Замість передмови. Мова піде не про те, що цей вислів означає у п’єсі Шекспіра «Юлій Цезар» та у знаменитому однойменному романі Фредеріка Формайта. І не про розрекламованого Патрона чи службових собак, натренованих шукати зброю та наркотики по машинах на блокпостах. А просто про братів наших менших у складних місцях та армійські справи.
У Німеччині, на території військової бази НАТО під керуванням США, бачив дуже багато тварин. Лосі, лисиці, косулі, а ось собаки там ми не бачили жодного. Жод-но-ї! На території найбільшої в Європі мілітарної структури собаки просто заборонені. Хтось навіть питав: чому? Бо законодавство стосовно хатніх тварин дуже суворе, проконтролювати, чи не має місця жорстоке поводження з ними, в армії складно; можуть бути порушені права тих, хто не любить таких тварин або страждає на алергію. А як у нас?
А українське військо та прифронтове життя-буття без домашніх тварин просто уявити не можна. Про папуг та акваріумних рибок не скажу, а от де солдати – там собаки, це точно.
Кількість собак на вулицях багатостраждальної Костянтинівки просто грандіозна. Навіть порівняно з містами, де контролю за безпритульними тваринами геть не існує. Юрбами, стаями та поодинці вони усюди. Наслідки війни, близькості фронту. Дуже багато людей виїхало, далеко не всі взяли з собою тварин. Тисячі чотирилапих лишилися напризволяще. І відсутність міського контролю ще й не заважає їм розмножуватися! Як же вони живуть? В основному завдяки військовим. Харчів дають вдосталь, біля бійців завжди залишається і собакам, і котам. Як безхатнім, так і домашнім. Ми завжди ділилися з нечисельними цивільними сусідами не затребуваним харчем, як мінімум хлібом, крупами та овочами, аби не пропадали. Солдати не з’їдають усе, що їм дають, сотням тварин лишки йдуть.
Прифронтові собаки особливі. Вони завжди ласкаві до людей в хакі. Ну майже завжди. Аж занадто. Один собацюра якось вирішив зробити мене своїм хазяїном. Довго не давав проходу, бігав зі мною в хату, в магазин, вбиральню, на пошту – усюди! Ще мав дурну звичку кидатися на машини, гавкати та бігти за ними, а мені кричали: «Заспокой свого пса!» Та не мій він…
До речі, БТР, БМП і танки собака не атакував. Розум є. На гусениці ще намотає. Цей собака була дуже досвідчений, її вивезли військові з Бахмута й нам залишили у спадщину.
Раніше я не вірив у ці штуки, але коли сам побачив… Фронтові собаки відчувають загрозу й поводяться занепокоєно перед прильотом, ховаються. Не знаю як, але це в них працює. І це в місті, яке обстрілюють завжди і з якого завжди йде відповідь, канонада тут норма щодня весь рік.
Є свої стаї біля ринків. Є такі, що «опрацьовують» лісові ділянки, де також не з доброї волі мешкають люди у формі. Усюди по місту ледь не в кожної багатоповерхівки і в кожного місця збору сміття є годівниці для собак та котів (ворон та голубів також). Собак підгодовують. І вони майже усі доброзичливі, до тих, хто в пікселі, – особливо.
А Руда, так звали цю суку, привела шістьох цуценят! І їх розібрали поступово місцеві. Щоб виховати з нуля собі сторожа, бо ті, вуличні, надто доброзичливі до тих, хто в пікселі та з їжею….
Ще про тварин. У Костянтинівці багато чого немає зі звичного для міського життя. Тут нема та, на жаль, останнім часом, з ускладненнями на лінії фронту, яка дуже недалеко, стає все менше прикмет українського міста. Мова навіть не про давно непрацюючі легендарні заводи (тут окрім пляшок для шампанського робили безліч унікального скла – від триплексів для танків та бех, бойових машин, до рубінових зірок московського Кремля). У Констасі нема залізничного вокзалу, РАГСу, театру, шкіл (були, все розбомблено), нічних клубів, спортзалів, картинних галерей, весільних салонів, церковних лавок, павільйонів з квасом, книжкових крамниць, іграшкових магазинів (бо дітей нема майже), багато чого ще. А ось магазинчики товарів для тварин є! Виходить, є попит. Коли вчергове постраждав такий магазинчик, розташований між колишнім залізничним вокзалом і колишньою школою, думав, він не відновиться, в околицях декілька торгівельних точок після двох КАБів за місяць так і не повернулися до життя. Але ж магазин для тварин вижив! Будинок – триповерховий, нежилий, тільки цей магазин в ньому і ще перукарня працюють.
Як ви зараз там, костянтинівські собаки? Є вам що їсти? Будете тікати, бо фронт потроху наближається? Куди, в Дружківку? Але там своїх покинутих вистачає… Доля до вас була злою, хай далі буде легшою.
Промені «Світанку»