Ви ніколи не зрозумієте

Цю фразу часто повторює у листуванні зі мною провідний оглядач «України-Центр», а тепер старший сержант Геннадій Рибченков. І за останні три з половиною роки війни я не просто звик до такої відповіді, а зрозумів її, повірив і відчув на власній шкурі.

Добре пам’ятаю повернення Геннадія з відрядження в тоді ще прифронтову Авдіївку, де він разом із волонтерами потрапив під свій перший обстріл. Вони приїхали на ринкову площу і роздавали продовольство голодним людям, коли по них «прилетіло». Так ось, за кілька днів дорослий чоловік, досвідчений журналіст, автор сотень статей, зокрема і про різні екстремальні події, не міг знайти слів, щоб описати відчуття мирної людини, яка потрапила під обстріл. Ви не зрозумієте – тоді це я почув від нього вперше…

Потім, багато разів беручи інтерв’ю у втомлених і засмаглих навіть узимку фронтовиків, ми чули, а скоріше відчували і бачили в їхніх очах запитання: як ви тут узагалі живете? Без постійних обстрілів і бомбардувань, без «двохсотих» і «трьохсотих», без чорної фронтової роботи. Безтурботні чоловіки і жінки, напівроздягнені дівчата, схвильовані якимись абсолютно безглуздими проблемами – посидіти в кафе, купити ще одну шмотку, запаркувати машину в центрі. А ще ці дивні вулиці міста, забиті дорогими тачками та ідіотською рекламою на бордах і сіті-лайтах. Фронтовики розповідали нам про пошуки житла за десять кілометрів від «передка», скупо відповідали на наші дурні журналістські запитання про нагороди, а їхні пальці нервово барабанили по столу, вистукували: «Ви ніколи не зрозумієте…»

Ми живемо і працюємо в центрі України, за кілька сотень кілометрів від лінії фронту, за нинішніми мірками – це тиловий регіон, не такий, звісно, як Львів чи Тернопіль, але досить безпечне місце. Хоча кожен із нас цілком міг опинитися в зовсім іншому місці: той самий Геннадій жив і працював у Харкові, а заступник головного редактора Олена Нікітіна народилася і виросла на Донбасі. Але сьогодні ми тут, і нас не обстрілюють ракетами та дронами щоночі, як це відбувається з Харковом, Сумами, Києвом, Одесою, Дніпром і ще десятками міст України. Поки що не обстрілюють. Ті «бабахи», які чуємо і які щоразу переповнюють жахом за життя близьких, не можна порівняти з відчуттями жителів міст-мішеней путіна.

Просто наведу пост харків’янки, письменниці Анни Гін:

«Це була, мабуть, найважча ніч у Харкові за всю війну.

П’ятдесят шість ракетних ударів (летіло все, і ракети, і авіабомби, і шахеди – чого скільки, не знаю). Гуркіт стояв такий, що залишалося тільки молитися.

Місто зараз у диму.

Ще достеменно незрозуміло, скільки загиблих і поранених.

Я намагаюся заспокоїти собаку. Доберман забився у ванну і плаче.

У мене, здається, страху немає, тільки ненависть. Але руки зрадницьки тремтять.

Щойно оголосили відбій, пішов дощ…»

Ми щоранку вже знаємо, яке місто знищували вночі. Телефонуємо близьким і ставимо одне, найголовніше, запитання: «Як ви там?» Іноді самі відповідаємо на нього, але частіше запитуємо.

Ви не повірите, але найважче – відповідати на розпитування друзів і близьких, які живуть за кордоном. Краще за всіх нас розуміють ізраїльтяни – їх не здивуєш і не злякаєш обстрілами та смертями. Особливо тепер. Вони так само проклинають хамасівців і хоменеїстів, як ми – рашистів, але в них вистачає гніву і на свій уряд, який робить усе не так. Ми – терпимо.

А ще – ми з іронією дивимося на різноманітні демонстрації в сотнях країн світу. Там тисячі гасел, дуже важливих для учасників і особливо для організаторів, але дуже рідко зустрічається найголовніше. Таке просте і зрозуміле – «Зупиніть війну!». Зупиніть війну – і всі інші проблеми виявляться вирішуваними.

Запитання, які ставлять нам друзі з Німеччини, іноді вводять у ступор. Друзі, ви не зрозумієте… Не зрозумієте, поки українська армія з останніх сил, без дуже потрібних ваших «Таурусів» стримує цю орду, яка за лічені місяці може докотитися до Берліна. Друзі, у нас є продукти і ліки – у нас немає впевненості, що доживемо до завтра.

Ще важче відповідати на розпитування сина, який тридцять років живе в Штатах і вже давно не розуміє наших реалій. Він, звісно, постійно моніторить новинні канали. А ми з усіх сил, спілкуючись із сином і його сім’єю по відео, удаємо із себе бадьорих і задоволених життям. Щоб, не дай Боже, онуки не здогадалися, що насправді відбувається в країні, де живуть бабуся й дід. Ви ніколи не зрозумієте…