Борис Ревчун про свої доленосні дрібнички

Бориса Ревчуна читачам «УЦ» якось особливо презентувати не треба. Десятки років ми друкуємо його пізнавальні статті про подорожі, спогади про спілкування з дуже відомими людьми, гуморески, карикатури. Борис Григорович – людина талановита у всьому, чим займається. Вивчився на перекладача з англійської – і переклав чимало; працював обласним комсомольським функціонером – і про нього як куратора усіх культурно-масових заходів до сьогодні згадують. Опанував другу освіту – став кандидатом наук. Про викладача Ревчуна колишні та нинішні студенти висловлюються із захопленням. Працював в Америці в університеті викладачем. А друкувався в сотнях (це не перебільшення!) газет і журналів. Ревчун видав свою чергову книжку «Усякі думки у чотири рядки». Чисто українською мовою, без російської, якою свого часу написав чимало. Це книжка катренів, чотиривіршів, коротких римованих творів, в кожний з яких вкладено зміст.

Колись в Україні було багато знаних гумористів, починаючи з Остапа Вишні, і далі – Павло Глазовий, Олександр Ковінька, Тарапунька і Штепсель, наш земляк Олександр Перлюк, навіть у Валерія Хаїта, який у 1966 році створив першу легендарну команду КВК в Одесі, були класні українські жарти. А зараз на цій ниві хто? А нікого майже. Олександр Володарський та Ян Таксюр, які створили легендарний мем початку дев’яностих «Реве та стогне джип Черокі», якось відійшли від справ. Інші, як Аркадій Гарман та Ігор Шуб, які писали сценарії усіх цих «Сорочинських ярмарків», «За двома зайцями» та інших мюзиклів, які нам показували на Новий рік раніше по каналу «Інтер», також відійшли у тінь. (Вибачте за нескромність, автор цих рядків колись працював з ними разом, чим пишається. – Авт.) Хто залишився? Може, наш Борис Григорович? Ректор нашого Центральноукраїнського державного педагогічного університету Олег Семенюк у своїй роботі на здобуття докторського звання вивчав гостре слово слов’янських народів. І стосовно України він брав також і творчість Бориса Ревчуна. Бо інших майже нема! Та, може, гаразд вже вступної промови? Час надати слово авторові.

– Хоч я в передньому слові до книжки кажу, що створив її за півроку, насправді це не так. За кожним моїм катреном стоїть, як тінь батька Гамлета, весь мій життєвий досвід, якісь переконання, система цінностей, мої університети, громадянська позиція, політичні симпатії та антипатії. Колись у Сухомлинського спитали, як довго він готувався до окремого чергового уроку. Годину, дві, добу? Сухомлинський відповів, що готувався до цього уроку все життя. Я не Сухомлинський, однак і про свою цю книжку можу сказати, що писав її все життя.

У книжці 14 розділів, різні теми, я намагався просканувати все наше українське життя. Я нескромно так скажу, що намагаюся виступити як медіум, такий собі посередник. Між вищими можновладцями та пересічними українцями. Між світом жінок і світом чоловіків. Між святими і грішними, дурниками і розумними, між представниками різних поколінь.

Не так давно в нас ще у Кіровограді бував знаний письменник Юрій Андрухович, презентував книгу «Лексикон інтимних міст». Його спитали: це ви чи це не ви в усіх цих містах і містечках, про які пишете? Це біографічне? Він відповів: «Це я і не я. Я настільки заплутався в переходах від реального до вигаданого, що сам не можу розібратися. Тому особистості, події та навіть міста в цій книзі – це авторська уява». Щось таке і в мене – мої вірші зовсім не завжди від першої особи, багато інших «співавторів». Це не завжди моя філософія і події з мого життя.

Як тулити літери одна до одної, письменницьке штукарство, в мене починалося саме з віршування, хоча питома вага поезії серед усього доробку, що я надрукував, мізерна, може, один відсоток з публікацій під моїм прізвищем. Більше прози.

Багато й без мого прізвища. В радянські часи в газеті «Правда України» завідувачем відділу культури був Анатолій Повниця, йому дуже подобалися мої прозові мініатюри. Він навіть казав, що вважає мене кращим «фразистом» України. Тоді був такий принцип, що на одній шпальті газети не може бути кілька творів одного автора. Моветоном вважалося. Він хотів декілька надрукувати моїх творів і каже: «Давайте разом придумаємо псевдоніми вам. Яке дівоче прізвище дружини вашої? – Музиченко. – Не заперечуєте, якщо буде Борис Музиченко? – Ні. – Сестра заміжня є? Яке прізвище? – Заволока. – Тоді хай буде ще й Борис Заволока. – Добре». Потім, вже не питаючи мене, він ставив «Борис Григор’єв», мабуть, тому що я Борис Григорович. Одного разу навіть було «Борис Єлісаветградський» – прізвище Кропивницького вже було зайняте. Гонорари, звісно, мені платили за усі ці прізвища.

Може, десь ще були інші псевдоніми – я колись взяв у Олександра Перлюка адреси усіх редакцій газет і журналів, де друкували гумор, і розіслав таким собі віялом по усьому Радянському Союзу. І протягом півроку біля ста видань мене надрукували! І поштовими переказами надсилали гонорар. Майбутнім дослідникам моєї творчості (щиро посміхається. – Авт.) доведеться попрацювати, аби довести, що це мої гуморески десь були надруковані.

Я маю таке поняття, як ДД, – доленосні дрібнички. Це якісь приводи, події, зустрічі, спілкування, з яких потім щось з’являється. Є в мене ще й такі речі, як «вогнегасники» та «каніфоль». «Вогнегасники» – це відгуки про твою творчість, вони можуть бути й такі, що піною гасять усі твої письменницькі амбіції, як мокре рядно, однак є й така критика, яка дійсно вказує на твої помилки й каже – туди йди, туди не треба, не твій жанр. Це як в Америці є дорожний знак Wrong way – хибний шлях. А «каніфоль» – це частково з мого дитинства, коли я грав на скрипці й перед кожною репетицією потрібно було струни натирати каніфоллю. А ще це з відомого вислову Козьми Пруткова: «Поощрение столь же необходимо гениальному писателю, сколь необходима канифоль смычку виртуоза». Якесь заохочення потрібно. Від того, що хтось поплескав тебе по плечу, до хвалебної рецензії в відомій газеті.

Перша моя публікація була в газеті «Радянська освіта», наклад якої тоді був близько 400 тисяч. Одразу добірка з трьох віршів. Прийшов в редакцію дякувати, а там зустрічаю Семена Дорогого – він колись вчив мене співати в педуніверситеті, а потім став у Києві керівником легендарної хорової капели імені Ревуцького. Він мені – «Ти чого тут?» –  «Надрукували». А про нього також велику статтю там дали, йому 60 років виповнилося. Ну я в гастроном навпроти, а потім, як випили, ми так заспівали на два голоси, вся редакція збіглася! Оце була «каніфоль»!

А чого подався в літературу? Ще коли я був студентом, редактор стенгазети педагогічного університету Володимир Євгененко (який потім виріс до прес-секретаря президента Росії Бориса Єльцина) «заказав» мені статтю, про те, як ми були на практиці. Я написав, з гумором, з іронією, і після того до мене стільки викладачів підходило – от молодець! Давай далі. Я вже став писати сценарії останнього дзвоника і т. ін. Навіть коли на випускному я прочитав свої рядки «Не дадут нам направления ни в Англию, ни в Штаты, а поедем мы в село Камышеватое», ну й там ще було трохи такого, що могло потягнути на «антисоветчину», мене ніхто не покарав, а навіть запросили працювати в райком комсомолу.

Потім я вже перейшов до обкому комсомолу, вивчився в ВПШ, вищій партійній школі, і відповідав за всю культурно-масову роботу в області. Будь-який концерт Алли Пугачової чи Йосипа Кобзона проходив через мене, я його оформлював як захід, філармонія свою роботу добре робила. Я тоді поспілкувався майже з усіма зірками того часу.

Однак про письмо не забував. Писав щось. Мав наглість через тещу Роберта Рождественського передати йому мої вірші з проханням оцінити. Але відповіла дружина великого поета, знаний літературний критик Алла Кирєєва. Доволі прозоро сказала, що лірика не ваша справа, а Роб (так вона звала чоловіка) дуже зайнятий, але гумористичні вірші мають право на існування.

Те саме мені сказав інший відомий письменник і поет Леонід Вишеславський. Він відомий найбільше своєю книгою «Зоряні сонети» про космос, передмову для цієї книги написав сам Юрій Гагарін. Я вже працював у Києві, і якось після творчого вечора Вишеславського пробився до нього та всунув йому свої вірші. А він не відмахнувся від мене, дав телефон, сказав передзвонити через тиждень. І запросив до себе в гості. П’ємо чай, тістечка їмо. І він м’яко так каже – лірика це не ваше, а ось гумор – туди всі зусилля, це, виходить, твій шлях. Для прикладу бере один мій вірш (він все прочитав!), де я описую зустріч друзів дитинства, які не бачилися багато років, – один став успішною людиною, другий – трошки спився. Вишеславський бере одну зі своїх книжок і дає мені читати свій вірш. Абсолютно на цю ж тему – зустрілися друзі дитинства і… і я все зрозумів. Наскільки його вірш від мого відрізнявся глибиною, вишуканістю, стилем… Ось з тієї пори я лише щось таке в міру смішне й намагаюся писати.

Наостанок – кілька катренів Бориса Ревчуна:

Усяк народ бажає мати стрижень:
Ідея кожну націю єднає.
Хтось мріє про захмарне, ну а ми же –
Про сад вишневий біля хати з краю.

Йдуть в Президенти,
вдаючи із себе ангелів,
Не боячись горіть в пекельному вогні;
В Верховній Раді присягають на Євангелії,
А краще б – на детекторі брехні…

Гарант прогарантує мізер
І, щоби пар спустив загал,
Нам всім дозволить телевізор,
Ну а собі – телеканал.

На газ нам тиснути, а може, – на гальмо?
Емігрувати чи лишитись в Україні?
Ми перед вибором постійно стоїмо,
І прикро, що нерідко – на колінах…