«Хвороба», – жартує про своє колекціонерство Микита Неманов, збирач японської старовини, переселенець з Луганщини. Важко сказати, чи заразив Микита цим «недугом» когось з відвідувачів кропивницької галереї «Єлисаветград», де впродовж кількох місяців експонувалися предмети з його колекції – гравюри, фаянс, кімоно. Але інтерес кропивничан до його виставки був помітний. Розповіді Неманова, вбраного в кімоно, про історію й культуру Японії виявилися настільки захопливими, що дехто приходив на кожну суботню зустріч з ним. Там, у галереї «Єлисаветград», з Микитою Немановим поспілкувався й автор цих рядків.
Припустивши, що нахили до колекціонування у мого співрозмовника проявилися ще в дитинстві, прошу його розповісти про той час.
– Я родом із Первомайська Луганської області. Шахтарське містечко. Батько – потомственний шахтар. Мати працювала на заводі, де виготовлялися авіадвигуни. Як і багато хлопчиків, я цікавився зброєю. Коли бабуся збиралася в магазин і питала, що купити – цукерок чи фруктів, я просив пістолета. А одного разу нам з мамою у магазині трапилася книжка про Японію. Розгорнув, а там – самураї з мечами, фаянсовий посуд. Так захотілося мати книжку! «Мамо, купи», – попросив. Мені не відмовляли в таких речах. Через ту книжку я «захворів» Японією. Однолітки мого захоплення не поділяли, бо де та Японія, а де наш Первомайськ. Почав я збирати японські монети, банкноти, посуд. Ще не міг відрізнити японські гроші від китайських. Перші в свої колекції японські монети, кінця XIX століття, виміняв на трансформер. Доводилося й купувати, гроші давала бабуся, яка пенсіонеркою продовжувала працювати. Щоб роздобути предмети японської старовини, їздив у місто Стаханов, це поряд з Первомайськом. Там на ринку було місце, де торгували антикваріатом. Та й у Первомайську траплялися речі, які цікавили мене. Наприклад, японські сервізи 1940-х і
1950-х років. Навіть японський меч. Якось зайшов до товариша додому, збиралися грати в «Маріо». У кімнаті – килим, на ньому – шашки радянські і, як я гадав, катана. «Можна потримати?» – «Візьми». Я ще не знав, що то – сін-гунто, а не катана. Сін-гунто – це зброя японських офіцерів у першій половині XX століття. Не скажу точно, звідки сін-гунто взявся у квартирі мого шкільного товариша. Можливо, хтось із старших родичів брав участь у Маньчжурській наступальній операції 1945 року. Радянські військові, які брали в ній участь, поверталися додому з трофеями – японською зброєю. Я навіть знав у Первомайську дівчину, дід якої – японець. Радянські військові взяли його в полон. Там він познайомився з нашою санітаркою, покохали одне одного. Після двох років полону японцеві дали можливість повернутися на батьківщину, та він виявив бажання одружитися на санітарці і залишитися в СРСР. Згодом пара перебралася на Луганщину. Прізвище японця – Масатоші. Цю історію я почув від його онуки. Бачив фотографії, на яких Масатоші – у японській військовій формі, зроблені до полону.
Далі – про життя в Одесі, де, за словами Микити Неманова, Японія йому стала ще ближчою.
– Вступив в Одеську юридичну академію. Одразу ж знайшов репетиторку з японської, бо ще школярем відчув потребу вивчити цю мову. Репетиторка – літня українка. У молодості бувала в Японії – мала якийсь стосунок до радянського МЗС. Мене навчала японській опосередковано через англійську, оскільки більшість підручників з вивчення японської – для тих, хто володіє англійською. Я англійську поглиблено вивчав у школі. Японська мова – набагато складніша, ніж англійська. Мені й досі складно розуміти японців, коли розмовляють швидко, у таких випадках прошу зменшити темп або перейти на англійську. В Одесі кожних вихідних я намотував кола на Старокінному, на «блошиних» ринках. Чого там тільки нема – були б гроші! Продаються навіть живі крокодили й поні. А я шукав японську старовину. Студентом зібрав непогану колекцію нецке. Зійшовся з одеситами, які колекціонують предмети японської культури. Люди заможні, вони бували в Японії. Чимало дізнався від них про Японію. Я в цьому товаристві був наймолодшим. А багатьох магазинних антикварів я вже міг консультувати з питань, пов’язаних з японським мистецтвом. Через Інтернет познайомився з японцями-колекціонерами. Інтернет – чудовий винахід! Два кліки, і ти – в Японії, спілкуєшся з тамтешнім колекціонером або вивчаєш пропозиції на колекціонерському сайті.
Далі Микита Неманов розповів, що, закінчивши академію, повернувся на Луганщину, де працював за спеціальністю, а вільний час віддавав хобі. У лютому минулого року через війну перебрався у Кропивницький. Наше місто йому подобається. Товариші-колекціонери з різних міст України, які перед великою війною брали у Неманова предмети японської старовини для виставок, повернули йому це добро. І він вирішив теж влаштувати виставку. Микола Цуканов, власник галереї «Єлисаветград», був вражений, побачивши гравюри XVIII століття. Кропивницькою публікою Микита задоволений, радий знайомству з Володимиром Галімським, головою обласної організації кіокушинкай карате, і його вихованцями.
– Коли розповідаю про колекцію, про Японію, ніхто, навіть діти, не відволікаються на телефон.
Тут, у Кропивницькому, Микита випадково поповнив свою колекцію предметом посуду.
– Іду якось повз Центральний сквер, а там на бордюрі бабуся продає якісь речі, і серед них – фаянсовий чайничок. Стоп, кажу собі, це ж – чайничок для саке. «Звідки це у вас?» – «Від батьків. Знайшла в сараї».
Але більшість предметів у колекції Неманова прийшла поштою з Японії.
– Купую на японських колекціонерських сайтах. Там такі речі значно дешевші, ніж тут. Але щоб користуватися японськими сайтами, треба знати мову. Буває, прошу японських друзів, щоб знайшли для мене щось на тамтешніх барахолках. Спілкуюся з ними ночами. Коли в Японії ранок, у нас ще ніч.
Захоплення Японією спонукало Микиту вивчати давню японську грамоту, це потрібно для читання старовинних текстів, копіями яких з ним діляться працівники Національного архіву Японії. Досліджуючи першоджерела, Неманов з’ясовує, що багато новітніх книжок про історію Японії – недостовірні, оскільки вони опираються на сюжети п’єс, які ставилися театрами кабукі, а це все-таки – художня література. Багато дилетантського про історію й культуру Японії – і в YouTube.
Нині Неманов читає листи 47 самураїв, які 1703 року помстилися за свого сюзерена (їх у Японії вважають взірцем вірності, шанують як національних героїв), і розуміє: насправді все було цікавіше, ніж у багатьох книжках.
Про кожну річ з колекції Микита може розповідати годинами. Особливо, якщо артефакту – кілька століть. Дослідивши історію одного зі своїх мечів, він з’ясував, що ця катана могла належати одному із легендарних 47 самураїв.
Два останні запитання до Неманова: чи часто він милується своєю колекцією і чи дозволяє іншим торкатися до своїх скарбів?
– Мені достатньо усвідомлювати, що воно в мене є. Коли мешкав на Луганщині, воно в мене вдома красиво було розставлене. Тепер – по коробочках. Зрідка дістаю мечі. Цікаво дивитися на леза в сонячному світлі. Кімоно даю навіть приміряти. За клинки братися не дозволяю. В японському етикеті це – неприпустимо. До того ж, клинки виготовлені з особливої сталі, і якщо їх мацати чи дихати на них, сталь втратить свої властивості. Я перед тим, як взяти клинок, одягаю рукавички і маску.
На випадок блекаутів