Спасибі, Валю, і пробач

13:48
307
views

Не стало журналістки Валентини Левочко. Тиждень тому Фейсбук нагадав нам про 74-ліття Валентини, але вона не приймала поздоровлень – останні місяці тяжко хворіла. І от днями – жахлива новина.

Валентина була незвичайною. Не терпіла, коли давні знайомі казали їй «ви» і величали Валентиною Федорівною. «Мені ж не сто років», – сердилася. Один з нас невдало пожартував на це: «Хіба немає ста?» Як завжди дотепна, Валя порадила: «Треба трішки зачекати». А ще пам’ятаємо її старомодні капелюшки. Та справа не в них.

Головне, Валентина була обдарованою журналісткою. Не тільки добре володіла словом, а й чудово розумілася на літературі, мистецтві. І тим, хто не знає про її талант, варто прочитати хоча б цикл її нарисів про сучасників-земляків, опублікованих у газеті «Народне слово» у 1990-ті роки. У тих розповідях цікавими, неординарними людьми поставали навіть застебнуті на всі гудзики чиновники, про яких інші журналісти писали виключно як про персонажів важливих, але страшно нудних нарад.

Ще раніше Валентина Левочко публікувалася у всесоюзних виданнях, надзвичайно іменитих, – «Дружбе народов», «Литературной газете», «Москве», «Огоньке», «Альманахе библиофила», «Телевидении и радиовещании», «Советской женщине», «Смене», «Литературном обозрении», «Литературной России» та інших. Спілкувалася з Миколою Караченцовим, Муслімом Магомаєвим, Богданом Ступкою, Олегом Єфремовим, Марком Захаровим, Іннокентієм Смоктуновським та іншими великими артистами. Як Валентині це вдалося? Декілька років тому вона розповіла в в інтерв’ю «Україні-Центр» і про ці знайомства, і про свій шлях в журналістику. Виявляється, мріяла стати артисткою, хотіла вчитися в Москві. Та під час навчання в старших класах у неї виявили серйозну хворобу, її прооперували в інституті нейрохірургії у Києві. «Дякувати Богу, залишилася жива, – згадувала Валентина. – Професор, який мене оперував, відмовляв мене від театрального: “Можеш займатися літературою про мистецтво, але, будь ласка, не йди в артистки. У тебе недостатньо даних”. Я не послухалася ні лікаря, ні маму і таки поїхала вступати в Москву. Не вступила, вирішила через рік обов’язково спробувати ще раз. Повернулася додому, і мама сказала, що вступлю я чи не вступлю в театральний, а освіта потрібна. Так я стала студенткою педінституту. Через хворобу мене звільнили від постійних відвідувань, багато навчалася самостійно. Потоваришувала з багатьма викладачами. Тим часом захопилася журналістикою. У місцевій газеті “Молодий комунар” вже надрукували мою першу нотатку, і я почала писати».

У московську журналістику Левочко потрапила, за її словами, випадково. Якось написала рецензію на книжку поезій Марка Лисянського, послала її в «Октябрь». Надрукували, запросили до співпраці. Потім друкувалася в «Москве», «Литературной газете», «Литературном обозрении», інших всесоюзних журналах і газетах. Теми – література, живопис. Згодом зайнялася театральною критикою. Бувала в московських театрах. Найтепліші стосунки склалися з Московським художнім театром, коли туди прийшов Олег Єфремов. «Крім того, мене зацікавив популярний в той час “Ленком”. Потім було знайомство з Марком Захаровим – просто підійшла й познайомилася. Я хотіла добре писати. Мою працю оцінили, стали називати рецензентом № 1. Я завжди знала, чого хочу. Якщо мене зацікавив хтось, добивалася знайомства. Була цілеспрямованою. Ось ще один приклад. Якось до нас приїхав Київський театр імені Франка, приїхав і Богдан Ступка, грав дядю Ваню. Захотіла з ним познайомитися – і познайомилася. Йому подобалося бесідувати зі мною, мені – з ним», – згадувала Валентина в інтерв’ю «Україні-Центр».

Валя не могла не писати. Останніми роками писала у місцеві газети та на сайти. Про театр, про своїх знаменитих знайомих. Кілька років тому в Кропивницькому вийшла книжка Микола Цуканова «Розкажи мені про себе», це – велике інтерв’ю Валентини Левочко про своє житття і творчість. Вона раділа книжці, а ми раділи за неї. Їй подобалося приймати вдома друзів, частувати чаєм з варенням. «Це ще мама варила», – хвалилася. Втрата декілька років тому матері була для Валентини дуже тяжким ударом.

Спасибі, Валю, за все. І пробач нам, що не так часто приходили, як ти просила. Нехай тобі на тому світі буде добре.

Журналісти «УЦ».