«Якщо ти на Шевченка не приходиш, то проблема не в Шевченку»

Знову захоплення, здивування, навіть шок. Приємний шок, культурний. Галерея «Єлисаветград» відкрила виставку «Шевченко: мозаїка малярства». На стінах – копії робіт Тараса Григоровича. Для відвідувачів транслюють унікальне відео, зроблене співробітниками Національного музею Тараса Шевченка, в якому кілька робіт, розділені за періодами, відцифровані, збільшені настільки, що можна побачити найтонший штрих, колір, напівтон.

Відео починається зі… звернення Шевченка до жителів Кропивницького. З цією роботою впорався штучний інтелект, і виглядає та звучить Кобзар пронизливо, тепло.

Виставка проїде містами України. Почати з Кропивницького керівництво музею переконав галерист Микола Цуканов. На його думку, і з цим погодився генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка Дмитро Стус, починати треба з центру України.

Дмитро Стус відкривав виставку. Погодився відповісти на запитання «УЦ».

– Дмитро Васильович, сьогоднішню подію в Кропивницькому можна пояснити тим, що якщо ви не йдете до музею, музей йде до вас?

– Я думаю інакше. Одна з великих проблем нашого культурного простору – відсутність горизонтальних зв’язків. Київ десь зверху, а всі інші ніби внизу. Ця ситуація вкрай принизлива і для Києва, і для регіонів. Тому ми вже чотири – п’ять років, ще до ковіду, почали співпрацю з регіональними музеями, з виїздами в тому числі з оригіналами.

Але в силу багатьох причин в Києві простіше робити якісь технологічні речі. Якщо ми хочемо зберігати конкурентоздатність в культурній площині, маємо не тільки піднімати рівень самої культури, а й надавати її нашим дітям в сучасних форматах. Бо якщо вони не бачать її в своєму смартфоні, то її нема. Тому якщо мати на увазі, що музей приходить до людини через ці «пекельні машинки», то так.

Але в самому музеї має бути життя. Скрізь у світі музеї на третьому місці після дому, школи або роботи. Якщо в музеї, або галереї, або бібліотеці цікаво, то туди прийдуть.

До ковіду в нас були проєкти навіть для вагітних. Зараз є окремий проєкт, коли ми працюємо з відвідувачами, вік яких від двох років. І за пів години запис закривається.

– Війна внесла корективи в тематику експозицій, проєктів, в роботу музею?

– Усі оригінали, зрозуміло, сховані. Але оскільки ми дванадцять років готували цифру (відцифровували експонати. – Ред.), то у мене все зараз побудовано на цифрі.

Я своїм співробітниками говорю, що мистецтво має бути актуальним. Не актуальне нікому не потрібне. Минулого року в червні ми відкривалися виставкою плакатів, які познаходили в інтернеті, де Шевченко воює. У нас зараз в цифровій колекції біля трьохсот таких плакатів. Мої люди зробили відбір, і плакатів до 40 роздрукували. Це показує, актуальне воно чи ні. Якщо Шевченко воює, значить, він потрібен. Якщо ти на Шевченка не приходиш, то проблема не в Шевченку, а в нас, бо ми його не так подаємо.

Можу сказати, що цей рік по фінансових надходженнях для нас за всі мої дванадцять років найуспішніший. Коли я дванадцять років тому прийшов у музей, фінансові надходження становили 72 тисячі, на кінець листопада цього року – 2 мільйони 150 тисяч.

– Щось з людьми відбувається?

– Відбувається. Коли почалася війна, ніхто не чекав, що ми будемо давати опір. І ми зацікавили світ. У лютому ми відкривали виставку в Італії, це була Приймаченко, і за всю нашу історію це була перша виставка під патронатом міністерства культури Італії, без сприяння нашого посольства, посол навіть не приїхав, бо в нього були важливіші справи. І люди йшли.

Одне з паризьких видавництв буде видавати Василя Стуса у Франції. Це буде якісний переклад. Багато країн вкладають в цей проєкт гроші. Від нашої країни – жодної копійки. Це пояснюється відсутністю культурної політики.

Те, що ми привезли в вашу галерею, зроблене талановитими програмістами, IT-фахівцями. Музей не може утримувати таких спеціалістів, і допомагає співпраця з бізнесом. Якби її не було, не було б всього цього. Я пишаюся тим, що все, що ви побачите, крім «штучного інтелекту», зроблене моїми співробітниками – філологами, істориками.

Сьогодні діти в смартфонах роблять не гірші речі. А те, що дорослі не дають їм змоги себе проявити,– це проблема дорослих. Про державу не говоримо, бо вона взагалі не знає, що з цим робити.

– Розкажіть більш детально про те, що ви привезли.

– У наступному році буде 210 років з дня народження Шевченка. Ми живемо в просторі, де традиційно все відбувається під якісь дати, дата є – помічаємо, відзначаємо. Мій принцип полягає в тому, що освіта – це практика. Немає практики – освіта нікому не потрібна. Умовно кажучи, музейників вчать люди, які ніколи в музеях не працювали, не знають, як воно будується. Чого вартий диплом? Кому потрібен такий фахівець?

У нашому музеї йде постійна робота, постійне навчання. Ми зробили зовсім іншу концепцію першого залу, де відбувається знайомство з Шевченком. Якщо раніше показували хату, зараз говоримо про те, чому знищують його пам’ятники. Розстріляний пам’ятник з Бородянки навіть три дні був у музеї. Туди масово йшли відвідувачі.

А цього року ми зробили цифру. Шевченко в російській імперії перевернув уявлення про графіку, гравюри, технологію малярства. Його роботи виконані в маленькому форматі. Щоб роздивитися деталі, потрібен дуже добрий друк, дуже добре освітлення. Але цифра дає можливість побачити й оцінити майстерність Шевченка-художника.

У наступному році ми обов’язково реалізуємо ще якийсь проєкт. Бо інакше люди опускають руки, починають говорити, як їм важко.

– Виставка в галереї буде працювати до 15 січня. Хто має на неї прийти? Кому рекомендовано?

– Нікому спеціально не рекомендовано. У мене на Шевченка приходять від двох років. Але, щоб себе поважати, треба розуміти, що ми взагалі зробили. У Шевченка є одна робота, яка називається «Казка». Там зображена смерть з косою. Він зробив цей сюжет так, як ніхто не малював в середині 19-го століття. Я подумав, якби зробити футболки з таким принтом, усі б ходили, це був би писк.

Шевченко багато в чому випереджав свій час. І не його вина, що ним займались люди, які інтелектуально дуже йому поступалися. Ми також поступаємося, але намагаємося надолужити. Він безперечно геній. І коли відомості про нього потрапляють на глобус, в інтернет, у Фейсбук, не вчителі починають водити дітей в музей, а діти кажуть вчителю: «Ви нам щось розказуєте, а тут таке. Ведіть нас!»

Зараз усім важко. І Шевченко, і Стус можуть бути прикладами того, як продовжувати жити після того, як ти зазнав якоїсь поразки, у тебе щось не вийшло. А в них є досвід, який допоможе людям.

Ми можемо поділитися технологіями. Світ же крутиться не довкола Києва, а довкола Кропивницького, Олександрії, Нової Праги, Знам’янки. Прекрасні міста. У вас є свій контент. Тут бували люди, про яких ніхто нічого не знає. А люди достойні, і треба шукати спосіб, як їх показати.