Дві війни її життя

30 квітня моїй мамі, Бєрьозіній Клавдії Олександрівні, виповнилось 90 років. Так склалось життя, що на її долю випали дві війни – Друга світова і нинішня, російсько-українська. Напередодні Дня перемоги я попросила, щоб вона згадала те, що їй довелося пережити.

– Ми жили на Харківщині, в селищі Ольшани Дергачівського району. Батько по наклепу був репресований, і мама з ним розлучилася, тож ми жили з її батьками, моїми бабусею та дідусем. Коли почалася війна, мені було шість років.

– Як ви дізналися, що почалася війна?

– Як усі, з об’яви про це по радіо. Мама була на базарі, почула це й прибігла додому. Чоловіки з села почали збиратись і їхати в місто, почалась мобілізація. Перші місяці, до окупації Харківщини, ми жили більш-менш спокійно, але вже відчувались труднощі з харчами. По хліб треба було йти о четвертій-п’ятій ранку, бо могло не вистачити, почали з’являтись люди, які міняли речі на їжу, з інших районів і навіть областей. Дідусь продовжував займатись своєю справою – шив взуття і продавав на базарі.

– А коли німці прийшли?

– Це була вже осінь. Ми з дідусем і бабусею йшли додому – у нас в селі був такий дядя Федя, у якого і млинок був, і крупорушка, і інша сільгосптехніка, то ми ходили до нього молоти зерно на борошно. Прийшли додому, сіли обідати – і раптом якісь незрозумілі звуки. Дідусь сказав, що це, мабуть, літаки. Ми вийшли на ганок і побачили літаки з хрестами. Вони летіли так низько, що я навіть обличчя одного побачила, у величезних окулярах и регоче, потім вони почали стріляти, і полетіли перші бомби. Тим часом з гори в напрямку центру села їхали німецькі мотоциклісти. Потім машини з’явились, і німці зайняли наше село. Вони бігали по хатах, ловили курей, різали свиней, і весь час кричали «Яйки! Мамка, яйки!», а я не розуміла, що вони хочуть.

У нас був великий будинок, і в ньому завжди розміщався штаб – чи наш, радянський, чи німецький. Дідусь до сараю прибудував кімнатку під майстерню, і коли нас виганяли з дому військові, ми там жили.

Коли перші німці увійшли до нас в хату, нас врятував портрет дідуся. Мама моя була чорноволоса, і багато хто сприймав її за єврейку. Так і німці. Один з них направив на неї пістолет і почав кричати: «Юда! Юда» (а вона була в червоній блузці, яка ще підкреслювала її розкішне волосся). Тоді дідусь загородив її собою і показав рукою на свій портрет з Георгіївським хрестом і у військовій формі, заперечуючи, що вони євреї. Німець заспокоївся, похлопав дідуся по плечу і більше претензій не мав.

– Як ви жили при німцях?

– Цивільне населення вони не чіпали, навіть церква працювала і школа. Я при німцях в перший клас пішла. Тільки вчителька наказала в букварях і читанці позаклеювати портрети радянських видатних діячів. Ми цілий вечір вирізали бумажки і заклеювали, а виявилось, що треба було склеїти сторінки.

Мама на базарі виміняла мені два зошити, бо писали на чому прийдеться, а сусід по парті взяв і вилив на зошит чорнило. А вчителька, не розібравшись, вліпила мені одиницю, ще й зошит на дошку повісила. Це була така трагедія, що в мене нервовий зрив стався.

Взагалі німці були різні – і мерзотники, і нормальні. Ми ж жили в тому сарайчику, що дідусь побудував, і іноді чутно було, як хтось тихенько стукає у віконечко. Дідусь відчиняє фіранку, а в кімнату падає купа зв’язаних газет, щоб піч розтоплювати, або курка. Один німець, побачивши, що я малюю огризком олівця, приніс цілу коробку кольорових олівців, але мама заборонила мені їх брати. Він плакав і показував мамі фото, де він із жінкою та двома донечками. Коли вони виїжджали, він таки підсунув мені під подушку ті олівці.

Ще запам’ятався німецький лікар, який лікував дідуся. Він приносив ліки й сидів біля нього до самої смерті.

А були й виродки. Один загнав мене і свою собачку маленьку під ліжко і почав кормити її шоколадом, і весь час реготав і казав «Смачно! Смачно». Ще один постійно відчиняв двері в нашу кімнату, знімав штани й реготав при цьому.

Ще мадяр запам’ятався. У нього був пухнастий білий светр, він гладив себе по грудях і приказував: «Кошка, кошка». Він поклав око на маму і все намагався якось її схилити до інтиму. Але бабуся в нас була дуже придумкувата. Ми спали вдвох із мамою на ліжку, причому мама аж під стінкою, і бабуся приставила стільці до ліжка й лягала на них, щоб до мами далеко було. А потім, коли мадяр посилював залицяння, вона починала чухатись уся й приказувала, що в неї сильно голова болить. Він якісь таблетки пропонував, але мама категорично заборонила їх брати. Але він таки помстився нам! Коли вже його чекала машина їхати далі, він підійшов до печі в кухні і підпалив цигарку. В той час до нас зайшли дві односельчанки, одна з них з глузду з’їхала. Вона як раз гріла руки над конфорками, і тут прогримів невеличкий вибух, конфорки підстрибнули, а тітка, мабуть, знову з розуму зійшла. Потім ми в попелі знайшли великий патрон.

Під кінець літа 1943 року почалось звільнення Харківщини, і це було пекло! Залишки німців бомбили наші, наших бомбили німці, біля будинку однієї ночі розірвалося п’ять бомб, він дуже сильно розрушився. Ми ховались спочатку в погребі, а коли будинок майже зруйнувався, перейшли в окоп, який колись на городі вирили військові. Це було літо, почали поспівати помідори. Одного разу між бомбардуваннями я вискочила на город і почала в подол платтячка збирати стиглі помідори. І тут обстріл продовжився. Мама побачила, що я втікла, і почала кричати й кликати мене. Я ледь встигла стрибнути в окоп, як на тому місці, де я збирала помідори, розірвався снаряд. Мама тоді посивіла…

Коли вже остаточно зайшли наші, у нас розмістили мінерів, бо в городі стирчала величезна нерозірвавшаяся бомба. Одного з мінерів звали Михайлом, він весь час наспівував пісеньку: «Мінька наш, Мінька наш, а ми Мініни, Мінька ходить на вухах, а ми на ходулях». Вже була осінь, холодно, а він був фактично босий: якісь онучі, ноги замотані в тряпки. Мама пошукала в дідусевій майстерні (він уже тоді помер) чоботи і дала тому Міньці, щоб він не мерз.

– А як ви дізнались про кінець війни?

– Померла мамина двоюрідна сестра, у той день був похорон, і ми прийшли з цвинтаря до них на обід. Приїхав з фронту її чоловік, зняв кобуру з пістолетом, поклав на ліжко. Сіли за стіл. І тут шум, крики! Всі вискочили на вулицю, щоб подивитись, що сталось. Усі біжать, кричать «Перемога! Перемога!». Дядько схопив пістолет, вибіг на ганок і вистрілив в небо всі патрони.

Потім, через деякий час, почали повертатись додому фронтовики. А потім був голод 46-47-го років, але це зовсім інша історія…

– А що ти скажеш про нинішню війну?

– Ніколи б не повірила раніше, що ми будемо воювати з росією. Хоча, коли ми були в чоловікових родичів на саратовщині в 2005 році, вже щось таке недобре відчувалося навіть з боку родичів. Ми чомусь стали хохлами, і я навіть змушена була поставити їх на місце, після чого слово «хохли» із запинкою замінялося на «українці». Усе ми робили не так: не так їли, не те їли, не так онука виховували… Я навіть сказала чоловікові, коли ми їхали додому, що ноги моєї там більше не буде, хоча колись все літо там відпочивали. Як у воду дивилася…