Гусарські Копанки

Щоб хто не казав і як би не змінювався політичний та економічний устрій країни, гусари залишили помітний слід в історії освоєння Кіровоградщини. Більше того, у значній мірі саме вони сприяли заселенню кількох районів області. Про це і йдеться в книзі історика Бориса Шевченка «Ерделівка і Копанки. Нариси з історії від найдавніших часів до сучасності», яка вийшла в ТОВ «Поліграф-Сервіс» за кошти родини Бабенків, коріння якої, очевидно, і походить з цих країв.

Ерделівка та Копанки – це назви сіл у Маловисківському районі, які зараз входять до Смолінської об’єднаної територіальної громади, де й відбулася перша презентація дослідження. Погодьтеся, що назви ментально аж ніяк не поєднані між собою, між тим, мають практично спільну історію заснування та розвитку. Автор виходить за часові та просторові межі існування власне сіл, але робить це фахово та без зайвого пафосу, типу «стародавня козацька земля» і тому подібне. Він пише, що слідів козацьких зимівників поблизу не виявлено, хоча ці землі й входили в сферу впливу Запорізьких Вольностей, більше як прикордоння. Ось цей статус, як межа між культурами, цивілізаціями, племенами, народами чи країнами й визначив алгоритм освоєння чи колонізації нинішньої Маловисківщини, хоча з недавніх пір такого району й не існує – його укрупнили та включили до складу Новоукраїнського.

Тим не менше, сліди заселення цих територій губляться в глибині навіть не віків, а тисячоліть, починаючи від трипільців і закінчуючи протослов’янськими племенами. Цікаво, що здавна ця місцевість була багата на стратегічні копалини – тут видобували та обробляли кремінь, а зараз на території громади видобувають уран. Але найголовніше, що з часу постійного заселення й до наших днів цей край залишається хліборобським, хоча й прикордонним.

На початку XVIII сторіччя тут сходилися кордони Польщі, Російської імперії й Турції, але не будемо забувати й про Запорізьку Січ, яку на той час ліквідували. Тому невипадково цю оборонну «нішу» заповнили за рахунок військового, схожого на запорожців, але сербсько-угорського соціуму, так званих «граничарів», які на своїй історичній батьківщині протистояли турецькій експансії. От саме ці граничари, тисяча кінних і 2 тисячі піших, на чолі з ініціатором переселення Іваном Хорватом, і почали колонізацію краю в 1752 році, в рамках адміністративного утворення Новосербії. На території описуваних сіл дислокувався так званий Хорватів гусарський полк, який пізніше розділився на Чорний і Жовтий гусарські полки.

Прибулі серби та болгари отримували тут не лише військові звання, але й землі. У 1774 році прапорщик Яків Ерделі отримав близько 1300 десятин у верхів’ях балки Копенкуватої, де й заснував село, назване за його прізвищем. Воно походить від назви Трансільванії турецькою мовою – Ерделі, а міг би бути й Семиградським, це в слов’янській транскрипції. Окрім нього, землю отримав і його батько, Павло Ерделі, який заснував другу Ерделівку, на річці Вільшанка. Яків Ерделі-перший, бо були й інші, його нащадки, народився в 1750 році в Сербії, а помер у своєму селі на другій батьківщині 1 січня 1821 року, тобто рівно 200 років тому.

Потрібно сказати, що сербам землі давали не просто так, а під зобов’язання залучити сюди поселенців, і це була нелегка справа. Це були так звані вільні землі, куди прибували втікачі з Польщі та Росії, існувала навіть приказка: «Перейшов Вись – тільки п’ятами блись». Тому людям потрібно було запропонувати, як зараз кажуть, кращий соціальний пакет. Як свідчать записи в церковних книгах, прізвища перших селян-ерделівців були виключно українські: Шевці, Шевченки, Бабенки та інші.

Очевидно, нащадки давього лицарсько-магнатського сербського роду господарювати вміли, і до кінця життя Яків Павлович накопичив неабиякі статки. У своєму заповіті він відписав дочці 30 тисяч рублів, карету представницького класу за 1100 рублів з шестериком коней, 20 корів, 20 волів, сотню овець і кишеньковий годинник. На той час імперія вже запровадила на колись вільних землях кріпацтво, тому в заповіті вказано: «56 душ мужского пола, а женского – сколько при них случится». Ось така гендерна нерівність…

З часом землевласники відпрацювали власний спосіб використання земель. Вважалося, що вигідніше та простіше здавати землю в оренду. У 1870 році десятину здавали за 2,50 рубля на рік, хоча ця ціна була явно заниженою, приблизно вдвічі. Тим не менше, Ерделівка приносила 5 тисяч рублів доходу на рік, а Копанки – 3 тисячі, а разом з іншими селами річний дохід становив 17 тисяч, з яких вираховувалися податки – 3,5 тисячі рублів. Утримання маєтку коштувало 2 тисячі. На початку ХХ століття урожайність пшениці складала від 40 до 43 пудів з десятини, картоплі – 100 пудів, при цьому пуд пшениці коштував 54-85 копійок, пуд картоплі 10-12 копійок, пуд гречки можна було придбати за 60 копійок. Корова коштувала до 75 рублів, а свиня – 25, вівці дешевше вдвічі. Ерделі займалися розведенням коней і свиней, яких роздавали селянам.

Приблизно таким було життя й у Копанках, які були засновані в той же час, що й Ерделівка, але болгарином Костянтином Палоловим. Судячи з записів у тогочасних церковних книгах, першими поселенцями і цього села були українці: «Малороссийской породы подданные».

Не можна ідеалізувати земле­власників, серед них траплялися й справжні самодури, але в цілому вони дбали про розвиток села, будували школи, церкви, лікарні. Найбільшого розквіту Ерделівка та Копанки досягли в кінці ХІХ століття, доки існувала сприятлива кон’юнктура на зерновому ринку Європи. А потім пішло дешевше зерно з США, Канади та навіть Австралії, і зі званням житниці Росії довелося розпрощатися, зменшилися й доходи, але в часи розквіту між маєтками навколо Ерделівки було влаштовано телефонний зв’язок. За його допомогою пани грали в шахи, але селяни часто різали дроти для господарських потреб.

У Ерделівці було влаштовано розкішний парк на 12 гектарах, за спогадами, власник села фактично змусив француза-дизайнера, який поспішав у столицю на запрошення самого царя, залишитися й розбити парк, який став перлиною садово-паркового мистецтва з «тисячами дерев, струмків, мостів і скульптур з Італії». Шкода, але до наших днів не дожили ні парк, ні родова усипальниця, ні маєток, який був зруйнований вже в наш час, 20 років тому.

Практично всі Ерделі-нащадки служили по військовій лінії, але батьки розуміли, що освіту дітям потрібно давати якісну, у тому числі й за кордоном, для кращого опанування мовами, щоб «Знал и бойко говорил иностранным языком не менее одного». Пізніше представники роду займали високі посади, аж до губернаторських, активно працювали на ниві просвітництва в Єлисаветграді, ставши передовими людьми свого часу, але й сьорбнули лиха, коли владу захопили більшовики. Вони ж і назвали, причому обидві Ерделівки, однаковим ім’ям – Леніна, але Копанки не зачепили. Зараз, з якогось дива, колишню Ерделівку назвали Гаївкою, хоча автор справедливо каже, що, змінюючи ім’я, ми втрачаємо частину історії.

Книга описує подробиці життя багатьох представників роду Ерделі, а також містить безліч фактів про життя сіл Ерделівка та Копанки в різних системах координат, у різні часи історичного розвитку, через які пройшли й продовжують жити українські села, засновані гусарами.