Таким був Петро Попов

14:41
400
views

Сонячне Петрове – так він називав своє селище на Кіровоградщині. 26 квітня там його провели в останню дорогу. Прощалися з ним сотні людей, і не тільки земляки та побратими-військові. Приїхали з інших міст колишні однокурсники. Згадували, яким був Петро Попов – чесним, принциповим, категоричним, як прагнув досконалості у всьому, за що брався. Наказували Петровому синові, одинадцятирічному Іллі, пишатися батьком-героєм. Дякували матері, Анні Василівні, за те, що виховала синів достойними людьми. Старший, Володимир, приїхав на похорон брата з фронту – воює під Бахмутом.

– Я познайомився з Петром у перші дні повномасштабного вторгнення і відразу зрозумів, що це за людина – чесна, відповідальна, яка не шкодує себе. Як хірург він був віртуозом. Низький уклін йому від колег і сотень бійців, яких він, поранених, врятував, – сказав командир медичної роти 25-ї повітряно-десантної бригади, в складі якої служив Попов – очолював приймально-сортувальне відділення.

Від друзів Петра кореспондент «України-Центр» дізнався, що той – з родини лікарів (батька не стало кілька років тому). Що на Петрівщині дуже шанували Петрового дядька по матері – хірурга місцевої лікарні Миколу Амброзяка, теж нині покійного. Що Петрові дід і баба, Василь і Галина Аброзяки, перебралися на Кіровоградщину на початку 1950-х років з Івано-Франківщини, осіли в Олександро-Мар’ївці поблизу Петрового. Що Петро любив проводити час на обійсті в Олександро-Мар’ївці. Що в тій хаті на видному місці – портрети його предків, обрамлені вишитими домотканими рушниками.

Товариші загиблого розповіли, що його світогляд великою мірою сформувався під впливом материних розповідей про історію роду. Кажуть, його дід і баба опинилися в нашому краї не з доброї волі, їх депортовано в числі десятків тисяч жителів заходу України, після Другої світової війни оголошених в СРСР бандитами-націоналістами. Звісно, про це краще було б розпитати у Петрової матері. Але її знайомі відмовили кореспондента «УЦ» від спілкування з нею: бідолашній зараз не до цього.

– Петро був незвичайним, – каже військовий лікар Іван Шаповал, дружба якого з Поповим почалася двадцять років тому, під час навчання в науковому медичному ліцеї «Дніпро» в тодішньому Дніпропетровську. Вони мешкали в сусідніх кімнатах гуртожитку. Обидва, як і більшість ліцеїстів, – з периферії. Петро – з Кіровоградщини, Іван – з Дніпропетровщини.

– Навчався Петро старанно. Завжди в нього купа книжок. Бувало, вступав в полеміку з вчителями. Але, відстоюючи свою точку зору, межі не переходив. Виховання не дозволяло. Говорив завжди українською. На стіні в його кімнаті – національний прапор.

За словами Івана, Петрова принциповість виявлялася і в спорті:

– Ми обидва грали в футбол. Дехто жалівся на нас. Мовляв, грубо граємо. Так, ми грали жорстко, але за правилами. Принципово грали. Про людину можна багато сказати з того, як вона поводиться в спортивній грі. Петро не з тих, хто кути згладжує. Занадто правильний, особливо в юності.

Разом друзі здобували й вищу освіту – у Дніпропетровській медичній академії. Петро обрав спеціальність хірурга. Старшокурсниками працювали медбратами в лікарні імені Мечникова.

– Там одного нашого друга було несправедливо звинувачено. Йому сказали, щоб звільнявся з роботи. Я й Петро на знак солідарності теж звільнилися, – пам’ятає Іван Шаповал.

Студентом Петро захопився велоспортом. Екіпірування вибирав ретельно: спеціальні взуття, рюкзак, шолом, окуляри, ергономічне сидіння. Через Петра обзавівся велосипедом й Іван.

– Початок весни для нас означав першу сотню кілометрів на велосипедах – їздили на Хортицю, – згадує Олена, з якою Петро одружився студентом. Вона теж навчалася в академії. А познайомилися в ліцеї. За словами Олени, Петро й на Арабатську Стрілку з друзями їздив на велосипедах узимку, в 15-градусні морози. Потім захопився лижами, спускався з Говерли. Підводною риболовлею займався.

– Друзі були завжди поруч. І прапор України в рюкзаку, – зауважує Олена.

– Петро займався музикою, грав на тромбоні. От і натренував собі легені. Це допомагало йому пірнати на глибину без акваланга, тільки в масці з трубкою. Він в Інгульці підводною риболовлею займався, – підтверджує Іван.

2011 року у Петра й Олени, лікарів-інтернів, народився син. Нарекли Іллею. За словами Олени, Петро називав його Ільком, був відповідальним батьком.

Після інтернатури молода пара опинилася в Знам’янці. Спочатку Петро працював у залізничній лікарні, лікарем-хірургом. За наставника йому був Іван Загра – блискучий спеціаліст, хірург вищої категорії.

Звісно ж, Петро взяв участь у Революції гідності.

– Я й Петро спілкувалися й після академії та інтернатури, працюючи лікарями в різних областях, – продовжує Іван Шаповал. – Разом поїхали на Євромайдан у Київ. Це був пік революції, січень. Ми знадобилися там як лікарі.

2015 року Петро вирішив, що його місце – в зоні АТО. Служити випало в 25-й повітряно-десантній бригаді. Майже півтора року він, хірург медичної роти, рятував життя захисників.

– Він дуже гордився тим, що служить у повітряно-десантних військах, – каже Іван, який пішов на військову службу через кілька місяців після друга. – Петро демобілізувався 2016 року, а я служив до 2019-го. Якось 2017 року я, взявши відпустку, приїхав на пару днів до Петра в Знам’янку. Він уже був головним лікарем міської лікарні і водночас хірургом. Він посадив мене у свою «Славуту» і привіз у лікарню. Показав мені там усе, пропонував роботу. Мабуть, йому як керівникові не вистачало там підтримки. Я відповів: «Петре, я б із задоволенням, але з армії так просто не відпускають». Також він мені розказував, як вирішує господарські питання. Наприклад, лікарня отримала машину вугілля. Петро запідозрив, що палива менше, ніж за документами. За свій кошт переважив. Виявилося, був правий: вугілля приписали багатенько. Чув я від Петра і про такий випадок: представники фірми, в якої лікарня купувала обладнання, принесли йому гроші – «відкат». Петро не взяв. Сказав, щоб знижку зробили. Чесний.

– Надто чесний, таким важко у житті, – характеризує Петра Попова Ольга Кубкіна, завідувачка поліклінікою знам’янської лікарні. – А як хірург – золоті руки. Працелюбний. Інтелігент. Коректний, справедливий з колегами. Ніколи не вихвалявся зробленим. На жаль, недовго працював у нас. Як звільнився, люди приходили питали, де Попов. Хотіли до Попова. У Знам’янці його згадують до цього часу, хоча тут недовго і працював. Так, знаємо, що він загинув.

Про причини звільнення Петра Попова з посади керівника знам’янської лікарні повної інформації не мають навіть його найближчі друзі.

– Він здав річний звіт і звільнився. Напевне, на нього тиснули чи хотіли вплутати в щось, – припускає Іван. Але він впевнений, що Попов багато зробив для лікарні, що його шанували співробітники. А Олена хвалить медиків, з якими її і Петра звела доля в Знам’янці:

– Колектив нас підтримував, наче ми їм рідні. Неймовірні люди.

Повернувшись у Петрове, вже розлучений, Попов влаштувався хірургом у лікарні. Займався бджільництвом – це в них родинне захоплення. Коли росіяни пішли повномасштабним наступом, кинувся у військкомат. Так вчинив і його брат Володимир – кандидат економічних наук, доцент Центральноукраїнського національного технічного університету

– 24лютого я звернувся в свою частину, як це передбачено мобілізаційним приписом у випадку війни, – розповідає Іван. – Мені сказали чекати подальших розпоряджень. Я зателефонував Петрові і почув, що він уже побував у військкоматі і там йому наказали їхати в свою 25-ту бригаду. Наступного дня ми зустрілися в Дніпрі, я відвіз його в частину. Згодом призвали й мене. Ми телефонували один одному. Про війну, про свою роботу майже не говорили. Ми ж обидва – військові лікарі, бачимо одне й те ж. Правда, Петро казав, що переживає, коли доводиться ампутовувати руки й ноги, коли не вдається врятувати пораненого. Петро був начальником приймально-сортувального відділення медичної роти. Коли прибувають поранені, а їх може бути й цілий автобус, необхідно передусім розібратися, хто якої медичної допомоги потребує. Хтось посічений осколками, але його життю загрози немає. А в когось – кривава цяточка на тілі, але може загинути. Одним допомога надається на місці, інших відправляють в стабілізаційні пункти чи госпіталі…

Більше року Петро Попов виконував цю тяжку роботу. Нагороджений медаллю «За військову службу в Україні», нагрудними знаками «За зразкову службу» та «Знак пошани». Загинув у званні капітана 22 квітня поблизу Лимана на Донеччині. Прожив лише 37 років.

Запитання Іванові Шаповалу: ким би став Петро, якби дожив до перемоги?

– Він мріяв стати лікарем, хірургом, і став ним. Де б не працював, виконував свої обов’язки добросовісно. Таких амбіцій, щоб висунутися в начальство чи забагатіти, він не мав. Це для нього було другорядне.