«Хто, як не я?»

00:11
462
views

Ми зустрілися в лікарні. Двотижневе лікування Віталія уже завершувалося. Наступного дня він, молодший лейтенант, спецпризначенець, мав повернутися на війну.

– Дружина каже: «Тобі більше всіх треба?» Хоче, щоб перевівся в інший підрозділ. Але за мною люди. Хто, як не я?

Обережно питаю Віталія, чому опинився в лікарні.

– Наша група виконувала завдання під Кремінною. 25 грудня вчетверте виїхали. Хлопці – на позиції, я – у групі прикриття та евакуації. Нас виявив ворожий «Орлан», безпілотник. Згодом нас почали «прасувати» з танків. Снаряд влучив в окоп побратима, його засипало. Я – до нього, ледве витягнув. Під обстрілом. Йому обидві ноги перебило. Наклав я турнікети, під’їхав наш пікап, поклали пораненого. Дорогою він помер. А мене під обстрілом контузило. І опіки отримав.

Віталієві – 35 років. У юності хотілося служити в елітних військах. 2007 року мрія збулася – уклав контракт про службу в частині спеціального призначення. У 2009 – 2010 роках брав участь у миротворчій місії ООН у Ліберії. Продовжив службу у все тій же частині спецпризначення. У лютому 2014-го, незадовго до війни, їхній підрозділ відрядили на схід.

– Другого лютого ми прибули в Краснодон, Луганська область. Завдання було таке: спостерігати, щоб ворожа техніка не заїхала на територію України. Потім нас перевели під Крим, там дві доби були. Звідти – в Мелітополь, охороняти цивільний аеродром. Була інформація, що сепаратисти планують провокації. Ми піймали трьох пацанчиків, старшому – вісімнадцять, які мали завдання підпалити літаки. Потім нас направили в Донецьк. На вулицях нас зупиняли люди, провокували: «Ми сепаратисти, розстріляйте нас». Але армія не може воювати з беззбройним народом. Потім ми в Луганській області підсилювали іншу частину спецппризначення. Супроводжували колони військової техніки. У березні з десять тисяч кілометрів проїхали на «Уралі». 19 червня, перед днем народження, мене поранило в бою під Красним Партизаном. З осколком в руці, контужений, воював кілька днів. Вибили сепарів з тюрми, де вони засіли. У польовому госпіталі вийняли осколок з моєї руки. Контузію приховав. Молодий був, хотілося якнайшвидше в стрій. Дали мені відпустку, 30 діб. Відпочивши, повернувся в підрозділ. Того ж літа наша група потрапила в котел під Ізвариним. Втратили вісьмох, у тому числі заступника командира загону підполковника Юрія Коваленка. На його честь у Кропивницькому названо вулицю.

На запитання, яким був Юрій Коваленко, Віталій каже:

– Людина, військовий з великої літери. Вимогливий, не жалів нас на навчаннях, були серед нас і незадоволені. Але наука, яку дав Коваленко, нам дуже знадобилася в боях.

Потім Віталія ще кілька разів відправляли в зону АТО. Відрядження – по кілька місяців.

– Було «весело». 2018 року звільнився з армії. Організували з побратимами охоронну фірму, надавали послуги аграріям по всій країні. Мирне життя розслабило мене, хоча розумів: росіянам замало війни на Донбасі, полізуть далі. Звісно, хотілося, щоб ці міркування були помилковими. За рік до повномасштабного вторгнення, у лютому 2021-го, я відновив активні заняття спортом. Побратими – теж. Біг, інші фізичні навантаження, стрільби. 24 лютого торік росіяни пішли великою війною. Того ж дня я і співробітники, теж віднесені до першої черги оперативного резерву, прибули в частину. 29 лютого стояли на миколаївському напрямку. Стримували наступ росіян, які лізли на Вознесенськ і дісталися майже до Возсіятського. Їх до біса було. Колони по сто двадцять – сто п’ятдесят одиниць техніки. Ми їх «ковбасили», хоч не мали артилерії. Згодом налагодили взаємодію з іншими військами. Палили русню разом. Відчували широку підтримку населення. Створили агентурну мережу. Це давало нам змогу дізнаватися про особливості місцевості, про пересування ворожих сил. Пару разів наша група заїжджала у вороже лігво. Якось, виявивши там колону техніки, викликали авіацію й спостерігали, що буде. Росіяни збили «Панцирами» два наших гелікоптери. Через два дні ми знайшли місце, де впали гелікоптери. Пілоти не вижили. Ми побачили рештки їхнього одягу. Тіла ж забрала русня. Мабуть, для обміну. Весь березень наша група воювала на півдні. Відбили трохи території. У квітні нас відправили на схід…

Поки Віталій воює, вдома за нього моляться родичі. До речі, він – з багатодітної сім’ї.

– Є сестра і троє братів. Я – середня дитина. Брати теж воюють, теж спецпризначенці. Вони в інших підрозділах. Іноді бачимося. Хвилююся за братів.

На початку війни Віталієві дружина та двоє доньок (молодша – дошкільного віку) евакуювалися в Німеччину. Потім повернулися.

– Щодня мене провідують. Вирішили бути в Україні. Удома краще.