Про тимчасово не наш Лисичанськ

Про Кропивницький вона раніше не чула. Взагалі центр України їй був не знайомий, ніколи тут не була. Наприкінці лютого минулого року Євгенія приїхала в наше місто з Лисичанська – їхала від війни.

Одразу поставила за мету пізнати Кропивницький, вміти орієнтуватися, тому сідала в автобус або тролейбус, їхала до кінцевої, там прогулювалася й поверталася назад. Зараз вона легко вживає в розмові назви мікрорайонів – Миколаївка, Балашівка, Балка… А коли хтось з переселенців дозволяє собі нешанобливо відгукнутися про місто, яке їх прихистило, розповідає їм правду, не добираючи слів.

Ми поцікавилися ситуацією, яка склалася в тимчасово окупованому Лисичанську. Зі 120 тисяч населення міста залишилося 26 тисяч. Люди виїхали до родичів і знайомих – хто вглиб України, хто за кордон, а хто і в Росію. Про те, що там відбувається зараз, Євгенії час від часу повідомляють знайомі, що залишилися, зарядивши телефон в пожежній частині, бо більше немає де. В місті відсутнє світло, вода, щоправда, газопостачання нещодавно відновили.

– Залишатися в місті було небезпечно. Обстріли були такої сили, такі гучні, що здавалося, наче зривається у дворі. Ворог методично знищував Лисичанськ, влучав в об’єкти інфраструктури, в приміщення адміністрації, поліції, прокуратури, СБУ, школи, дитсадки, торговельні центри. Зруйновані всі підприємства. Це і колись потужний НПЗ, де я працювала, і завод РТВ, який робив транспортерну стрічку для шахт, і фабрика технічних тканин, і желатиновий завод, і багато інших. Не говорячи вже про шахти, яких у нас було сім. Ну і в кожний другий житловий будинок було влучання.

Зараз люди стоять у черзі по воду, яку підвозять. А підвозять її двічі на тиждень. Роботи для людей немає. Кажуть, що зараз викликають комунальників – водоканал, тепломережа, міськсвітло. Люди працюють за пайок, бо гроші не платять.

Місто занедбане. Ніхто не підмітає вулиці, не косить траву. Розплодилися собаки, які поїли котів. А немає котів – розплодилися миші та криси, які «селяться» в квартирах та будинках. І здичавілі собаки кидаються на людей. Це якась катастрофа.

Призначили якогось мера, і він роздає кашу людям. Вони в черзі стоять за тарілкою їжі. Бо коли немає води, нічого не приготуєш. А помитися, випрати одяг… Якусь гуманітарку ще роздають – крупи, олія, тушонка. В магазинах та на ринках наче все є, але ж грошей у людей немає. Так, пенсію виплачують, всім пенсіонерам по 10 тисяч рублів.

Мешканці Лисичанська, які не виїхали, мають на це певні особисті причини. Комусь не було до кого, хтось боїться залишати власне майно, а хтось щиро чекав «руський мир» і радів його приходу. Одна з моїх знайомих працювала помічницею депутата міськради і в громадській приймальні БПП. Зараз вона очолює штаб партії «Єдина Росія». Вона не одна така, багато вчителів раділи приходу росіян. Ось вам і колаборанти.

На все місто вціліла одна школа, і вона продовжувала працювати. Хоча система навчання була дивна: діти приходили раз на тиждень, здавали зошити з виконаними завданнями і отримували нові завдання. Як ви розумієте, про якість знань не може бути мови. А випускні класи – дев’яті та одинадцяті – вивезли в Татарстан. Діти там навчалися, щоб отримати документ про закінчення школи, бо «еленерівські» не дуже шанують навіть у російських навчальних закладах. Батькам дозволили поїхати на випускний.

Шкода рідне місто. Красивим було, охайним. Мостом через Донець – і ти вже у Сєверодонецьку. Там ми ходили у театр. Зараз я ходжу в театр Кропивницького, особливо на Євгена Скрипника. Дуже мені подобається. Такого життя, як раніше, вже не буде. Та головне, щоб воно, життя, було. А з труднощами справимося, ворога переможемо…