Повернуться далеко не всі

Знову і знову ми повертаємося до цієї теми. Хто житиме у повоєнній Україні? Чи повернеться хоч половина тих, хто виїхав?

Редакція «УЦ» звернулася до наших земляків, друзів та знайомих, які з початком широкомасштабної російсько-української війни виїхали за кордон, з кількома запитаннями:

– Як адаптувалися у новій країні (житло, робота, допомога, мова, спілкування)?

– Чи плануєте повернутися до України? Якщо ні, то що має змінитись в Україні, щоб ви повернулися?

Валентина, 68 років, вчителька, Болгарія:

– Житло винаймаємо. Робота у чоловіка офіційна, у мене – репетиторство з українськими дітьми у волонтерському центрі. Допомоги в Болгарії немає. Мова близька до української/російської, зрозуміла, і бар’єру немає. Спілкуємось із сусідами різних національностей та співвітчизниками.

– Жодних планів не будуємо, але життя в Україні для людей нашого віку з мінімальною пенсією не є можливим.

Катерина Щаслива, 41 рік, комерційний директор компаніі, яка займається виготовленням та розповсюдженням мікробіологічних препаратів, Німеччина:

– Виїхали через тиждень після повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Їхали до знайомих, вони вже знайшли для нас житло. Була можливість поїхати і в іншу землю, де знаходиться головний офіс нашої компанії. Але обрали місце там, де були знайомі, думали, що війна незабаром закінчиться і ми повернемося додому.

Працювати не пішла, знову ж таки, бо була надія на швидке повернення в Україну, з якої ніхто не планував виїжджати, тому що нас все влаштовувало. Для власного розвитку, через певний час, вирішила піти на мовні курси. Вже отримала сертифікат С1. Зараз відвідую курси по коучингу. Спілкування зазвичай обмежується українським оточенням. Знаходимося на соціальній програмі.

Виїхали з метою вивезти старшого сина. На даний момент очікуємо на його повноліття та вступ до вишів у Європі та/або інших країнах. Але війна не закінчилася, і поки що невідомо, коли закінчиться. Повернення можливе лише за умов повного закінчення війни (бажано переможного миру) та розуміння подальшої ситуації в країні та світі у цілому.

Регіна, 30 років, методист, автор підручників з вивчення англійської мови, Ізраїль:

– Адаптувалася чудово: є хороша робота, житло. Мова ще у процесі освоєння.

– Ні, але це не пов’язане із ситуацією в Україні. Я хотіла емігрувати ще до того, як почалася війна.

Олена Франтасова, 53 роки, журналістка, Польща:

– Виїхали на 14-й день війни. Працюю в школі, забезпечую зв’язок між українськими дітьми/батьками та польськими вчителями. Мову вивчила, говорю вільно. Житло (з дітьми) винаймаємо самостійно. З допомоги отримую 800 злотих на дітей (до 18 років). Іншої допомоги немає. У принципі, нічого не отримувала, можливо, мало цікавилася, більше покладалася на свої сили.

– На сьогодні повертатися не збираюся. Що має статися в Україні, щоб усі масово почали купувати квитки та збирати нажите, не знаю. Рішення, залишатися чи їхати, – це внутрішня дипломатія. Коли закінчиться війна, впевнена, буде й у мене внутрішній діалог із собою – тоді й подивимося. А сьогодні ми живемо тут і зараз і не загадуємо наперед.

Володимир Шведов, 63 роки, пенсіонер, Норвегія:

– Попередньо освоївся, на інтеграційну програму не потрапив (до 55 років), норвезьку вчити не став, жити довго не розраховував (а без норвезької тебе тут навіть підлогу мити не допустять). Допомога – 650 євро мінус українська пенсія. Оренда житла була 1050 євро плюс комунальні та інтернет. Спілкування виключно з українцями, їх тут, у Ставангері, кілька тисяч.

Житло дали за 1,5 місяці. Нова 2-кімнатна квартира (у них кімнатами вважаються тільки спальні) в 4-поверховому будинку. До нас у квартирі ніхто не жив. Обставили новими меблями.

– Повернутись планую у березні цього року. В Україні нічого не зміниться САМЕ. Це потрібно робити її громадянам. Для цього й повертаюся.

Лариса, 57 років, вчителька, Нідерланди:

– Помешкання та роботу надає агенція, яка працевлаштовувала. Допомоги не отримувала. Спочатку, поки адаптувалася, було неймовірно важко. Потрібно було отримати спеціальний дозвіл на роботу, без якого тут зараз неможливо працевлаштуватися. Для цього потрібна місцева реєстрація. Робота різна, у сільсьгосподарській галузі. Оплата праці погодинна за мінімальним тарифом. Ну й бажано мати водійські права. Нідерландську мову намагаюся вивчати, але вона дуже й дуже важка. Без знання мови кваліфікованої роботи отримати практично неможливо. Займаюся з вчителями за додаткову плату й потроху вже намагаюся спілкуватися. Але, переважно, рятує польська, адже тут доволі багато поляків, а також англійська. Ну з українцями, яких тут немало, звісно, спілкуємося рідною мовою.

Я, звісно, хочу та мрію повернутися. Хоча б на деякий час. Хочеться побачитися з рідними та подругами. Для цього потрібно, щоб закінчилася ця клята війна. Але не думаю, що в Україні, тим більше в педагогічній сфері, наразі можливо заробити стільки, щоб відчувати себе, як пенсіонери на заході, які подорожують та насолоджуються життям. Тому все одно доведеться знову сюди повертатися та ще трохи попрацювати.

Іван, 62 роки, фотограф, Словаччина:

– Спочатку виїхав до Польщі, 8 місяців тому переїхав до Словаччини. У Польщі спочатку працював у російськомовній бригаді, потім у чисто польській. В процесі роботи вивчав мову. З житлом не проблема, можна знайти на свій гаманець. Те ж саме й у Словаччині. Мови схожі, більшість слів зрозуміла. Зараз працюю домоуправителем.

– До України є бажання повернутися. Але на 2900 грн пенсії важкувато буде. Це одна з причин. Ну і, звісно, основна причина – війна.

Оксана, 42 роки, медійниця, Польща:

– Спочатку працювала на заводі, потім – шеф-кухар готелю. Мову не вчила, бо знаю її з дитинства. Працюю сезонно 6 місяців, з квітня по вересень, бо це готель-ресторан біля моря.

Чим більше я їжджу, тим менше мені хочеться повертатись. На жаль… Я по приїзді в Україну шукаю завжди роботу, але то вік не підходить, то зарплатня, то відношення не те. Якось пропрацювала в кав’ярні три місяці на кухні, багато нового додала до свого асортименту, та гроші, які обіцяли, в межах 10 тис., не платили вчасно, я звільнилась, бо вважаю це неприпустимим. Поки мені трохи за 40 і маю ще ресурс здоров’я, то хочу раціонально використати свій час. Батьків треба підтримати, багато знайомих в ЗСУ.

Що має змінитись? Щоб люди не були рабами системи. Чи можу щось змінити? Це як боротьба з вітряками, а я вже не воюю з ними. Сьогодні ти будеш шукати справедливість, а завтра – роботу. Я розумію людей, які від безвиході працюють, навіть коли затримують зарплату і відношення не дуже, але кожен сам себе рятує в цьому морі. Не скажу, що мені хтось щось винен, просто хоч трохи цінуйте людей, їхню працю, бо поки люди в ресурсі – вони потрібні, а потім сам на свій розсуд.