Наприкінці минулого року в селі Степовому Кропивницького району на честь земляків, полеглих на теперішній війні, відкрили алею слави. Це п’ять стендів з портретами героїв. Першим, улітку 2014 року, під час виходу з Іловайського котла, загинув спецпризначенець Максим Кривенко. Він знайшов останній притулок у Кропивницькому. Олексія Коцюрбу, Артема Зонова та Олексія Гріня, загиблих уже під час повномасштабної російської агресії, поховано в рідному Степовому. Урочистого прощання з Олександром Ковригіним, який рік тому поклав голову за Україну, ще не відбулося, хоча тіло є і воно ідентифіковане, але немає свідоцтва про смерть. Про декого з героїв нам розповіли їхні родичі.
Олексій Коцюрба народився 7 серпня 1978 року у Степовому. Коли йому було три роки, сім’я перебралася на Донеччину, у місто Селидове. Через тринадцять років повернулися, але без батька, який загинув. Закінчив Олексій школу в Степовому. Потім була строкова військова служба у Вінниці, робота в охоронній компанії. Сімейне життя не склалося, але це не заважало Олексію дбати про дочку Евеліну, яка народилася 2008 року. У травні 2014 року його мобілізували на військову службу – почалася АТО. Пів року служив у 42-му батальйоні, потім уклав контракт і ще три роки воював у 131-му розвідувальному батальйоні, переважно на Луганщині. Про те, як воював, свідчать нагороди – нагрудний знак Міністерства оборони «Знак пошани», медаль «Захиснику Вітчизни», відзнака 131-го розвідувального батальйону «Хрест розвідника», почесна відзнака «Учасник АТО». 2018 року демобілізувався, працював на будівництві. У перші дні великої війни резервіст першої черги Коцюрба став на захист країни. Хотів потрапити у свій 131-й розвідувальний батальйон, не вдалося. Опинився у 57-й бригаді. Провоював тиждень – загинув 5 березня у селищі Вороновому Сєвєродонецького району Луганської області. Того ж місяця Олексія поховали як героя на батьківщині. 14 березня 2022 року його посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня. Про це розповіла його мати, Тетяна Гладка.
– Тепер живемо удвох – я й Евеліна. Ліна навчається в десятому класі. Сумує за татом. Ходимо на кладовище. Отримуємо дві пенсії. Одна – на прожиття, з іншої допомагаємо військовим. Переживаємо за Михайла, це мій молодший син. Він до війни в Києві мешкав, працював в IT-сфері, у перший день повномасштабного вторгнення пішов воювати добровольцем. Був поранений під Запоріжжям, підлікувався і – знову на війну. Водієм «Бредлі» служить. Коли лікувався після поранення, я просила, щоб звільнявся, а він: «Якщо кожен матір жалітиме, хто країну захищатиме?»
Про Олександра Ковригіна відомо, що народився 5 січня 1972 року в Росії. Кілька десятиліть тому їхня сім’я перебралася в Україну, в Кіровоград. Мешкали у селищі Новому. Проживаючи тут, Олександр здобув професійно-технічну освіту. Працював водієм міського автобуса в АТП-13527. 2003 року зустрів свою долю – Надію. Оселилися в Степовому. Олександр влаштувався трактористом. 2005 року у них народилася Людмила, 2008-го – Юрко.
– Саша роботящий був. Ми й свиней тримали, – каже Надія. А на запитання про чоловікові захоплення відповідає: – Головне захоплення – діти й я. Діти його любили, і я любила, люблю і буду любить.
6 грудня 2022 року Ковригіна мобілізували на військову службу. Воював на Донеччині. 10 грудня увечері зателефонував дружині востаннє. 11 грудня уже значився як безвісти зниклий.
За словами Надії, військові спочатку поховали її чоловіка як невідомого героя, оскільки при ньому не було документів, а телефон – розтрощений. Потім дістали з телефону картку і дізналися, кому загиблий дзвонив останнім часом. Зателефонували Надії.
– Запитали: «Знаєте Олександра Сергійовича Ковригіна?» – «Знаю». – «Можете приїхати на впізнання?» На другий день я з дочкою і його сестрою поїхали в Дніпро. Слідча показала на комп’ютері фото загиблого Саші. Ми його впізнали. Нам сказали, що загинув він у Бахмуті. А могили не показали, не мають права.
Надія хоче перепоховати чоловіка в Степовому. До речі, там мешкає і його мати Любов. Але немає свідоцтва про смерть. А щоб його отримати, потрібні документи, які посвідчували особу Ковригіна за життя. А він забрав на війну і паспорт, і свідоцтво про народження, ці документи зникли. Надія найняла адвоката, щоб той допоміг отримати судове рішення про смерть Олександра Ковригіна як юридичний факт. За словами Надії, судова процедура наближається до завершення.
Як самостійно отримати статус УБД? Покрокова інструкція від військових юристів