Без десяти днів сто років

18 лютого Ніні Іванівні Варвінській виповниться 100 років. Майже одночасно ми почули про цю жіночку від трьох кропивничанок, і не зреагувати на це було неможливо. До того ж один лист з проханням розповісти про неї прийшов аж із Швейцарії. І ось ми з Ніною Іванівною розмовляємо в її невеличкій однокімнатній квартирі в одному із спальних районів Кропивницького. Тепло, затишно, багато квітів і ікон, бо бабуся – дуже віруюча людина.

– Ніна Іванівна, звідки йде ваш рід?

– Я народилася в селі Чапель Балаклейського району Харківської області й жила там майже до 16 років, потім ми переїхали до Ізюму, а звідтіля – до Червоного Суліну, до моєї сестри. Її чоловік воював, а в неї був літер, завдяки йому ми були евакуйовані до Казахстану. 16 жовтня 41-го року, вже під бомбами, нас посадили в так званий червоний вагон і відправили до Казахстану. Місяць ми їхали в тому вагоні, а це був вантажний вагон, обладнаний нарами. Нас було декілька родин, і під нижніми нарами, на яких ми спали, у нас лежала картопля. Було вже холодно, і вона померзла. Посеред вагону була піч-буржуйка, і по черзі на ній щось готували, у тому числі з тієї мерзлої картоплі. І досі у мене апетиту на картоплю немає. Наїлась на все життя.

– Перш ніж ми поговоримо про війну, згадаймо Голодомор, який вам теж довелось пережити ще дитиною. Як виживала ваша родина?

– Нас було п’ятеро дітей в родині, і, на щастя, всі вижили. Але, хоч я ще мала була, я пам’ятаю досі одного чоловіка: він був весь пухлий – і живіт, і обличчя, і руки-ноги, і на ньому були штани, здавалося, на розмір менші, ніж потрібно. Ми з ним ділились тим, що мали. У нас було пів мішка пшениці в сінах – забрали, все вигрібали підчисту. Що ми їли? Ягідки пасльону, знаєте таку рослину? А ще мама готувала млинці зі щериці. Так і вижили, з Божою допомогою…

– Ви були зовсім юною дівчиною, коли евакуювались до Казахстану. Як ви там влаштувались?

– Ми приїхали до Джусали, нас погрузили на воза, в який були запряжені верблюди, і ми ще 25 кілометрів їхали до місця призначення. Спочатку нас поселили до голови колгоспу, така бойова жіночка була. Нас було п’ятеро. Розмістили у великій кімнаті. Але ми припустилися великої помилки, бо не знали особливостей казахського народу. У нас був невеличкий шматочок сала, і ми ще й ножа в них попросили, щоб порізати… Але в них свинину не вживають, кажуть на неї «чушка», і, мабуть, через це нас переселили до іншої людини. У цього чоловіка була вільна кімната, але в хаті не було ніякого опалення.

– А як же ви виживали без опалення, бо в Казахстані дуже суворі зими?

– Посеред кімнати вирита ямка, і в ній підпалювали так званий шингель, він схожий на деревину і дуже довго горить, віддаючи тепло, а готували на вулиці, на тому ж шингелі. Ми ж приїхали без нічого, і казахи дали нам дві сковорідки, ступу, розповіли, як ними користуватись, поділились зерном. Казахи взагалі дуже дружний народ, вони нас навчили готувати дуже смачні коржі. Товкли зерно в ступі і з того борошна пекли на сковорідці коржі.

Десь із рік я жила в тому аулі – 7-й аул Чапаєва, а потім поїхала в Джусали. З документів у мене було лише свідоцтво про народження. Я йшла вулицею і роздивлялась навкруги, шукаючи, куди мені звернутись, щоб влаштуватись на роботу. Мені трапився воєнний завод, і мене взяли на роботу. Я працювала на величезному свердлильному верстаті – виробляли гільзи для снарядів. Метал був дуже дорогий, тому треба було бути уважним, щоб не зробити брак.

– А жили де?

– Там же, на заводі. У цехах було тепло, і я зміну відпрацювала, взяла пару ящиків, поставила під батарею, лягла і сплю до наступної зміни… І ніхто тебе ні про що не питав: хочеш чи не хочеш, ти працюєш, і тебе за це накормлять.

Через деякий час мене направили в Казалинськ на перенавчання – але вже на кондукторів, супроводжувати потяги на фронт. Між рейсами нам давали відпочити три – чотири години. На поїздку видавали 100 г цукру і 100 г ковбаски. Десь з пів року нас навчали, потім почалась робота: у мене було 3 ліхтаря на керосині для огородження хвостової частини як знак, що поїзд закінчився, ручний ліхтар для сигналів машиністу і 16-кілограмовий башмак. Іноді доводилось з усім цим бігом бігти повз весь состав, а вагонів іноді було і 30-40… Грузи перевозили дуже серйозні, для фронту, і ми з моїм старшим зміни удвох мали пробігти з двох боків весь потяг, щоб перевірити, що всі пломби на місці.

Іноді доводилось навіть на ходу запригувати в потяг. Одного разу я намітила здалеку платформу, на яку заскочу, схопилась за поручні… а нижньої сходинки немає, вона була дерев’яна, і чи зламалась, чи вкрали… І раптом мене хтось вхопив за комір і втягнув на платформу. Досі корю себе, що навіть імені свого рятівника не спитала.

Робота була дуже важкою: дощ, сніг, спека, вдіті були погано… Приймали потяг, доводили до пункту призначення, передавали іншій бригаді і йшли на відпочинок на три-чотири години. Потім або на порожньому, або на завантаженому поїзді назад, додому. Так я дослужилася до головного кондуктора, складання й відправка усіх потягів були на мені, і документація на весь потяг була у мене. Дуже відповідальна була посада. А потім стала працювати нарядчиком – направляла людей на ті роботи, що донедавна сама робила, а згодом призначили начальником відділу кадрів тепловозного депо. Загалом у мене 50 років роботи на залізниці.

– Це все в Казахстані було?

– Ні, це вже був Ташкент, Узбекистан. Теж важка була робота: потрібно було керувати чотирма тисячами чоловік, хоча у мене було три помічниці. Треба було знати, скільки яких робітників у тебе є, скільки можна скласти бригад, скільки ремонтників. Потрібно бути готовою вийти на роботу у будь-яку хвилину, і ніхто не зважав на те, що я жінка. Тому і сім’ї не склалось… А ще коли починалось прибирання бавовни і потрібно було надавати допомогу колгоспам… Так я проробила кадровиком, заступником начальника депо по кадрах, 18 років.

– Ніно Іванівно, кажуть, бавовну збирати важко…

– Так, треба приладнатись, бо, коли коробочка розкривається, там є дуже гострі колючки, і треба так вихопити той пушок, щоб не поранити пальці об колючки. Я багато разів їздила збирати бавовну.

– А як ви опинились в Україні?

– Моя сестра Антоніна декілька років прожила в Казахстані, а потім зі своїм сином повернулась в Україну, в Кіровоград. Вже вийшовши на пенсію, приїздила до неї в гості, і вона пропонувала мені перебратись в Україну.

Ніна Іванівна розповідала, що це були 90-ті, і після розвалу Союзу почалися національні конфлікти в азійських республіках, і навіть сутички, і залишатись було небезпечно. Тому було прийняте рішення про переїзд. Ось з 1996 року Ніна Іванівна і мешкає в Кіровограді-Кропивницькому. Після того, як сестра померла, вона лишилась сама.

З того часу, як переїхала, Ніна Іванівна була активною парафіянкою церкви, в останні роки – храму Благовіщення Пресвятої Богородиці, де настоятелем є отець Євген Назаренко, якого читачі «УЦ» знають завдяки його добрим справам. Доки дозволяло здоров’я, іздмла в поїздки по монастирях, які часто організовували в храмі. І до цих пір отець Євген, його мати – матушка Олександра, його дружина – матушка Лариса, а також парафіянки Благовіщенського храму допомагають Ніні Іванівні по господарству, піклуються про її здоров’я, регулярно відвідують її. А ще вона безмежно вдячна Миколі Миколайовичу, Ніні і двом Галям, які їй допомагають.

– Ваше життя, можна сказати, починалось під час війни і закінчується війною. Що ви думаєте про цю війну?

– У нас гинуть найкращі хлопці, наш золотий фонд. Але інакше не можна, бо треба захищати нашу землю. Я день і ніч молюся Господу і Пресвятій Богородиці за наших захисників – щоб війна якнайшвидше закінчилась і вони повернулись додому живими й здоровими.

– Ніно Іванівно, як ви вважаєте, що допомогло вам дожити до такого поважного віку?

– Господь Бог, Пресвята Богородиця, а ще – неймовірна допомога отця Євгена, молитвами і зусиллями якого я ще тримаюсь на цьому світі…