Яке ж воно солодке – це слово «відпустка». Для військових звучить як пісня, але прослухати її… Нещодавно був у відпустці. Першій. За два з гаком роки служби. І не в Ужгородському ТЦК, а в найгірших місцях цієї планети.
Як так, скаже хтось, не знайомий з реаліями служби в бойових бригадах, – закон, норми, туди-сюди. На фронті це не працює, любі друзі.
Коли після кількох місяців боїв під Бахмутом хоч когось почали відпускати, я дав слово – піду після того, як всі мої пацани сходять. Я тоді був головним сержантом взводу та т.в.о. командира взводу, бо офіцерів не вистачало. Сходило троє. Потім пішли 200, дуже багато 300, і ще більше СЗЧ. Зі взводу залишилося кілька людей, як і в інших взводах нашої роти. І був наказ комбата – ніяких відпусток.
Отак під дією наказу одного комбата, потім іншого, потім ще деяких обставин я два роки не був у відпустці. Мою дружину сотню раз питали: як так, он той щотри місяці вдома! Мали б спитати, де він служить. Вибачте, якщо це тил чи навіть тероборона, то там легше з цим. У цьому найвища несправедливість – ті, хто справді воює, набагато рідше бувають вдома…
Звісно, і з фронту відпускають. Я десь чув (брехня, звісно), що за якісь 20 тисяч командир, чи замполіт, чи головний сержант роти (в різних підрозділах різні люди це вирішують) відпустять в першу чергу саме тебе. Але ж в ЗСУ це неможливо, так?
Ну і є таке явище, як відпустка «по-сірому». Двічі був. Тобто без відпускного квитка. Зазвичай відпускають, щоб ти привіз щось важливе для підрозділу. Саме так я приїжджав за «Нивою», на яку мені на роту назбирали ви, люди. Навіть на блокпостах (на Донбасі вони дуже серйозні), коли дізнаються, що ти вирушив за машиною, після созвону з твоїм командиром пропускають, розуміють, що не розважитись їдеш. Ще раз просто повезло, але тоді в мене було НПЧ (несвоєчасне повернення в частину). Обійшовся пояснювальною, без наслідків.
Я змінив три підрозділи за свої два з гаком роки служби (в межах однієї бригади). У першому годі було й сподіватися на відпустку (яка відпустка, то Донбас, то Курська область, то гарячі місця Харківщини), у другому мене годували обіцянками, поки я відморожував собі пальці на позиції. А ось у третьому лише після двох тижнів служби мене відпустили додому! Жорстка позиція командира, коли він дізнався, що я два роки без відпустки. Дякую вам, Володимире Івановичу!
За пів року ще точно приїду, у командира з цим круто. Це везіння. Взагалі це така болюча тема для військових… Скажу одне: справедливості в ній нема.
Вам не зрозуміти, як мене шибануло по мізках, коли потрапив у харківське метро, коли я зі своєї глухомані додибав до міста. Це шок. Стільки людей! Стільки жінок! Просто – дуже багато людей, в цивільному. Всі кудись на роботу, у справах. Все, як колись, за мирного життя. Так незвично.
Кропивницький. Сів в тролейбус, показав посвідчення УБД, навіть розкрити не прохала кондуктор, може, щось на обличчі таке вже.
Ходив містом багато. Та нема у вас чи для вас війни! Що, прийшло кудись колись? Це для вас подія, на тиждень обговорення. Блін, для мене і для таких, як я, це буденна реальність. Я майже рік пробув у Костянтинівці, де сто прильотів на день – норма. Це не перебільшення, в основному 155-ті снаряди, бо ворог зовсім близько, а ще ракети, КАБи. На Харківщині щодня спостерігав в прямому ефірі, як летять КАБи, такі собі невеличкі ракети з крильцями, вдень, коли летять, їх дуже добре видно. Не по тобі летить – вже непогано. Слава богу, більшість з тих, що бачив, потрапили в слобожанські болота та ліси, але і по селищу чи не щодня попадало.
Та повернімося до нашого міста. Трапляється знайомий. – А, ти ж у війську. Як там? – Та нічого, рік під Бахмутом, ще трохи в інших місцях… – А, ну добре, я побіг, справи….
Справи у вас… Хоча й добре. На фіг вам знати все, через що пройдено? Вже мільйони дописів зроблено, що є дві країни, дві реальності – там, де війна, і там, де ви. І це правда. Не знаю, що з цим робити.
Просто ходив Кропивницьким, витріщивши очі, зліва направо – життя буяє, люди, двіж, гарні дівчата, музика з кафе, «Тесла» проїжджає, афіші концертів, якісь кумедні дядьки ходять по формі (там, де я служу, у прифронтових містах та селищах, заборонено ходити у пікселі, тільки гражданка, аби не привертати уваги, форма – коли йдеш на завдання, на нуль чи поруч), флаєри якісь роздають, аромат кави на Дворцовій (чи як вона там зараз), переповнені магазини, МакДональдс (сходив з сином та племінником). Інше життя. Просто інше. Жалкую, що не встиг заглянути до волонтерки Тетяни Сили, вона дуже багато чого надала свого часу моєму підрозділу, ну, вже в наступну відпустку.
Як же я мрію повернутися до такого спокійного життя! Як хочу на свою дачу в Кандаурове… Але треба служити далі.
Як стягнути аліменти на дитину, коли один з батьків проживає за...