того ранку мені зателефонувала парафіянка і сказала: бомблять міста України. Перш за все я звернувся до Господа, щоб змилувався над нашим народом. Потім про Путіна подумав: щоб його не стало. Але те – не моя воля… Згодом до нашого храму сходилися люди, не тільки парафіяни. Цокольне приміщення стало укриттям для багатьох жителів мікрорайону під час повітряних тривог.
– Про що молите Бога, відколи триває велика війна?
– Молимося за її припинення. За мир, але справедливий. Нас будь-який мир не влаштовує. Просимо Бога, щоб наші воїни не гинули, щоб перемогли. За всіх людей, хто страждає від війни, молимося. Блаженнійший Святослав, патріарх, 2014 року запровадив традицію: після літургій спільно співати «Боже великий, єдиний, нам Україну храни…» Молитва з вірою – потужна зброя. Повірте, Господь чує всі наші прохання. І дасть свого часу дуже гарну розв’язку цій трагедії.
– Парафіяни воюють?
– Так. І серед рідних парафіян є такі, що на фронті. Воює багато жителів мікрорайону, є й загиблі. З парафіян і їхніх рідних ніхто не загинув. Сьогодні на літургії був воїн, йому відпустку дали. Він і перед тим, як вирушити на війну, приходив, сповідався.
– Розкажіть про допомогу людям, які опинилися тут, рятуючись від війни.
– Ми приймали не тільки одновірців, хоча у перші дні прибували саме вони, на Донеччині – багато наших громад. Одна жінка згадувала, що, залишаючи Сєвєродонецьк, пообіцяла собі: «На новому місці шукатиму свою церкву, як знайду – тоді точно не пропаду». Багато добиралося сюди через Дніпро, там мали підтримку від благодійного фонду «Карітас». Ми допомагали бідолашним влаштуватися на добу-другу в Кропивницькому. Тільки у нашій з дружиною квартирі прихисток отримало із сорок людей, ночувало по п’ятеро – шестеро. Запам’яталася пара харків’ян з шестирічною дитиною. Вони так тулили синочка до себе! Виявляється, його майже не бачили з народження, бо все на заробітках були за кордоном. Малого гляділа бабуся, а батьки заробляли на житло – така була мрія. Нарешті купили квартиру. Уже ремонт закінчували, як Росія почала повномасштабне вторгнення. В їхню квартиру влетіла ракета. Уявіть стан цих людей! Казали, в один момент їхні цінності змінилися…
Парафіяни зносили одяг, харчі для переселенців. Наші Петро й Ольга Ткаченки безплатно давали прихисток у своєму готелі «Марія». Дехто там залишився, працюють у готелі. З 1 листопада діє благодійний фонд «Карітас Кропивницький», я його очолюю. Раніше ми називалися гуманітарним центром Миколая Чудотворця. Підтримуємо внутрішньо переселених, бідних, людей з інвалідністю. Роздаємо продовольчі набори, засоби гігієни. Реєстрація – через нашу сторінку в Фейсбуці. «Карітас інтернаціоналіс» – конфедерація католицьких благодійних служб, одна з найбільших гуманітарних організацій у світі. Це латинське слово – caritas. Означає любов і милосердя.
– Кажете, греко-католицька церква поширена на Донбасі. Але ж це – традиційно православний регіон.
– До теперішньої війни наша церква була поширена по всій країні. Вважаю пророчими слова предстоятеля УГКЦ Андрія Шептицького, сказані ним 1944 року перед смертю: про те, що церкву розгромлять більшовики, але вона відродиться і обійматиме весь український народ. Поширенню греко-католицької церкви посприяв і Сталін. Церкву заборонили, священників, активних парафіян – у заслання, розкидали по Радянському Союзу. Осіли вони й на Донбасі. На початку 1990-х, коли заборону було скасовано, ці люди і їхні нащадки виявили бажання молитися у своїй церкві. Просили провід церкви присилати їм священників. Так і відродилася церква. До війни на Донбасі, на Харківщині дуже добре діяли наші екзархати, громади.
– Як доводиться греко-католикам у Росії та на загарбаних нею українських землях?
– Окупанти – стримані стосовно УГКЦ. Не чіпають. Нас рятує те, що не займалися політикою, не намагалися перетворитися на державну церкву. Не проповідуємо національні ідеї, але поділяємо їх. Священникам заборонено висуватися у депутати чи підтримувати партії. Наш обов’язок – проповідувати слово Боже. У Росії є греко-католицькі громади. Вони – під проводом римо-католицького єпископа Йосипа Верта. Коли росіяни окупували Крим, тамтешнім громадам УГКЦ довелося взяти нову назву. Тепер це – Візантійська церква. Нашим громадам у Криму – важко. Як і на територіях, окупованих цього року. Тим священникам, які активніші, які висловлювали патріотичні погляди, довелося виїхати. Стосовно декого окупанти відкрили кримінальні справи.
– Як виникла громада УГКЦ у Кропивницькому?
– Я тут – з жовтня 2006-го. Тоді Кіровоградщина була єдиною в країні областю, де не діяла греко-католицька церква. Створили й ми громаду, зареєструвалися. Два роки збиралися в римо-католицькому храмі на тодішній вулиці Леніна. У нас з римо-католиками – братерські стосунки, належимо до католицької церкви. Відмінність – в обрядах. У них – латинський, у нас – візантійський. Прибувши сюди, я одразу звернувся в міську раду, щоб дали клаптик землі. Тоді мером саме став Пузаков. Дізнавшись, що він – комуніст, я подумав: усе пропало. А він посприяв, щоб наша громада отримала ділянку під майбутній храм. Невдовзі після ухвалення міськрадою цього рішення, у липні 2008 року, відбулася подія, знаменна для нас, греко-католиків, і всього міста, – сюди приїхав блаженнійший Любомир (Гузар), кардинал, світла йому пам’ять, щоб поблагословити цю землю. Він зустрівся з мером Пузаковим, головою обласної ради Сухомлином, головою обласної державної адміністрації Моцним. На прес-конференції сказав журналістам, що в місті невдовзі постане храм УГКЦ. Я почув це і подумав: й копійки немає, за що будувати? А слова предстоятеля справдилися. У жовтні того ж року звели каплицю. Вісім років у ній молилися. Шукали благодійників. На їхні пожертви будували храм. Шість років тому його освячено. Освятив блаженнійший Святослав, патріах, наступник Гузара.
– Скільки людей у вашій громаді? Хто вони? Чому обрали цю конфесію?
– На недільних літургіях у храмі збирається понад сто людей. Я казав уже, що в поширенні церкви допоміг Сталін. Не всі, відбувши заслання, повернулися в рідні краї. Наприклад, у Кропивницькому є подружжя Григоращенків, Іван і Любомира. Їм – по 94 роки. Вона – із заходу України, він – з центру. Познайомилися на Колимі. Уже немічні, але при ясному розумі. Патріоти.
Насильно переселених із заходу України я зустрів і, наприклад, у Червоновершці під Компаніївкою. Вони теж виявили бажання ходити до рідної церкви. Тепер там є наш священник.
Є серед парафіян такі, хто приїхав із західних областей у пошуках роботи. Влаштовувалися в колгоспах, школах, лікарнях, поодружувалися.
Більшість не повернулася до своєї церкви. Виховані в радянському дусі. Але навіть ті, які бувають у храмі нечасто, нас підтримують і коштами, і добрим ставленням. Вдячний їм, але питаю: коли бачитиму у церкві?
– Отже, значна частина ваших одновірців у Кропивницькому – вихідці із західних областей і їхні нащадки, це – спадкові віряни. А на що розраховують, звертаючись до греко-католицької церкви, люди з місцевим корінням? Можете запропонувати їм щось особливе?
– Люди хочуть, щоб у церкві до них добре ставилися. А не тільки щоб гроші брали. Не маємо інтересу заробити. Так, гроші потрібні – і на електрику, і на прожиття священникові. Пожертви – добровільні. Не встановлюємо тарифів на духовні послуги. Не можемо просити гроші за уділення святих таїнств. Гадаю, люди відчувають таке ставлення. У нашій церкві дізнаються, яким має бути духовне життя. Не стидаємося спитати в подружжя, чи вінчане воно. Нас це турбує. Хочемо, щоб люди жили у парах вінчаними. Щоб причащалися, сповідалися.
– І стають під вінець?
– Навіть такі, що прожили в парі багато років. Одне подружжя – у віці під вісімдесят. Переважно молоді люди вінчаються. Хочуть жити з Божим благословенням.
– Розкажіть про себе.
– Родом я – з Львівщини. Батьки працювали в колгоспі. Мама померла 30 років тому. Батькові нині – 82. Обоє – віруючі, з релігійних родин. 1944 року в нашому селі було вбито греко-католицького священника. Радянська влада згодом прислала православного, і в людей не було вибору – продовжили відвідувати церкву. Тим паче, що 1946 року греко-католицьку церкву влада заборонила. Тато згадує, що в 1960-х роках в храмі люди не поміщалися, чоловіки ставали в ризниці. Моє дитинство припало на 1980-ті – 1990-ті, і батько мене часто брав із собою на богослужіння. Мені захотілося стати священником. Закінчивши 1994 року школу, поступив у музично–богословське училище у Львові. На дяка вивчився, як у нас кажуть. Потім – семінарія. Був на студіях у Польщі. 2004 року рукоположений у священники. Направили мене на Харківщину. Вовчанський район, селище Вільча. Там з Божою поміччю побудували храм. Сюди направили 2006-го. Довелося організувати громаду, будувати храм. Дякую Богові, що направив мене, з добрими людьми звів.
Я – одружений. Софія, дружина, – теж із заходу України. У нас – троє дітей. Миколі – двадцять років. Анастасії – сімнадцять. Марічці – тринадцять, уже тут народилася.
– Ви були у Ватикані?
– Ні. Але Папу Римського Іоанна Павла II бачив, на його зустрічі з молоддю у Львові, я тоді в семінарії навчався. Два рази був у Єрусалимі. Першого разу – у групі туристів. Батько теж захотів. Цілий рік з пенсії відкладав на поїздку. Ми, діти, йому доклали. Я з ним і поїхав. Батькові було сімдесят років. Він у кожному святому місці плакав. Був схвильований тим, що опинився в місцях, про які читав у Святому письмі. Коли повернувся додому – пережив розчарування. Думав, всі розпитуватимуть, як там, що там. А людям – байдуже. Бо можуть все те побачити через телебачення, через Інтернет. Я чув від одного єпископа давню історію про те, як одна селянка побувала на прощі в Єрусалимі, після чого все село сходилося, щоб поцілувати їй руку. Отакий ступінь віри був! А батько дожив до часу, коли його ніхто не хотів розпитувати про Єрусалим. Дай Бог, і в Римі буду. А ні – то ні. Можна обійтися.
№17 (1586)