Комунальники воюють і рятують

Більше 60 працівників ОКВП «Дніпро – Кіровоград» мобілізовано до війська з лютого минулого року. У тому числі 35 – з кропивницького підрозділу ОКВП. Троє загинуло.

– Першим, у липні, загинув Олександр Платонов, – каже Валентина Давидчук, очільниця кропивницького підрозділу ОКВП. – Йому було сорок шість. У нас працював з 1995-го, оператором на очисних спорудах. Добросовісний, відповідальний. Мешкав у Клинцях. Брав участь в АТО. У перші дні повномасштабної війни його мобілізували.

Віталій Шевчук теж добрий працівник був, трудився на очисних, машиністом насосних установок. Призвали його в грудні торік. На початку січня загинув. Під Бахмутом. Прожив 50 років.

На початку цього місяця поховали Анатолія Разкевича, він працював в автотранспортному цеху. Привітний, доброзичливий, і працівник хороший. Призваний у жовтні торік. Загинув 6 січня на Луганщині. Довго не могли забрати тіло. Сорок три роки – це так мало…

Ще один з наших, Юрій Головченко, вважається зниклим без вісти. Більше місяця не виходить на зв’язок. Він на очисних працював. Сподіваємося, живий.

Водії кропивницького водоканалу теж тепло відгукуються про загиблого Анатолія Разкевича.

– З його обличчя посмішка не сходила, – каже Олександр Кушнір.

– Товариський був, – доповнив Андрій Бондаренко. – Спортсмен. Строкову службу Толя не проходив, а як торік призвали, то відправили на підготовку в Англію. Дуже шкода Толю, його дружину, двох дітей. Вони недалеко від мене, на Старій Балашівці, мешкають.

Розповіли Андрій Бондаренко та Олександр Кушнір і про своє минулорічне відрядження в Миколаїв. Тоді, навесні, внаслідок воєнних дій росіян було пошкоджено водогін «Дніпро – Миколаїв», відремонтувати ж його комунальники не мали можливості, бо агресор уже захопив Херсонщину, де сталася аварія. Миколаїв опинився без централізованого водопостачання, і працівники водоканалів з інших міст поїхали туди, щоб розвозити питну воду цистернами.

– Це було наприкінці квітня, у вихідний, – згадує Олександр. – Телефонує мені механік, каже: «У Миколаєві воду треба розвозити. Поїдеш?» – «Поїду». І поїхав. На старенькому сто тридцятому ЗІЛі із семикубовою цистерною. Андрій – на такому ж. Доїхали до Миколаєва – тривога, чутно вибухи. Побачили зруйновані будинки. У місті нас зустріли працівники миколаївського водоканалу. Розташували в будинку для престарілих. Там нормальні умови, й годували нас добре. Перших три доби безперервно чулися вибухи. Особливо постраждала південна частина міста. Вставали ми о шостій, через пів години нас забирали і везли в місце, де стояли наші машини. Там і наповнювалися цистерни. Ми розвозили воду містом. Люди уже чекали у визначених місцях. З пляшками, бідонами, хто з чим. Обмежень в об’ємі не було. За день ми розвозили по дві – три цистерни.

– Іноді в чергах виникали сварки, – пам’ятає Андрій. – Треба було заспокоїти людей. І допомогти їм, особливо старим, набрати воду, щоб усе швидко відбувалося. Понагинаєшся цілий день біля крана, а увечері спина болить.

– На квартиру нас привозили о восьмій чи дев’ятій вечора. Не пізніше – комендантська година. Машини залишалися в місці, де набирали воду. Крім нас, воду розвозили працівники водоканалів Одеси, Черкас, Первомайська, Вознесенська, – каже Олександр.

– Звісно, нам телефонували рідні, бо переживали. І Миколаївна дзвонила, – Андрій має на увазі Валентину Давидчук.

– Тиждень хлопці розвозили воду в Миколаєві, поки ми їх не відкликали з відрядження. У нас самих водіїв мало залишилося, бо багато пішло на війну. Генеральний директор домовився з керівництвом миколаївського водоканалу, що наші працівники повертаються, а техніку залишають на два тижні. Олександр і Андрій повернулися, а наприкінці травня забрали машини. Підприємство дало обом премії, а до Дня комунальника заохотимо іще…