У пошуках свого укриття

Після трагедії в Києві, що сталася під час повітряної тривоги біля закритого укриття, почалися тотальні перевірки бомбосховищ. До цієї ініціативи долучився і журналіст «УЦ».

За останні п’ятнадцять місяців ми тисячі разів чули повідомлення про повітряну тривогу та в більшості випадків нехтували можливістю укритися у сховищах. На жаль, у Кропивницькому немає метро, підземних паркінгів чи переходів. А підвали в будинках здебільшого сирі, завалені різним непотребом, не мають елементарних зручностей. А більшість укриттів складають саме підвальні приміщення, що знаходяться в житлових будинках та школах.

Напередодні я уважно вивчив інформацію про укриття, розміщену на сайті міськради, і продумав свій маршрут. Серед ночі, отримавши Телеграм-повідомлення про чергову тривогу, вирішив скористатися можливістю сховатися від ймовірного прильоту та убезпечити себе. Найближче до мого будинку укриття знаходиться в обласній лікарні. Не знаючи, де саме вхід до нього, все ж вирішив, що піду туди. Була темна ніч, освітлення вимкнене, але до воріт лікарні я добрався. І тут виявилося, що центральні ворота зачинені й відкривати їх нікому. Тож, покружлявши навколо зачиненого входу на територію лікарні, не зустрівши нікого, вирішив податися через дорогу до укриття на території тролейбусного парку. Там теж було все зачинено, ще й величезний пес не давав проходу. Знову невдача. Тоді пішов шукати підвальне приміщення, яке, згідно з офіційною інформацією, знаходиться за два будинки від мого дому. Все ж очікував, що там вже точно буде відкрито. Але, прийшовши за адресою, що називається, «поцілував» закриті двері. А тут і сирена пролунала, позначивши відбій повітряної тривоги. Так я й не дізнався, в якому стані знаходяться сусідні укриття, що там є, чи є запас води та продуктів, місця для сидіння чи спання, якісь елементарні меблі.

Після невдачі першої ночі моїх польових пошуків сховища мене не залишало відчуття, що я десь недопрацював, і наступного вечора, дочекавшись чергової тривоги, знову вирушив до обласної лікарні. Але вже не до центральних, а до транспортних воріт, куди й вночі заїжджають «швидкі».

Виявляється, там усе працює. Більше того, в лікарні не одне сховище, а два – одне для медпрацівників, друге для пацієнтів. Є вода, туалет. Є сидіння, навіть ліжка. Людей немає. Я був лишень один наляканий тривогою. Пройти туди не складно, але все рівно з мене потребували документи. Потім, коли вже був в укритті, туди ще прийшли двоє військових. Думаю, що хотіли перевірити мене на шпіонаж. Та все обійшлося. А тут і відбій пролунав…

І наостанок. Коли я бродив нічними вулицями міста, то не зустрів жодної людини. Жодного поліцейського чи такого, як я, шукача укриття.