«Я побачила реальний комунізм»

13:20
1000
views

– У Китай з першого погляду або закохуєшся, або навпаки. Я закохалася. І залишилася б там, якби не чоловік. До речі, з Алехандро познайомилася в Китаї, він – іспанець. В Іспанії мені не сподобалося. Тепер мешкаємо в Кропивницькому, – каже Валерія Горобець, багатьом відома тут як викладачка китайської у «Гончаренко центрі». Далі – про те, як Валерія опинилася в Китаї і чим він її захопив, чи така вже й складна китайська грамота, чим не влаштовують китайців унітази й чи справді там усі їдять жуків і захоплюються путіним.

– Завдяки батькам я почала вивчати англійську у чотири роки. Потім мене віддали у 14-ту школу з поглибленим вивченням англійської. Брала участь в олімпіадах з англійської, навіть у всеукраїнській. Школу закінчила з відзнакою. Мої успіхи у вивченні англійської і німецької давали надію вступити до вишу, профіль якого – іноземна філологія. Батьки схиляли до східних мов. Поїхали разом у Київ, пройшлися по вишах. У Київському інституті східної лінгвістики й права, почувши, що я ще й у шкільному хорі співала, запропонували вступати до їхнього вишу, вивчати китайську. Адже ця мова – тональна, вона легше дається, коли маєш музичний слух. Інститут східної лінгвістики і права був невеликим приватним вишем, його згодом приєднали до університету «Україна». Викладали у нас лінгвісти з Київського національного університету імені Шевченка. Також був викладач-китаєць. Студентів у групах – небагато. Навчання – майже індивідуальне.

Особливості китайської Валерія стисло визначає так:

– Мова – тональна й омонімічна, багато слів має кілька значень. Маєш з тону і контексту втямити, про що йдеться. Щоб відрізнити тон слова, стає у пригоді музичний слух. А логічне мислення допоможе зрозуміти зміст речення, в якому розчув лише два слова. Граматично ж китайська мова простіша, ніж наша. У китайській немає ні відмін, ні відмінків, ні однини та множини. Але ця простота зводиться нанівець тональністю й омонімічністю. Ще й треба вивчитися писати ієрогліфи.

Кожному, хто вивчає східні мови, відомі три етапу цього процесу. Перший рік тебе переповнюють ентузіазм і захоплення, хоча доводиться дуже багато трудитися. Далі виникає люта ненависть, бо ночами не спиш – виписуєш ієрогліфи. Ще через рік мозок перелаштовується, звикаєш, легше засвоюєш матеріал. Багато залежить від викладача. У нас викладачі були чудові.

Закінчивши інститут у Києві, Валерія вирішила поїхати на навчання в Китай.

– Студенткою я тричі побувала в США, скориставшись Summer Work and Travel USA – програмою культурного обміну, яку для студентів різних країн реалізує Державний департамент США. У США заробила гроші, щоб поїхати в Китай і оплатити там навчання. Тоді, 2012 року, в Україні ще не було широкої інформації про гранти, які дають можливість навчатися в КНР безплатно і навіть отримувати стипендії. Поїхати вчитися в Китай я підбила подружку по інституту. Навчальний заклад ми вибирали ближче до Пекіна, де поширена літературна мова – путунхуа. Зупинилися на інституті в Циндао – восьмимільйонному портовому місті на північному сході, на березі Жовтого моря. Батьки допомагали мені коштами на проживання. Разом з нами у Циндао навчалося багато молоді з Росії і Узбекистану, оскільки ці країни мають спільні кордони з КНР.

Перші враження від перебування в Китаї Валерія описує так:

– Була дуже розчарована у своєму знанні китайської. Тижнів зо три не розуміла усної мови. І не вдавалося висловлюватися так, щоб китайці розуміли. Намагалася спілкуватися з допомогою письма – малювала ієрогліфи, з цим проблем не мала. Згодом адаптувалася. Почала розуміти усну мову, перестала боялася відкривати рота. А розговорилася під час поїздки з іншими студентами на Тянь-Шань. Там на висоті – сильний холод, хоч і літо було. Змерзли в наметах. Мабуть, екстремальні умови посприяли моїй мовній адаптації. І думка про те, що мене в Україні недостатньо навчили китайській, виявилася хибною.

Валерія каже, що завдяки київському вишу не відчула в Китаї культурного шоку – викладачі підготували її до багатьох несподіванок на чужині. Щоправда, попервах дивувала поширеність генуезьких чаш – замість звичних для нас унітазів.

– Генуезькі чаші – не тільки в громадських туалетах, а й у помешканнях. Це не кожному зручно, але гігієнічно, бо ні до чого не торкаєшся. Утім, китайці поступово відмовляються від генуезьких чаш.

Також Валерія одразу звернула увагу на звичку китайців плюватися.

– У громадських місцях і написи є: «Не плюватися». Ця звичка пов’язана з китайською народною медициною, яка вчить, що всі рідини, які просяться з організму назовні, треба відпускати без затримки. Там можна побачити, як діти справляють природні потреби на тротуарі, на підстелену газетку. Не засуджую китайців, така їхня культура.

Стосовно гастрономічних уподобань китайців Валерія зауважила:

– Жуків, тарганів вони не їдять, це – міф. Китайці вестернізувалися. Фастфуд – поширене явище в Китаї, там багато «МакДональдсів». Щоправда, китайці їдять личинки тутових шовкопрядів, я теж купувала в супермаркеті і їла. На смак личинки – як спеції, якими вони щедро приправлені. На півдні країни їдять страву «Дракон і Фенікс» – тушковане зміїне й котяче м’ясо. Для мене ця страва неприйнятна, але китайців за любов до неї не засуджую. Врешті-решт їхня культура – набагато давніша, ніж наша. Взагалі, китайці люблять смачно поїсти, у них – культ їжі. Ще снідають, а вже думають, що їстимуть на обід. Вони й замість вітання кажуть: «Ти поїв?», це означає: «Як твої справи?». Тобто якщо ти ситий, значить, в тебе все добре. Усе це має історичне підгрунтя – в минулому столітті в Китаї був масовий голод.

Навчання в Циндао тривало рік. Завершуючи його, Валерія склала іспит з китайської і набрала п’ять балів із шести можливих. Повернулася на батьківщину, влаштувалася на роботу у великій торговельній компанії, якій потрібен був знавець китайської.

– Там і зрозуміла, що працювати з комп’ютером – не моє. Хотілося в Китай, працювати з людьми. Заходилася розсилати резюме в компанії в Циндао, де під час навчання обзавелася знайомими. Отримала пропозицію від тамтешньої школи – викладати англійську. Зібралася й поїхала. Працювалося класно. Школа обладнана на дуже високому рівні. Мультимедійні дошки і таке інше. З 2013 по 2019 роки працювала в Китаї. Тоді й познайомилася з Алехандро, він – футбольний аналітик.

За спостереженнями Валерії, європейці, опинившись у Китаї, тягнуться до європейців.

– Зайшовши, наприклад, у кафе і помітивши європейця, скажеш йому «Привіт» – англійською, українською чи російською. Такі контакти утворюються легко. Ти – не такий, як більшість, і це тебе зближує з подібними. А китайці ставляться до європейців із захопленням. Мріють про великі носи й очі, про білу шкіру. Великим попитом користується японська й південнокорейська косметика, яка робить жителів Сходу схожими на європейців. У Японії і Південній Кореї це бажання призвело до бурхливого розвитку бьюті індустрії – там масово відбілюють шкіру, змінюють форму носа, а операція на повіках вважається традиційним подарунком дівчинці на шістнадцятиліття. Моя подружка-українка через горбочок на носі сприймалася у Китаї як суперзірка. Коли європейка сідає у таксі, водій неодмінно поцікавиться, звідки вона. Почувши, що з України, таксист обов’язково висловить захоплення красою українок. Словом, якщо ти європейської зовнішності, китайці ставляться до тебе ледве не як до божества, переходять на англійську. Не кажу про період пандемії. Китайці вважали, що іноземці завезли їм вірус. А ми винуватили їх.

Сподобалося Валерії й те, що в китайській школі вона як іноземка отримувала вдвічі більше, ніж китайці за таку ж роботу.

– Зовсім інше ставлення до іноземців, ніж у США. Там довіку почуватимешся емігрантом. Нас там сприймають як чужинців, які приїхали, щоб відібрати в них робочі місця. Тому мені в США й не захотілося жити.

Проте альтруїстами китайців Валерія зовсім не вважає:

– Дуже корисливий народ. Це відчувається у різних сферах. Купуєш на ринку картоплю – тобі намагатимуться продати якнайдорожче. Працюєш у школі – намагатимуться покласти на тебе додаткові обов’язки і не платити за це. Але мені гріх скаржитися на школу, де працювала шість років. Оплачували й візи, й перельоти. На прощання влаштували розкішний банкет, надарували купу всього…

З однією китаянкою Валерія навіть подружилася.

– Дуже класна дівчина. Ми зійшлися, гадаю, тому, що вона – вестернізована. Кілька років зустрічалася з хлопцем з Великої Британії, добре володіє англійською, дивиться американські серіали і балансує між західними і китайськими традиціями. Наприклад, лікується не тільки травами, а й фабричними медикаментами. Скептично ставиться до деяких народних традицій. Серед тих звичаїв є треш. Наприклад, заборона дівчатам в певні дні купатися, їсти кавуни і дині.

На запитання про рівень життя китайців Валерія відповіла так:

– Я побачила реальний комунізм. Моїм оточенням були люди середнього класу. Це вчительки, які закінчили інститути. Освічені, із забезпечених сімей. До речі, в Китаї здобути вищу освіту складно. Такі іспити, що тут і не снилися. Звісно, у Китаї є і бідні, і дуже багаті. Але середній клас – дуже великий. Ці люди живуть у достатку. Завдяки розвиненому сільському господарству ціни на продовольство – доступні. Багато китайців не має вдома кухонь, харчується тільки в кафе й ресторанах, так – дешевше. Автомобіль там – теж не розкіш. Все більше поширенішими стають електрокари. Користуватися громадським транспортом обходиться в копійки. Проїзд у міському автобусі коштує юань, це на наші гроші – п’ять гривень. Тобто тариф нижчий, ніж в Україні, а нашим зарплатам до китайських – далеко. Щоправда, там дуже дороге житло. У містах заведено винаймати квартиру. Купується житло зазвичай у кредит.

Там живеш як в утопії. Кожне дерево, кожен кущик – ідеально доглянуті. Ідеальна чистота скрізь. І не тому, що китайці не смітять. Вони якраз смітять. Але прибирають щосекунди. Туалети громадські – шикарні, ідеально чисті, з підлоги можна їсти. Повсюди – автомати з безплатною водою. У китайців – культ води, постійно з пляшечками. Також вони дуже дбають про безпеку. Такої кількості відеокамер я не бачила ні в США, ні в Європі. Не здивувалася б, якби дізналася, що китайці встановлюють камери в громадських туалетах. Зате не страшно вийти вночі на вулицю. На автомагістралях через кожних десять кілометрів – не просто заправна станція, а центр для відпочинку. Готівки в Китаї я навіть у руках не тримала. Тільки безготівковий розрахунок. Навіть на ринках бабці, продаючи черешні, друкують QR-коди. У ресторанах – офіціанти-роботи. Павербанк можна взяти в платне тимчасове користування. У кафе, в інших закладах, у метро – станції павербанків. Сканував QR-код, заплатив, береш павербанк, повертаєш на іншій станції. Цього літа в Кропивницькому появилися електросамокати напрокат. У Китаї бачила це десять років тому. Високого рівня досягли китайці в медицині. Обслуговування – якісне і швидке, без бюрократії.

На прохання назвати тамтешні незручності Валерія каже, що це – затори на міських дорогах і загазованість повітря. Щоб не забруднювати атмосферу, китайці навіть відмовляються від улюблених феєрверків.

Панівна комуністична ідеологія ще й як відчувається в Китаї, стверджує Валерія:

– Повсюди червоні плакати з написами жовтими літерами. Комуністичні заклики: наполегливо працювати і вчитися, шанувати старших. Зате бордів із зображеннями депутатів і кандидатів в депутати немає. Мао Дзедун став предметом комерції, його зображають на кепках і футболках. Я, до речі, була в мавзолеї Мао. Вистояла у великій черзі. Google, Facebook й Instagram у Китаї заборонені й доступні тільки через VPN. Китайці побоюються кориситуватися VPN, вважаючи, що за це їх арештують і покарають. Я користувалася, і нічого. Китайці вірять своїй офіційній пропаганді. Захоплюються росією і путіним. Я, коли чула таке від таксистів, обривала розмову. Можна звинувачувати китайців у тому, що не намагаються шукати правду. З іншого боку, якщо людина живе в достатку, в комфорті, то навіщо їй той VPN, навіщо їй знати, що насправді діється в світі?

І – про викладання в «Гончаренко центрі».

– Викладаю китайську безплатно. Китайці так не чинять, вони нічого безплатно не робитимуть. А я самостверджуюся як викладачка. Нещодавно на курси прийшла дівчина з Краматорська. Були переселенці з Херсона, з Харківщини, з Ірпеня. Є і молодь, і жінки у віці за п’ятдесят. Навіщо це їм? По-перше, не матимуть «альцгеймера», бо мізки напружуються. По-друге, люди розвиваються, розширюють світогляд. І не важливо, опанують китайську чи ні. Її навіть за рік не вивчити.

Останнє запитання до пані Горобець: якою мовою спілкується з чоловіком?

– Англійською. Якщо серджуся, можу на іспанську перейти.