Щоденник біженця

15:31
495
views

Минулого тижня одна сім’я з Кропивницького (прізвище просили не називати) виїхала до Німеччини. Причина усім відома – війна. Ми листуємося з одним з членів цієї сім’ї. Ось його щоденник, в якому безпосередні живі емоції та враження, що виникли під час переїзду.

Понеділок

Привіт, все нормально, від’їжджаємо зараз з Любліна.

 

Вівторок

Брамше… Адаптація?.. Тут лише негри і араби.

Керівництво табору – араби, ледь петрають в англійській.

Живемо у кімнаті з сім’єю, що з дітьми займає 12 ліжок. Хто вони такі, не знаю. Можливо, з Сектору Газа.

Здається, більше, ніж арабів, тут негрів. Або десь 50/50. А ще курди є, здається.

Окрім нас, українців не спостерігається. Щось мені підказує, що українці вже скінчилися. На черзі Сектор Газа. А також Сирія, мабуть.

Сьогодні нас мають відвезти у більш адекватне місце. Не для країн Магрибу.

 

Середа

Ще не пройшли реєстрацію. Поки що нас тільки пустили переночувати. Об 11.30 автобус має відвезти на основне місце.

Тут неможливо будь-що комусь пояснити, ніхто не знає ні української, ні російської. Щоправда, один раз вийшла дівчина і на ламаній російській пояснювала про автобус.

Навіть англійська тут не в ходу.

Отже, земляки, які давно вже тут, сказали по телефону, що на оформлення усіх необхідних нам документів може піти кілька тижнів. А потім вже буде і поселення, і курси, і робота, і т.п.

 

Четвер

Сьогодні сонячно. Світанок над Фюрстенау…

Це колишній комплекс для фестивалів/перегонів по бездоріжжю з усією інфраструктурою, перероблений під біженців. А ліс, той, що я бачив, огороджений заборами і колючкою.

Та й взагалі, поки їхали, бачив суцільні будинки вздовж дороги. Може, хіба під Берліном були якісь необжиті простори.

Нарешті відіспалися, в 7.00 був сніданок. Він у три зміни, нам дісталася найраніша.

Єдине, що холодно, не опалюють приміщення. Або погано опалюють.

Інколи дощить злегка, хоча зараз вже ясно. Тут усюди величезні вітряки – вітрогенератори, настільки величезні, що вкриті димкою, а їх підніжжя ховається за горизонтом.

Отже, після сніданку погуляли, сходили в місто, знайшли найближчий супермаркет, купили там манікюрний набір (бо всі ці подібні речі забули в рюкзаку, що залишився вдома). Пообідали, повечеряли, зводили маму в той супермаркет, але нічого не купили.

Супермаркет за будовою – вилите наше центральне АТБ. Там навіть ряд зі всякими ялинковими іграшками-олівцями-розфарбовками точнісінько такий.

Зараз чекаємо щось на зразок співбесіди щодо опікунства.

У цьому центрі, як і в Брамше, суцільні араби-турки-албанці. Зі мною покурити виходить літній македонський циган. Як він каже, ром, з дружиною. Освічений більш-менш, геть не схожий на наших ромів. Македонську мову дуже легко зрозуміти. Він зустрів мене привітанням «Слава Україні!» і почав розповідати щось про Македонію. Буцімто це мало не батьківщина всіх балканських народів і взагалі європейської цивілізації. А роми, вони ж джипсі, – вихідці з Індії, коротше, всю історію намагався викласти за один перекур.

Охоронці – російськомовні, тюркомовні, арабомовні, німецькомовні, україномовні – такий самий вінегрет, як і всередині центру.

Між собою спілкуються переважно арабомовні, їх тут переважна більшість…

 

П’ятниця

На нашому горизонті хвойний ліс, вітряки, неприродно зелені луки й невеличкі, неначе лялькові, будиночки. Поруч Фюрстен-ліс. А точніше, це північний кінець Тевтобургського лісу. Це той, де германські племена у ІХ році н.е. розбили три римські легіони.

Скільки тут проживає людей, важко сказати. Тому що подібних нашому триповерховому будинку три, причому не всі поверхи зайняті саме біженцями. Вони ще міняються, їздять туди-сюди, хтось вибуває, хтось прибуває. У столовій три зміни, бачив лише одну, і раз на раз не приходиться, та й приходять всі одночасно.

Взагалі враження, що людей сотня-дві максимум.

Умови гарні. Окрім душу. Душ загальний, і світло в ньому не працює, як і гаряча вода в одній з бризкалок.

Дуже чисто. Німеччина така, але біля чорного ходу багатенько накидано недопалків.

Хтось неєвропейської зовнішності з третього поверху сьогодні мало не вилив на мене якісь помиї з пожежних сходів.

Є лише вай-фай, але ловить в гуртожитку погано, тому всі араби сидять між поверхами, на сходинках, неначе гопники у під’їзді.

Вечеря та сніданок зазвичай дуже легкі. На вечерю було кілька шматочків ковбаси і хліб. І на вибір: зелений м’ятний та червоний чай з шипшиною і ще чимось, не зрозумів з чим. У вільному доступі стоїть кава, молоко, цукор, маленькі коробочки з маслом, джемами, шоколадом. Дітям роздавали цукерки.

А так зазвичай крім цього ще два види булочок і два види чогось незрозумілого, дуже холодного, схожого на йогурт. Ще на сніданок, а іноді на вечерю дають яєчко. Одного разу був якийсь дуже солоний і рідкий сир.

А от обід – розкішний. Рагу, м’ясо якесь на кшталт бефстроганов, рис, макарони, сьогодні було рагу з грибами і курка у квасолевій підливі, рис і спагеті.

Як тут організована робота, не знаю. Очевидно, все переважно крутиться навколо прийому-реєстрації-відправки в місця проживання.

Яке ми будемо обирати? Не знаю… Швидше за все, оберуть за нас і направлять туди, де знай­деться чотири окремих на кожного кімнати, і де знайдеться робота і школа. Можливо, Бремен.

У понеділок підемо перекладати документи про опіку. Чекаємо…