Мавзолеї на цвинтарях

Щороку через тиждень після Великодня заведено ходити на могили до рідних та близьких. Такі дні називають поминальними чи батьківськими, або ж гробками, проводами, провідками. І кожен рік такі походи викликають купу емоцій у наших співгромадян.

Декілька років моя мама не їздила на кладовище – то коронавірус, то війна почалась, та й вік вже поважний – 89. Але цього року ми таки вирішили повезти її. Перша реакція на Новолелеківському цвинтарі – шок від того, що місця під захоронення тут вже зовсім немає. Колись він був поділений на квадрати, и орієнтуватись було легко: два квадрати прямо, один направо, два наліво – і ти вже біля тієї дільниці, де поховані твої рідні. Тепер цих квадратів вже немає. Майже всі доріжки між ними, де можна було і пройти, і навіть десь проїхати машиною, щоб підвезти стару людину ближче, вже зайняті могилами. Ми з невісткою ледь змогли знайти стежку, щоб пройти до могили моєї бабусі. Це стара частина кладовища, і могили тут здебільшого традиційні: огорожа, пам‘ятник. А потім ми поїхали до мого тата…

Тато похований в самому початку кладовища, майже одразу за будиночком адміністрації. Тут захоронення вже сучасні. Ви знаєте, дивлячись на «мавзолеї», які споруджують на могилах, виникає думка, що тут йде якесь змагання, хто дорожче вмер. Але то справа рідних, скільки сотень тисяч гривень вбухати в пам‘ятник. Проблема в іншому! Чомусь ніхто не думає, що його могила не єдина на кладовищі й комусь потрібно буде підійти до сусідніх. Справжні блокпости! Ну як людині, а тим більше літній, з паличкою, пройти до рідної могилки? Вибачте, але вихід єдиний: йти прямо по могилах!

На кожному цвинтарі є директор, який має слідкувати за тим, щоб люди дотримувались певних правил, щоб був порядок. А що виходить? Пам‘ятники красиві, багаті, а порядку й дотримання правил немає. Скажете, які там правила? Замовив пам‘ятник, який хочеш, заплатив гроші, тобі його встановили – і все, справа зроблена, усе як у людей та навіть краще, раз на рік прийшов на гробки, пом’янув, і до наступного року вільний. Але є норми і стандарти, яких мають дотримуватись УСІ, незалежно від посади та розміру гаманця.

Які ж ці норми? Державні санітарні правила та норми «Гігієнічні вимоги щодо облаштування і утримання кладовищ в населених пунктах України» ДСанПіН 2.2.2.028-99 передбачають наступне: «Уся територія кладовища повинна бути поділена на ділянки-сектори (з метою скорочення шляху переносу труни від катафалка до могили розміри секторів не повинні перевищувати 40 x 60 м), які відокремлюються поміж собою дорогами шириною до 3,5 м з розрахунку одностороннього руху. (У нашому випадку ділянки-сектори виросли в декілька разів і дорог майже немає. – Авт.) Ширина тротуарів на центральній дорозі – не менше 1,5 м, на інших дорогах – не менше 0,75 м. (Про які тротуари йде мова? Їх ніколи не було. – Авт.) /…/ Відстань між могилами не менше 1 м з довгого боку і 0,5 м з короткого. Площа на одну могилу 5 кв. м для дорослих і 4 кв. м для дітей». А в нас дехто вважає, що могила – це однокімнатна квартира за площею.

Такі самі розміри передбачає ще один документ: «Порядок утримання кладовищ та інших місць поховань»: «Сектори території місць поховань поділяються на ряди та місця, відстань між рядами повин­на бути один метр, між ділянками поховань в ряду – 0,5 м. На могилах (місцях родинного поховання), у межах наданої земельної ділянки, можуть встановлюватися намогильні споруди та елементи благоустрою могили. /…/ Усі намогильні споруди, що встановлюються на могилі, повинні відповідати стандартам та технологіям».

Ще один документ – ДСТУ Б В.2.2-35:2013, Національний стандарт України «Намогильні споруди та склепи. Загальні технічні вимоги» передбачає ті ж самі вимоги: «Під час спорудження намогильних споруд встановлюють (за бажанням замовника) елементи благоустрою місця для поховання (могили) – бордюри, квітники, елементи замощення, площадки, доріжки, проходи. У разі необхідності, під час встановлення намогильної споруди улаштовують фундамент. /…/ Виготовлення цих виробів може здійснюватись згідно з вимогами цього стандарту або з чинною нормативно-технічною документацією. Загальні габаритні розміри намогильної споруди та елементів благоустрою місця для поховання (могили) не можуть перевищувати розмірів земельної ділянки, відведеної під поховання у встановленому порядку». Про це ж говорить і Закон України «Про поховання та похоронну справу».

Отже, згідно з усіма цими документами, розміри земельної ділянки під надмогильною спорудою мають не перевищувати таких розмірів: родинне захоронення – площа 6,6 кв. м, довжина – 2,2 м, ширина – 3 м; подвійне – площа 4,8 кв. м, довжина й ширина – 2,2 м; одинарне – площа 3,3 кв. м, довжина – 2,2 м, ширина – 1,5 м. Ви самі бачили «мавзолеї», які й близько не відповідають нормам.

Останнім часом усе частіше думаю про те, які гарні цвинтарі в Європі і Америці – зелений газон і однакові, стандартні білі стовпчики з написом, хто похований, і датами народження й смерті. Усе! Усі рівні й нема того «випендрьожу», як у нас. Може, і нам вже потрібно поступово переходити до цивілізованих цвинтарів?

Як завжди, коли мова йде про духовне, ми звернулись за коментарем до священника. Протоієрей Благовіщенського храму Іван Верескун відповів наступне:

– Це питання вирішується в зовсім іншій площині, я думаю. Мають бути додержані норми поховання, розташування могил, встановлювання пам‘ятників, огорож. Коли порушується гармонічне розташування поховань у шаховому порядку, порушується спокій і живих, і спочилих. У нас цвинтарі взагалі у плачевному стані, це має бути місце спокою, тиші, а в нас іноді перетворюються на смітник якийсь. Нам щось треба з цим робити, бо в нас, по-перше, невідповідна забудова кладовищ, по-друге, хто це все контролює й відповідає за ці порушення? Може, вони і є, але, судячи з того, як це все виглядає, виникають питання.

Ще треба додати, що наші цвинтарі оживають лише перед поминальними днями, а протягом року про них майже ніхто навіть не згадує. Треба вчитись приділяти цим питанням зовсім іншу увагу – щоб чистота і порядок підтримувались протягом усього року і щоб ці місця пам’яті завжди були вільними й доступними кожному. Зрозуміло, що зараз війна й це все стає другорядним, треба більше турбуватись про живих, але якусь частинку нашого буття ми маємо віддавати нашим спочилим, які щось для нас зробили, привели нас в цей світ.

– А як церква ставиться до будівництва «мавзолеїв» на могилах?

– Тут спрацьовує фінансовий бык питання. Немає різниці, який на могилі стоїть пам‘ятник. У нас менталітет такий, що ми досі відрізняємо, у кого який дім, автомобіль, хто у що одягнений, тому й пам‘ятники ставлять не для покійних, а для людського ока – щоб не гірше, ніж у сусідів, а може, й кращий. А скажіть, який сенс з того пам‘ятника, якщо до нього ніхто не приходить? А якщо й приходять, то раз у рік – поїли, попили й розійшлися.

– А що ви скажете щодо «бенкетів», які влаштовують на кладовищах?

– Зараз йдуть поминальні дні, люди приїздять на цвинтарі й влаштовують так звані поминки. Але вживання їжі витісняє сенс перебування на цвинтарі, бо ми в першу чергу повинні згадати спочилих, помолитися за них, задуматись над нашим буттям. Цвинтар – це місце переосмислення, роздумів, спогадів, і аж ніяк не споживання їжі. Тим паче що, як би ми не старалися, це антисанітарна ситуація. Скажемо так: ми зараз не настільки голодні, щоб їсти на цвинтарі. А вже повернувшись додому, пом‘яніть, поговоріть, хочете – навіть поспівайте. Пам‘ять про спочилих не виключає і радість, і спогади, і приємні моменти.