Справжні таємниці Байгорода

Нарешті побачила світ так звана літературно-історична розвідка «Таємниці Байгорода Юрія Яновського», видана «ІМЕКС ЛТД» в рамках обласної програми розвитку книговидання та книгорозповсюдження на 2016–2020 роки та програми розвитку культури й туризму Міської ради міста Кропивницького. Власне, ця робота, перш за все, цікава не стільки «розвідками», скільки самим твором одного з найвідоміших наших земляків, оскільки дійсно закриває величезну прогалину в наших знаннях про творчість Яновського.

Щоправда, деякі упорядники зробили акцент на ідеологічній складовій повісті та спробували інтерпретувати твір як оповідання очевидця та навіть учасника історичних подій, що мали місце 100 років тому. Власне, про це йдеться вже в присвяті: «115-й річниці від народження Ю. Яновського; 100-річчю народного повстання в Єлисаветі; 90-літтю виходу повісті Юрія Яновського “Байгород” присвячується».

Слово про слово

Суперечки починаються вже з назви, яку хтось розуміє як «Сон-місто», а хтось веде назву від імені міфічного Баяна, натякаючи на епічність описуваних подій у 1918 році. У повісті, яка вийшла друком у 1927 році, йдеться про начебто організоване повстання об’єднаних сил міста Єлисаветграда проти однієї з банд, хоча масштаби звичайної вуличної, хоча й збройної сутички тих часів і поняття «повстання» дуже різняться.

Насправді «Байгород» не є повістю в класичному розумінні, оскільки більше схожий на сценарій до художнього фільму, що видно з самого тексту, де часто трапляються підказки для майбутніх режисерів: «Далі ми бачимо», «Реквізит – двоє поранених», «Місце дії – ріг вулиці» і тому подібне. Причому потрібно знати, що автор, молода на час написання людина (він народився в 1902 році), до цього працював на Одеській кіностудії ледь не головним сценаристом, де познайомився з Олександром Довженком, тому його бажання написати свій сценарій для «фільми» про рідне місто цілком зрозуміле. Однак і на чітко виписаний сценарій «Байгород» теж не схожий, бо складається більше на набір поетичних новел, окремих подій, які течуть, немов струмки дощової води в Інгул. Інколи здається, що повінь думок не підкоряється й самому автору, і він, не дочекавшись, коли ж слова та сцени вишикуються в гармонійну сюжетну лінію чи нарешті викристалізуються в сценарій, запитує когось, добре знайомого (чи не Довженка?), заодно виправдовуючись: «Герої, як в тумані, встають перед тобою, слово, дзвінке і пахуче, відчуваєш ти й крізь сон, заздрість і захоплення з чарівного слова і гострої думки найде на тебе – “де в чоловіка хватає сміливості брати такі фарби і розсипати таке дзвеніння?” Сторінка йде за сторінкою, наче польовий вихор, гускне небо над головою, почуваєш ти, що спиш». Так автор пояснює своє натхнення, своєрідну творчу лихоманку, яка зробила його твір скоріше поемою про рідне місто, ніж свідченням історичних подій.

«Пісня пісень» по-революційному

Любов до міста, навіть юнацька закоханість і шалена пристрасть просто пронизують повість. «Місто моє. Ти найпрекрасніша у світі дівчина. Ти лежиш в затишних берегах. Бажання стискають моє серце. Твої ноги пахнуть травою, і, впавши на твої груди, я відчуваю найбільшу насолоду в світі», «місто, розлігшись на річці головою на схід, подібне до прекрасної дівчини». Автор поетизує навіть камені, об які збивав ноги на вуличній бруківці, і зливи, які збирали воду по «яркам і кручам» і стікали в річку, так, як це відбувається і зараз, бо збереглися вимощені диким каменем провулки, які помережели стародавню Чечору, де й досі стоїть будинок, в якому квартирував Яновський.

Поезією пронизана вся повість, яку молодий автор, можливо, не додумався назвати, як пізніше Дов­женко назве свою «Зачаровану Десну», кіноповістю, але по суті це – кінопоема, і можливо, що такий жанр чи такий погляд Яновського на місто свого дитинства й допоміг Довженкові створити його шедевр. Можливо, саме складність і поетичність образів не дозволили екранізувати «Байгород», хто знає, але він нам дістався в такому, а не інакшому вигляді, де «червоною ниткою» проходить навіть не війна і кохання, а… біблейська інтерпретація тих подій сторічної давнини!

Автор ніде не натякає на свою релігійність, але, мабуть, не випадково було обрано час, а саме – напередодні Великодня, оскільки тема релігії була чи не щодня присутня в житті Чечори. «Дзвони зрідка бовкали похмуро і в жалобі. Наче пломені свічок збиралися разом догори і набували звукових властивостей», «Вогники свічок ходили по місту». Юнак щодня бачив і чув церкву, людей, можливо, і сам часто бував там, і цей храм був центром тогочасного життя (місто розкинулось на річці, головою на схід, а голова – храм), а релігія – мірило речей. У всякому разі біблійний масштаб часто відчувається в діях і словах головних героїв – Лізи та захисника міста на ім’я Кіхана: «Я люблю тебе, моє лігово в темному лісі, в просторій печері укрите хвоєю і свіжим листям», «Я не раз обливав слізьми мої руки», «Ти єдина в світі жінка, ради тебе будували і руйнували все», «Чи матиму я сили тебе взяти?». Та й розповідь Лізи про те, що після року спільного життя з чоловіком, який «так і не познав її», теж має біблійне підґрунтя, як і її звернення до ікони: «Мати, всевічна мати, що пізнала любов на темній, сухій вулиці Назарета, пізнала першу любов від Бога». Але скажемо більше: у плотському бажанні Кіхани й Лізи переплелися не лише мотиви «Пісні пісней», але навіть ідея непорочного зачаття! Автор придумав таке виправдання революції, так опоетизував її, тільки батьком майбутньої дитини виступав не Вседержитель, а Революція. А весільним маршем для непорочних у помислах, але не в діях молодят, стала мелодія бою, бо лише під гуркіт кулеметної черги й дзенькіт розбитого кулями вікна сталося таїнство кохання, а за задумом – зачаття Світлого Майбутнього. Така символіка кохання в «Байгороді».

На Майдані, біля церкви, революція іде…

Можливо, «Байгород» було написано ще й за велінням часу, бо влада гостро потребувала не правди про революцію, а пропаганди нового життя. Читаючи повість, важко відчути, що мова йде про повноцінне повстання проти загарбників, як ці події намагаються інтерпретувати сьогоднішні історики. Кожна гіпотеза має право на існування, але в повісті якось не відчувається авторського співчуття до дій повсталих, тим більше – захоплення ними. Можливо, і дійсно, нічого масштабного тоді й не відбувалося, а була звичайна сутичка озброєних загонів, які чи не щодня з’являлися в місті, стріляли, захоплювали вокзал чи якусь частину міста, грабували, причому як червоні, так і інші, типу «байгородських анархістів», і при цьому гинули люди. Це нікого не дивувало: «їхали по дурну свою голову, щоб і тієї збутись», але оскільки в місцевій пресі зберігся відгук про перемогу над отаманшею Марусею, то щось таке мало місце, тобто загін місцевого ополчення одного разу вигнав з міста чергових грабіжників.

Знаючи історію міста, можна зробити висновок, що цей епізод став приводом пишатися єлисаветградцями, тому що вони мали власні рахунки з насильниками та убивцями, ще з часів відомих єврейських погромів. Тому цілком зрозумілі їхні радість і гордість з того, що зараз вони вигнали, навіть перемогли не кого іншого, як справжніх погромників, які до цього обкладали контрибуцією навіть великі міста.

Тодішня інфраструктура обумовила особливий тип ведення бойових дій – вздовж залізниць, за допомогою броньованих чи й просто набитих озброєними людьми ешелонів, які заходили на залізничні станції та вимагали контрибуцій під загрозою гарматного обстрілу. Так от, один такий ешелон єлисаветградці начебто вигнали, але Яновський якось дивно описав цю подію. Історики нинішні кажуть, що все було не так і не тоді, як пише автор, але факт залишається фактом: окрім загибелі Кіхани, ці трагічні чи героїчні події подаються з гумором і навіть з сарказмом.

Автор не захотів перебільшити їхній масштаб або ж применшує їхнє значення. Схоже, що він не був і учасником, як би цього не хотілося, хоча міг бачити учасників, вірніше, сучасників, які жили тоді. Він навмисне оперує гіперболізованими термінами при позначенні дрібних фактів: «сміливий напад на селянські підводи», «відкликав фронт за ріг будинку», «за кілька кроків до лінії фронту», «військові частини залишили фронт і слухали, роззявивши роти», «кіт геройськи потрапив під кулі», «нас поливали міліметрівками, сантиметровками та іншими системами мір ваги» (явний натяк на «півлітровки», «ми повинні захищати цей пункт до останньої краплі, всі розуміють чого», «надибав рештки армії, всі інші розійшлися обідати», «щойно переміг дві армії». Або генерал звертається до полковника: «ти зайди до мене, і нехай тобі дадуть опохмелитися», «хто хоче заробити краму, хай одержить гвинтівку і постріляє, куди скажуть», «першими постраждали грамофони, це знаменитий бій, що йому судилося бути оспіваним». А як вам таке передбачення Яновського: «Як легко повставати, і як тяжко потім фахівцям і вченим домішувати сюди історії, як він повірить, щоб записати нас на бронзу?»

Зараз історики кажуть, що це було антибільшовицьке повстання, яке Яновський був змушений замаскувати під антианархістське. Але це не переконливо, бо для цього не потрібно було обсміювати «героїку», а по-друге, у «Байгороді» відчутна дуже чітка лінія на симпатії до більшовицької ідеології: «ми не любимо крові, але якщо, то нехай шумить, як ріка, і топить ворогів», «труд знову відродить лице землі, і наші нащадки, перегорнувши жовті, струхлявілі сторінки історії, скажуть: “Вони були велетами!”, і теперішні наші дні недосяжною романтикою сліпитимуть прийдешні», «люди міста знають ціну праці», тоді як селяни виступають антиподами, практично грабіжниками, дітьми стихії, яку тоді називали дрібнобуржуазною.

При цьому автор, хоча й каже, що рушійною силою повстання були робітники, проте наполягає, що загальноміського опору бандитам Марусі таки не було, бо майже ніхто не хотів «на фронт», а Кіхану, який хотів закликати людей на бій під час Великодньої служби, і взагалі побили та викинули з церкви, тому він пішов на загибель сам-один. Виходить, що головного героя, як і Мойсея, на якийсь час автор теж прирік на самотність і нерозуміння? Тут просто напрошуються паралелі між комуністичною ідеологією та Біблією, але повість така, якою вона була написана, поетична в людському та політичному вимірах, навіть з її дивним закінченням: «Як весело йти вперед!»