Взагалі ми планували поговорити з кількома лікарями-переселенцями, що працюють в Кропивницькому, орендуючи кабінет в «Ацинусі». Виявилося, що це дві потужні медичні установи з персоналом понад 200 чоловік. Отже Науково-дослідний інститут травматології та ортопедії Донецького національного медичного університету та комунальне некомерційне підприємство «Обласна клінічна травматологічна лікарня» працюють на базі Лікарні Святого Луки й надають унікальні медичні послуги.
Кілька десятиліть тому в Донецьку на базі обласної травматологічної лікарні був створений інститут травматології та ортопедії. Після окупації Донецька в 2014 році установи переїхали до Лиману. Директор навчально-клінічного об’єднання (до нього ще входить кафедра ДНМУ), ортопед-травматолог, доктор медичних наук, академік НАН ВО України, заслужений лікар України, патріот Володимир Клімовицький по суті відтворив лікарню на новому місці. За ним поїхало багато персоналу, і пацієнти їхали на назву закладу та імена лікарів.
– Міська влада Лиману надала нам приміщення колишньої залізничної лікарні, – розповідає Антон Гнітковський, медичний директор. – Умови були чудові. Пацієнтів було багато, операцій, відповідно, також. Будували плани по розширенню, але прийшов лютий 22-го. Ми продовжували працювати, лікувати військових, аж поки самі військові не сказали, що ми маємо виїжджати, адже вже небезпечно. Так ми опинилися в Кропивницькому. По суті, поїхали туди, де був медуніверситет.
Директор науково-дослідного інституту травматології та ортопедії ДНМУ Роман Климовицький також згадав події річної давнини:
– Вже повним ходом йшла повномасштабна війна, а бюрократія залишилася. Від МОЗ не було жодних порад, рекомендацій. Приміщення ми мали шукати самостійно. Я обійшов всі лікарні Кропивницького, всюди мені відмовили. А в приватній лікарні площі в оренду надали. Це був Григорій Урсол і Лікарня Святого Луки. Григорій Миколайович, крім приміщень, апаратури, надавав свій транспорт, аби ми могли евакуювати обладнання. Поновили ліцензії і почали працювати. Оперували ми вже в серпні минулого року.
Донецький медперсонал (і вони не перші) «дякують» кропивничанам за ціни на житло. Та ми всі знаємо, що з появою переселенців вони піднялися в декілька разів. А тут одразу більше 200 чоловік. Деякі медсестри та санітарки винаймають один будинок на чотирьох-п’ятьох – так дешевше.
Отже, працюють. КТЛ та НДІ мають по 60 ліжок. Невеличка екскурсія продемонструвала, що всі вони зайняті. Реклами не потребують, спрацьовує сарафанне радіо: один отримав послугу – переказав іншому.
Тут активно працюють з переселенцями. Навіть ті, хто нині живуть в інших областях, їдуть в донецьку лікарню до Кропивницького. Це що стосується планових операцій. Що стосується гострих – місто та область. Лікарня має пакет НСЗУ по інсультах, і вона вже внесена в маршрутний лист «швидкої».
Звісно, тут лікують поранених військових, адже донецькі спеціалісти-травматологи творять дива. Чого варта лише унікальна мікрохірургія кісті. А ще – артроскопічна хірургія (колінного, плечового, гомілковостопного та кульшового суглобів), ендопротезування штучних тазостегнових, колінних та плечових суглобів, лікування наслідків пошкоджень (коригувальні втручання).
– Травматологічна допомога будь-якої складності, – наголошує директор НДІ. – Це стосується і дорослих, і дітей, і суглобів, і хребтів, і кісткової онкології. До нас можна прийти за направленням, а також звернутися за консультацією, як отримати лікування.
Допомагає донецький департамент охорони здоров’я, благодійники. З Німеччини передали зручні ліжка, каталки, УЗД-апарат. Чого потребують? Є проблеми. Роман Климовицький розповів, що в березні МОЗ перевіряло інститут.
– Знайшли кого перевіряти – двічі біженців, – каже. – Через нестачу площі скоротили нам кількість ліжок з 90 до 60. З чотирьох робимо три відділення. Але ми все одно виживемо й переможемо.
Ідеальним варіантом було б надання такому потужному медичному об’єднанню з багатою історією окремого приміщення. Спали на думку два варіанти: ЦРЛ або «рудівська» лікарня. Але то наша приватна думка, владі, мабуть, видніше.
Наші співрозмовники зауважили, що жодної планірки не проходить, щоб не прозвучало «хочемо повернутися додому». Ми вам цього щиро бажаємо. Адже ваше повернення означатиме нашу спільну і беззаперечну перемогу.
№17 (1586)