Римське щастя Магучіх та смуток Дорощука

10:53
562
views
Фото: ‘(c)Ulf Schiller/athletix.ch’.

У  вже далекому та щасливому 2018 році на юнацькій Олімпіаді в Буенос-Айресі мені пощастило на власні очі побачити перші великі успіхи майбутніх зірок української, а тепер уже європейської та світової легкої атлетики. Тоді золоті медалі здобули Ярослава Магучіх у жіночих стрибках у висоту та Михайло Кохан в метанні молота. А кропивничанин Олег Дорощук став бронзовим призером у чоловічих стрибках у висоту. І ось прийшов час, коли ця надзвичайно талановита трійка знову зійшла на п’єдестал вже на дорослому рівні.

На чемпіонаті Європи з легкої атлетики, який днями завершився в Римі, Ярослава Магучіх в блискучому стилі виграла своє друге поспіль європейське золото, а Кохан і Дорощук вибороли свої перші медалі на дорослому європейському рівні. Для обох атлетів бронзові медалі, які були здобуті в дуже напруженій боротьбі, стали дуже важливими. Особливо напередодні Олімпійських ігор у Парижі, куди Кохан вже потрапив, виконавши олімпійський норматив, а Дорощук має великі шанси відібратися за високим індивідуальним рейтингом.

А на олімпійському стадіоні в столиці Італії ще одну бронзу феноменальним фінішним ривком в спортивній ходьбі на 20 км буквально вирвала у господарки змагань, яка готувалася святкувати своє третє місце з прапором країни, Людмила Оляновська. Подвійні подіуми в нас були у стрибках у висоту. Тут у жінок свою дебютну бронзову медаль завоювала Ірина Геращенко, а сенсаційне срібло в битві з Олегом Дорощуком та олімпійським чемпіоном Джанмарко Тамбері здобув Владислав Лавський. Із шістьома нагородами Україна, за відсутності травмованої Марини Бех-Романчук (вона цілком могла претендувати на призові місця в стрибках у довжину та потрійному) посіла 14 місце в медальному заліку, який дуже впевнено виграли італійці з 11 золотими, 9 бронзовими та 4 срібними медалями, випередивши збірні Франції (4+5+7) та Великої Британії (4+4+5).

 

Вона дійсно Магучіх

Якщо повернутись до початку нашої розповіді, то Ярослава Магучіх швидше за інших увірвалася до світової дорослої еліти. Дніпрянка вже має в своєму активі бронзу Олімпійських ігор у Токіо та перемоги на чемпіонаті Європи та світу, а кількість її золотих злетів на інших змаганнях зараз важко підрахувати. Учениця Тетяни Степанової наразі наша головна зірка, і недарма саме Магучіх була амбасадоркою  чемпіонату Європи в Римі. Ну й дуже приємно, що завдяки плідній співпраці з пресслужбою Федерації легкої атлетики України, завдяки чому ми мали доступ до ексклюзивного контенту зі змагань, нам з деякими колегами удалося наступного дня після другої поспіль перемоги Ярослави Магучіх на чемпіонаті Європи поспілкуватися онлайн з українською чемпіонкою й поставити всі питання, які нас цікавили.

 

Про обов’язки амбасадорки

– Це для мене була дуже почесна та приємна місія. Я мала можливість ще й представляти Україну та підвищувати зацікавленість людей до легкої атлетики. Я із задоволенням записувала подкасти, працювала в соцмережах, брала участь в рекламних акціях і робила все для того, щоб про нашу країну та улюблений вид спорту дізнавалося якомога більше людей.

 

Про ушкодження перед стартом

– Після змагань в Стокгольмі відчула певний дискомфорт у нозі. Наступні чотири дні були дуже важкі. Ми їздили в лікарню з лікарні й у готель. Нам сказали, що з м’язами усе добре, але є проблеми зі зв’язкою, яку бажано не навантажувати. Робили багато процедур для відновлення. Задача була не відчувати біль, коли стрибаю. Я ж перед кваліфікацією не знала, чи буду стрибати взагалі. Тренерка сказала, що остаточне рішення виключно за мною. Якщо відчую дискомфорт, то ми знімемося. Головний старт все ж Олімпійські ігри. Але, коли я почала стрибати, то нічого не відчувала й вирішила змагатися. Ну а для того, щоб поберегтися, ми вирішили не стрибати після 201 см. Тепер є можливість відновитися, набратися сил і підійти до Олімпіади у найкращому тонусі, готовою до нових рекордів.

 

Про сектор для змагань в Римі, де нещодавно переклали покриття

– Нове покриття дуже схоже на доріжку в Будапешті та Глазго й на те покриття, що буде на Олімпіаді в Парижі. Доріжка дуже швидка, і під неї потрібно підлаштовуватися. Якщо гарно розігнатися, то вона сама тебе виштовхує.

 

Про зміни в розбігу

– Так, ми змінили розбіг. Ми додали два кроки. Раніше їх було дев’ять, а зараз одинадцять. Зробили це тому, що в мене змінилися й сила, і швидкість. Раніше я не була ще фізично готова до якихось технічних змін. А зараз вже відчула, що це потрібно. І, як показали два старти за два метри, ми все зробили правильно. Звичайно, ризик був, але хто не ризикує, той не здобуває нагороди. Ми відпрацьовували цей розбіг два місяці, а зараз до Олімпіади буде ще сорок п’ять днів, коли буде тільки один старт. Тож буде можливість все відшліфувати й щоб мозок запам’ятав.

 

Про те, чому почала лише зі 190 см

– Була впевнена. Ну це щоб ногу зайвого разу не напружувати. Та й у мене раніше були складнощі на маленьких висотах, коли на чемпіонаті України 188 см стрибнула лише з третьої спроби. Тож чим вище, тим краще.

 

Про боротьбу з Ангеліною Топіч

– Коли вона перенесла спроби зі 199 см, то особливого хвилювання не було. Я була впевнена у власних силах. Я вже не маленька дівчинка, щоб боятися тактичних ігор суперниць.  Ну хіба що ногу знову довелося тейпувати. Вийшла, стрибнула на 201 см і показала, що сильніша. Хоча Ангеліна своєю налаштованістю та прогресом, безумовно, заслуговує на повагу.

 

Про те, чи слідкує за виступами суперниць і чи підказує партнеркам

– Ні, ми не підказуємо одна одній.  Кожна працює на своїх відчуттях, і в кожної свій тренер. Але ми намагаємося підтримувати одна одну. Ми ж всі одна команда, а підтримка дуже важлива, особливо в такі важкі часи. А як стрибають дівчата, я не дивлюся. Спостерігаю лише за результатами на табло. Ну а вдала чи невдала спроба, розумієш по реакції глядачів.

 

Про поради тренерки Тетяни Степанової під час змагань

– Вони бувають різні. Іноді технічні, а бувають дуже емоційні. Це коли щось не виходить. Тоді лунає «Піди й зроби те, що ти можеш». І я ж таки знаю, що можу. Ми відчуваємо одна одну, адже працюємо разом більше десяти років. Розуміємо вже навіть жести, коли потрібно внести якісь корективи. Іноді я сама показую Тетяні Володимирівні, що необхідно змінити, і вона погоджується.

 

Про вручення нагороди світовою рекордсменкою Стефкою Костадіновою

– Я буду тримати в секреті те, що вона сказала мені під час церемонії. Мені дуже приємно було отримувати медаль саме від такої легендарної особистості. Я вперше її побачила ось так вживу поруч. ЇЇ привітання та побажання надихнули на подальше наближення до тієї планки, яку Костадінова підняла, до речі, в Римі на чемпіонаті світу 1987 року, подолавши 209 см.

 

Про світовий рекорд

– Звичайно, я про це думаю й до цього буду прагнути. Розумію, що 210 см – це космічна висота, але, дивлячись, як підкорює рекорди Арман Дюплантіс, розумієш, що немає нічого неможливого. Дуже хочеться увійти в історію й потрапити до списку рекордсменів. Ми працюємо над цим. Зараз головне – гарно виступити на Олімпіаді, а там подивимося…

 

Про атмосферу на чемпіонаті світу

– Насправді, до українських атлетів прикуто дуже багато уваги. Всі розуміють, в яких умовах зараз живе та бореться наша країна. Є й розуміння того, що ми не маємо можливості готуватися до змагань вдома й що нам потрібна психологічна підтримка. Ну і, коли по стадіону оголошували, що це представник України, то реакція вболівальників була неймовірно доброзичливою. Це означає, що ми також робимо свій внесок у нашу боротьбу, постійно привертаючи увагу до злочинів, які творять наші вороги.

 

Про те, як налаштовується на змагання

– Перед стартом роблю зачіску та макіяж, і це відволікає. Іноді вмикаю українську поп-музику. У вільний час в YouTubе дивлюся новини й шоу «Я люблю Україну», щоб розслабитися.

 

Чи заспіває після Олімпіади

– Я дійсно в дитинстві мріяла стати співачкою й непогано співала. Але, щоб заспівати на публіку, потрібно повернутися до уроків вокалу. У мене були думки, щоб відволіктися від спорту, щось заспівати й записати. Можливо, і реалізую пізніше. В музичній школі я хотіла навчитися грати на барабанах, але не пощастило з вчителем. А зараз сестра мені подарувала електронну установку. Тож буду практикуватися.

Фото: ‘(c)Ulf Schiller/athletix.ch’.

 

Про участь в телевізійних шоу

– Я б з радістю, як це зробили Юля Левченко та Ірина Геращенко, але шоу знімаються тоді, коли мене немає в Україні. Тому чекаю пропозиції восени.

 

Про те, як справляється з психологічним тиском

– Насправді, це все приходить із досвідом. Якщо подивитися на мене шість років тому на Діамантовій лізі в Римі, де я була останньою зі страшенним хвилюванням, і зараз, то це як земля й небо. А зараз, коли вже є досвід, розумієш, що це неймовірне свято спорту, де всі спортсмени збираються раз на чотири роки, мешкають поруч, спілкуються, діляться відчуттями, то хочеться просто отримати насолоду від олімпійської атмосфери, від вболівальників, які тебе підтримують, і подарувати людям радість.

 

Про емоції під час змагань

– За свою спортивну кар’єру я зрозуміла, що не треба виплескувати емоції раніше. Адже змагання продовжуються, дівчата ще стрибають, і моя надмірна емоційність може комусь завадити. І тому я реагую спокійно на вдалі спроби. Я виглядаю замкнутою й зосередженою. Хоча потім дивлюся відео й питаю себе: а чому ти тут навіть не посміхнулася?

 

Про плани перед Олімпіадою

– Будуть невеликі тренування, але головне – повністю відновитися, пройти ще комплекс реабілітаційних процедур в Естонії, щоб нога прийшла в повну норму. Плануємо ще один старт на етапі Діамантової ліги в Парижі. Але він відбудеться не на тому стадіоні, де проходитимуть олімпійські змагання.

 

Про головних суперниць

– Звісно, я за ними слідкую. Нікола Оліслагерс нещодавно взяла 203 см й мала непогані спроби на 206 см. Ну й ми змагаємося разом на Діамантовій лізі, де можна зробити певні спостереження. Але чомусь всі концентрують увагу саме на австралійках – Оліслагерсі Петтерсон, хоча є й інші доволі сильні дівчата з Ямайки, США та інших країн. Хоча, знаєте, я в секторі змагаюся сама з собою, і головне – налаштуватися належним чином. До речі, лікарі моїх суперниць із Австралії, дізнавшись про моє ушкодження, запропонували допомогу, а дівчата підтримали. Це багато про що свідчить. На щастя, їх допомога не знадобилася, і завдяки нашому чудовому менеджменту ми впоралися власними силами.

 

Про те, що під час змагань пише Оліслагерс

– Насправді, вона спочатку писала свої мрії, свої цілі. А зараз вона записує власні відчуття після стрибків. Думаю, що потім вони разом із тренером це аналізують і роблять висновки.

 

Про натуралізованих росіян та білорусів

– Так, вони пробираються на змагання через інші країни.  Я змагалася з так званою кіпріоткою Куліченко, яка буквально смердить руським духом. Ми намагаємося донести той меседж, що їх не повинні допускати за інші країни. Їх не змінити, і будь-яку провокацію від них можна очікувати. Ми взагалі намагаємося їх не помічати. А якщо б намагалися піти на контакт, то я скоріше патли повириваю, ніж буду спілкуватися. Думаю, на жаль, будуть вони в інших видах на Олімпіаді в нейтральному статусі. І це завдяки їхнім великим грошам і нашим певним недопрацюванням. Хоча важко зрозуміти тих, хто дозволяє їм змагатися на Олімпіаді. Як і допуск їх журналістів до висвітлення спортивних змагань. На щастя, в легкій атлетиці цього немає.

Фото: ‘(c)Ulf Schiller/athletix.ch’.

 

Про Париж

– Я там багато змагалася й вигравала етап Діамантової ліги. В принципі, це для мене гарне місто. Але якщо я буду відмовлятися від стартів в містах, де програвала, то це викличе певну незрозумілу реакцію. А в Парижі я трохи гуляла, бачила Ейфелеву вежу, хоча, через брак часу, до Лувру та інших музеїв так і не потрапила. Як, до речі, і до музею Ватикану. Це вже залишимо на той час, коли завершу кар’єру. Сам же Париж в мене ототожнюється зі смачними круасанами та багетами. Тим, чого висотницям не можна.

 

Про улюблений стадіон

– Звісно, в рідному Дніпрі стадіон «Олімпійські резерви». До речі, вони мені дуже допомогли, адже там ми завжди тренувалися проти вітру.  І там я напрацьовувала стрибки в екстремальних умовах, коли вітер тобі в обличчя.

 

Про психологічну та фізичну готовність стрибунів

– Тут, мені здається, п’ятдесят на п’ятдесят повинно бути. Я вже багато разів казала, що ти можеш бути максимально підготовлений фізично, але просто не впоратися зі змагальним ажіотажем, тиском трибун і власними страхами. Так що без належної психологічної підготовки в сучасному спорті перемагати неможливо. У мене з цими аспектами чудово справляються тренерка та рідна сестра, яке є професійним психологом.

 

Про цінність золотих європейських медалей

– Вони обидві цінні. Їх не можна порівнювати. Це різні золоті етапи кар’єри. Перша була здобута після срібла на чемпіонаті світу в Юджині, що мене надихнуло. А ця друга завойована після ушкодження, перед Олімпійськими іграми в Парижі, що також мотивує до подальших злетів.

 

Бронза не в радість

Ну й наостанок – чого не вистачило до нагороди більш високої проби й чому Олег Дорощук засмутився своїй бронзі. Спочатку нам удалося зв’язатися в Римі з наставником Олега Геннадієм Здітовецьким.

Фото: ‘(c)Ulf Schiller/athletix.ch’.

Геннадій Борисович зазначив, що завжди хочеться кращого. Відчуття того, що його вихованець може здобути нагороду, перед стартом були. На тренуваннях були стрибки навіть вище, ніж 230 см. Фізична готовність була чудовою, а завадити досягнути бажаного могли психологічні аспекти. Так вийшло, коли після блискучої кваліфікації на чемпіонаті світу 2023-го року в Будапешті стався провал у фінальних змаганнях. Цього разу такого не відбулося, хоча в фіналі чемпіонату Європи Дорощук стрибав гірше, ніж в кваліфікації, де все завершилося на позначці 221 см. На розминці перед фіналом начебто все було гаразд. Удалося декілька разів легко перестрибнути 215 см. Ну й спочатку на 217 см складнощів не виникло. А на 222 см почалися проблеми з розбігом, хоча потрібно було включитися й прискоритися. Коли ж дві спроби виявилися невдалими, тренеру довелося поговорити з учнем на підвищених тонах. До цього тренерські настанови не були почуті.

Можливо, саме тренерська взбучка розлютила Олега настільки, що він не тільки взяв із третьої спроби 222 см, але й з першого разу подолав 226 см. За словами Геннадія Здітовецького, його підопічний і 229 повинен був узяти. Та в останній момент уповільнював розбіг. Було дуже велике бажання подолати висоту, і це завадило контролювати рухи. А засмутився Олег, як відмітив його тренер, ще й через поразку від свого співвітчизника Влада Лавського, в якого до цього постійно вигравав. А в цьому сезоні Владислав виграв на командному чемпіонаті України й ось повторив цей успіх на чемпіонаті Європи. Чесно кажучи, цей злет Лавського виявився несподіваним. Олег більше думав про боротьбу з Тамбері, який, до речі, попри те, що взяв 237 см, цього разу не виглядав непереможним. Ці змагання показали, що його можна перемагати. Джанмарко не дуже любить, коли суперники його підтискають. І це було помітно на початкових висотах, коли італієць ледь впорався із 226 см та 229 см. Особливо Джанмарко занервував, коли Лавський з першої спроби узяв 229 см. А коли Тамбері перестрибнув 231 см, вже з’явився кураж і почалося шоу.

Те, що нагороди будуть розігруватися саме на 226 см, для тренера Олега Дорощука було очікуваним. Адже на минулому чемпіонаті Європи призери також високо не злітали. Там перемогу Тамбері приніс стрибок на 230 см, а срібний і бронзовий призери підкорили 227 см.

Таким схвильованим, як під час останніх спроб конкурентів, та й після змагань Геннадій Борисович свого учня ніколи не бачив. Олегові навіть казали, щоб він вчився радуватися досягнутому. А іноземні журналісти запитували в наставника, чи посміхається взагалі його підопічний.

Геннадій Здітовецький зазначив, що до Олімпіади залишився лише один старт. На чемпіонаті України, який пройде наприкінці червня у Львові, Олегу Дорощуку потрібно з будь-яким результатом потрапити до трійки призерів. Ну а балів у світовому рейтингу, де Олег наразі 13-й, випереджаючи Андрія Проценка (16) та Владислава Лавського (21), повинно вистачити для потрапляння на Олімпіаду-2024. Тож є великі сподівання, що після Дмитра Яковенка, який виступав на Олімпіаді 2016 року в Ріо, вже другий учень Геннадія Здітовецького буде представляти Кіровоградщину на Олімпійських іграх.

Згодом вдалося додзвонитися й до самого першого в історії кропивницького володаря медалі чемпіонату Європи з легкої атлетики. Але дуже щасливим Олег точно не був. Він сказав, що був готовий і повинен був виступити краще. Налаштовувався підкорити 233 см, але все пішло не так. Просто не міг потрапити у стрибок. Та й вдала перша спроба на 226 см була більше силова, ніж технічна. І він погодився з тим, що йому пощастило, коли суперники, окрім Тамбері та Лавського, також збили планку на 229. Хоча перша та третя спроба на цій висоті в Олега були дуже близькими, але не вистачило останнього вдалого руху, щоб не зачепити планку. Тамбері пощастило, коли вона поколихалася й встояла, а нашому землякові так не поталанило. І, як підкреслив Дорощук, засмутився він через те, що стільки важкої тренувальної роботи не дали того результату, на який розраховував. А ще прикро від того, що ніяк не вдається здобути бажане золото на міжнародному рівні. Так було серед юнаків, юніорів і молоді, де дотягнутися до першого місця не вдалося. Після цього й на дорослому рівні срібні та бронзові медалі викликають невелику депресію. Але Олег упевнений, що так завжди не буде й він таки підніметься на першу сходинку призового п’єдесталу, і на його честь ще пролунає гімн України. Хоча ввечері в Римі, після того, як отримав свою заслужену бронзу, Дорощук все ж посміхнувся.