Чи потрібна сатира під час війни?

10:45
523
views

Сьогоднішня розмова про майбутню прем’єру (і не тільки) з художнім керівником Муніципального Театру Сатири Романом Бутовським.

– Чергова прем’єра – це несподіваний «джокер» чи усвідомлений вибір відомого класичного твору? Чим нам близький цей матеріал?

– Матеріал, тобто п’єса батька комедії і сатири Мольєра «Уявно хворий» або «Хворий, та й годі» в різних перекладах, видається мені дуже нагальним. Чому? Тому що частина людей попри те, що вони можуть бути здоровими, іноді вважають, що вони хворі. Це стосується і вікових людей, які часом спекулюють на своїх хворобах і вважають, що діти мають про них більше піклуватися. Це і школярі, які, удаючи застуду чи щось інше, хочуть філонити від занять.

Медицина нині разом з фармакологічними компаніями сягнула того рівня, коли їй безоглядно вірять. І як на мене, вона стає схожою на медицину 17-18 століть, коли лише кровопусканням можна було вирішити всі проблеми здоров’я, а людина, яка займалася здоров’ям певного пацієнта, була для нього святіша за Бога.

Нині існує думка, що всі хвороби чи здоров’я людей безпосередньо в голові самої людини. Людина може сама як захворіти, так і вилікуватись. Все залежить від ставлення до цього, від її психічного стану. Все залежить від того, якими ви хочете бути, що ви хочете подати, чим ви хочете здивувати.

– Чим же будете дивувати нашого глядача ви? Яким вирішенням вистави?

– У нашому вирішенні вона називається «Симулянт». Чому? Симулювати хворобу дуже легко. І це перше, що можна зробити при бажанні уникнути якихось подій. Або якщо вони вже сталися, то їх неоднозначного розвитку. Мольєр дуже близький нам, нашому театральному мистецтву, оскільки Марка Кропивницького в драматургії та роботі на сцені порівнювали з Мольєром, оскільки він та корифеї великою мірою у своїх роботах наслідували геніального сатирика, геніального актора, геніального драматурга.

Знайомство з Мольєром викликає, по-перше, хвилю позитивних емоцій, по-друге, дуже багато питань для роздумів. У нашому випадку ми відійшли від суто класичного рішення – сценографічного, постановочного, костюмерного. У нас п’єса розмежовується декількома інтермедіями. Що таке інтермедія? Це певна форма театрального виступу, вставна конструкція, яка допомагає зрозуміти чи підвести до головної думки. Нині інтермедію можна сміливо назвати подібністю до конферансу. Отже, у виставу на три дії ми включили чотири інтермедії. Вони музичні, з задіяним балетом. Окрім цього, у самій виставі будуть свої вокальні музичні номери. Намагаючись зробити комфортний формат до двох годин, ми скоротили деякі частини тексту.

– Хто створив тексти і музику для вокальних номерів?

– Тексти писав я. Покладені вони на мотиви пісень Едіт Піаф. Це хіти цієї всесвітньо відомої співачки. Слова, які влучно лягають на лад і розмір її музичної композиції, вписалися у контекст п’єси гармонійно. Десь вони підкреслюють гру акторів, десь обіграють наскрізну ідею.

– Що ви можете сказати про роботу акторів у цій виставі?

– У цій виставі актори працюють абсолютно наживо в усіх вокальних номерах. Якщо раніше ми допускали співати під запис, то цього разу зась. Навіть такі, котрих природа не нагородила голосом чи слухом, будуть співати. Як вони будуть це робити – сюр­приз для глядача! Головне, що мене радує, – актори чудово розуміють і виконують своє надзавдання. Виконують ролі так, щоб глядач зрозумів посил режисера.

– В такому разі чи можна вважати цю виставу постмодерновою? Чи це класична п’єса, орнаментована сучасними формами?

– Ні, це вже не класична п’єса, орнаментована новими формами. Навіть не можна сказати, що це адаптація. Це щось абсолютно інше. Так, присутні елементи костюмів 17-го століття. Будуть на акторах своєрідні гіпертрофовані перуки. Чому? Тому що першим завданням, яке я поставив акторам, – це гіперболізація, перебільшення, це деякою мірою навіть награш того, що ми робимо. Для того, щоб люди зрозуміли: брехня – це смішно, це не потрібно.

Отже, це вистава з елементами абсурду, з елементами гротеску. Все, що говорять персонажі у цій виставі, має впливати не лише прямо пропорційно на емоції глядача. І текст, і підтекст, і гра тут мають виховну мету. Тому що основним завданням театру сатири є висміювання вад. А вади, які люди мають, вони, на жаль, не втратили навіть за чотири століття. Коли глядач побачить, що і до чого у цій виставі, виходячи з зали, він почухає потилицю і подумає, а чи так я себе веду, чи допоможуть мені одужати ті 100 гривень, які я даю своєму лікарю, чи допоможуть мені, моїй сім’ї ті хабарі, які мені пропонують на роботі… Ось такі роздуми повинні відвідати його голову. І все це нам дає можливість виразити сатира.