Наталя Бондаренко: «Якщо в мене чогось немає, я це створюю»

Поговорити з цією активною жінкою нам запропонувала наша читачка. Серед іншого написала: «людина-вогонь». Мова йшла про Наталю Бондаренко, голову правління Фундації підтримки осіб старшого віку «Вік щастя». Ми зустрілися. Так, дійсно вогонь.

– Пані Наталя, коли ви приїхали до Кропивницького? І чому саме в наше місто?

– Я з міста Слов’янська Донецької області. Прибула до Кропивницького 18 березня 2022 року. До цього активно займалася громадською діяльністю, завдяки чому мала колег, партнерів, друзів в різних містах України. Сюди мене запросила Вікторія Талашкевич, директорка «Ганчаренко-центру». Ми давно знайомі, брали участь у спільних проєктах.

Взагалі в перші дні повномасштабного вторгнення була певна розгубленість. Спочатку я поїхала до Харкова, потім до Дніпра, врешті до Кропивницького. Була така думка: це ж не далеко від Слов’янська, якихось 500 кілометрів. Я на машині, коли все закінчиться – зберуся і швиденько назад. Затрималася.

– Ви не просто переїхали, а привезли свою фундацію.

– Звичайно. Там, де я, там фундація. Коли в тебе є дитина, ти її не залишаєш, а береш з собою. Навіть вдалося перевезти дещо з нашого обладнання. А ще я привезла досвід, вміння, навички. І тут за підтримки місцевих громадських діячів, тієї ж Вікторії Талашкевич, зібрала людей, презентувала діяльність «Віку щастя».

Я не тільки голова громадської організації, а й проєктний менеджер. Для того, щоб створити простір «Вік щастя», наповнити його технікою, меблями, звертаюся за підтримкою до міжнародних донорів. Наприклад, наш гуманітарний хаб створений за підтримки Програми розвитку ООН (ПРООН).

– В Кропивницькому працює Університет третього віку «Натхнення», який очолює Фаїна Познякова. Він теж згуртував осіб старшого віку. Ви перетиналися?

– Пані Фаїна спочатку сприйняла нас як конкурентів, які зайшли на її територію. Але згодом ми провели форум «Діємо разом», на який запрошували і пані Фаїну, і місцеві органи влади. Ми планували подальшу спільну роботу стосовно підтримки людей старшого віку саме у розвитку. Не надання гуманітарної допомоги, чим багато хто займається. Ми зосередилися на тому, що людина старшого віку – це не баласт у суспільстві. Це майбутній потенціал розвитку.

Україна старіє, це факт. До початку повномасштабного вторгнення в Україні проживало 25 відсотків осіб віком 55 +. Уявляєте, що буде після нашої перемоги? Тому сьогодні ми маємо допомагати старшим людям опановувати сучасні навички. Переконана, що розвиток особистості не зупиняється ні в 50, на в 60, ні в 80, ні в 100. Потрібно лише людину трошечки підштовхнути.

– Як ви підштовхуєте?

– Наприклад, у нас є курс «Смартфон – мій друг». До речі, користується величезним попитом. Тут навчають не тільки зателефонувати комусь, а оплатити комунальні послуги онлайн, передати показники лічильників, зайти на сайт міської ради або пенсійного фонду і таке інше.

Здобуття таких навичок допомагає людям старшого віку усвідомити, що вони активні громадяни, мають право бути дотичними до прийняття рішень. В цьому також допомагає проєкт, де ми вчимо людей писати звернення до органів влади різних рівнів, створювати петиції.

– У вас багато проєктів. Чому ще навчаєте? Як допомагаєте?

– Щойно завершився проєкт з використання арт-терапевтичних практик у подоланні хронічного стресу особам поважного віку: скетчинг, музикотерапія, нейрографіка. Він реалізовувався в семи містах України, в тому числі в Кропивницькому. Арт-терапевтичні зустрічі допомогли людям познайомитися, потоваришувати. Ми не ділили наших слухачів на ВПО і не ВПО.

Тут є такий нюанс. Я – внутрішньо переміщена особа. Переїхавши зі свого міста внаслідок війни, я отримала психологічну травму. Протягом десятків років щось будувала, збирала, садила і раптово мала зібрати рюкзак і кудись їхати. Там знала всіх сусідів, мала колег, друзів, а тут нікого, і це поглибило травму самотності. А тут ми всі разом, знайомимося, обмінюємося телефонами, допомагаємо одне одному. Ми реалізовуємо проєкт, який називається «Підтримка в адаптації та інтеграції внутрішньо переміщених осіб старшого віку в приймаючу громаду».

Крім цього ми пропонуємо вивчати англійську та українську мови, і маємо немало бажаючих це робити. Причини різні: одні хочуть спілкуватися з друзями з-за кордону, інші – подорожувати, хтось просто хоче вивчити нову для себе мову або вдосконалити рідну.

Дуже цікавою і корисною є методика форум-театру, яку ми пропонуємо особам поважного віку. Це дуже цікаво. Відбувається декілька майстерень. Люди грають. Міні-вистава триває до десяти хвилин. Готового плану, сценарію немає, ніхто не знає, що у підсумку вийде. Учасники знаходять тему, яка їх дійсно хвилює, імпровізують, глядач може замінити когось з акторів і програти по-іншому або проговорити те, що відбувається на імпровізований сцені. Взагалі це треба бачити. А ще краще взяти в цьому участь.

А ще наші учасники займаються пілатесом, танцями, скандинавською ходьбою, вчимо навичкам комунікації, вмінню висловлювати думки письмово, виступати на публіку. Всі активні, небайдужі, заряджені оптимізмом.

– Як ви набираєте учасників? Або як вони вас знаходять?

– Комунікація відбувається, в основному, через соціальні мережі. Також спрацьовує сарафанне радіо. Хто прийшов один раз, наступного приводить друзів. Можна прийти до нас у Гуманітарний хаб «Вік щастя», який знаходиться за адресою: БЦ «Єлисаветград», що на вулиці Чикаленка, 1а, офіс 114. Всім будемо раді.

Нас багато. Наприклад, залу в «Акустиці», який ми використовуємо для занять пілатесом, вже не вистачає.

– Ви казали про підтримку міжнародних донорів. Як правило, їхні проєкти недовготривалі, а ваша фундація кілька років не припиняє діяльність.

– Так, проєкти можуть тривати шість місяців або дев’ять. Це вже моя відповідальність, мій обов’язок зробити так, щоб процес не зупинявся. Шукаю, звертаюся, пишу. Як правило, постійно діють два-три проєкти.

Зараз ведеться підготовка до реалізації проєкту з підтримки родин ветеранів. Але маємо намір не виокремлювати родини. Адже навіть якщо в моїй сім’ї немає ветерана, я повинна розуміти, як спілкуватися з, припустимо, сусідом-ветераном. Він же пішов на війну одним, а повернувся зовсім іншим. Ми самі повинні трансформуватися і трансформувати наше суспільство з урахуванням того, що маємо зараз. Це дуже важливо, і ми почнемо цю діяльність, а міжнародні донори нам в цьому готові допомогти.

– Ви ж не завжди працювали в громадському секторі. Хто ви за освітою? Чим займалися раніше?

– Починала професійну діяльність з того, що закінчила медичне училище в Харкові і п’ятнадцять років була медсестрою. Потім стала приватним підприємцем – у мене була мережа фіто-аптек. Тоді вирішила, що мені не вистачає бізнес-знань, і я вступила до університету на факультет «Бізнес і управління», отримала ступінь бакалавра. Переїхала в Святогірськ і відкрила регіональну туристичну агенцію. А потім наступив 2014 рік, туризм по Донецькому регіону перестав бути затребуваним. Я надіслала своє резюме в міжнародну організацію «Людина в біді», мене запросили до співпраці.

Згодом заснувала громадську організацію. Тоді створювалося безліч молодіжних організацій, а люди поважного віку залишалися поза увагою, начебто списані в тираж. Я вбачала в цьому несправедливість. Поясню. Геронтологія – наука, яка вивчає старість. Вона з’явилася сто років тому. Переконана, що потрібно змінювати базові засади цієї науки. П’ятдесятирічна людина сто років тому і сьогодні – дві різні людини. Тоді це була вже древня бабуся, а зараз жінка в п’ятдесят – і підбори, і пісні-танці, і увага чоловіків.

Я почала діяти. Скористалася пропозицією центру занятості й отримала ваучер на навчання. Мені було 57 років, коли я вступила до Слов’янського педуніверситету на факультет психології. З того моменту я розвиваюся як громадський діяч.

Взагалі маю життєве правило: якщо в мене чогось немає, я це створюю. Серед іншого створила Фундацію підтримки осіб старшого віку «Вік щастя». Займаюся тим, що вмію. Приходьте, будемо разом розвиватися, змінюватися і змінювати життя.