Глина – она живая…

Вы когда-нибудь видели, как работает гончар? Скорее всего, только на видео. Хотя нет, возможно (если вы житель Кропивницкого), вам довелось наблюдать на Казачьем острове в День города толпу детей, с любопытством глазеющую, как Николай Свитайло тянет на гончарном круге чашку. А вот корреспонденту «УЦ» посчастливилось самому изготовить подарок к Новому году на гончарном круге – конечно же, под чутким руководством Николая.

– Коли почав займатися гончарством? Мабуть, років вісім чи дев’ять тому. Тут важко сказати, з чого саме починати відлік. З моменту, коли в моїй голові виникла думка «Чому б не зайнятися гончарством», чи зі створення майстерні й купівлі гончарного круга? От бачите, я теж не знаю, – говорит Николай, вымешивая кусок белой глины. Процесс до боли знаком – точно таким же образом хозяйка месит тесто на пирожки. И цвет материала такой же. Преобразование, происходящее с глиной, пока она проходит путь от бесформенного куска до посудины, пригодной к использованию, кажется немыслимым, - готовые изделия у Николая чаще всего темные, с бронзовым оттенком. У него свой неповторимый стиль, в основе которого лежат технологии, проверенные тысячелетиями. Как удается глине кремового цвета придать этот потрясающий оттенок, мы узнали от самого мастера. Но это уже – финальная стадия процесса. А вначале – подготовка глины.

– Глину я купую на заводі в Слов’янську. Вона вже підготовлена, з такою працюють у тамтешньому гончарному цеху. Але завод – це одна технологія, а виготовлення виробів вручну – інша. Тому глину треба підготувати – розмочити водою, вимісити. Раніше на гончара працювала вся його родина – старші сини копали глину, дружина й молодші діти вимішували, видаляли камінчики. Зараз я маю змогу працювати з уже очищеною глиною. Але ж ви розумієте – будь-яка глина для гончарства не підходить. Покладів багато, а осередків цієї справи в Україні всього декілька, і прив’язані вони саме до покладів глини. Характер виробів у величезній мірі зумовлений саме якістю глини, яку там добували. Наприклад, глина з Опішні дозволяла місцевим майстрам робити величезні посудини – макітри діаметром з півметра й більше. А добували таку глину в кар’єрах, глибина яких сягала 40-50 метрів. Прийшла радянська влада, і ті кар’єри закрили через те, що видобуток у них був небезпечний, порода часто обвалювалася. Зараз опішнянські традиції відроджують, – рассказывает гончар. – У Кіровоградській області теж є осередок гончарства – у селі Цвітне Олександрівського району. Там добувають червону глину.

Подготовка завершена, пришло время включать гончарный круг. Сегодня его вращает электрический двигатель, и у гончара нет необходимости предварительно разгонять станок до нужной скорости. За этим небольшим исключением все остальные особенности работы остались такими же, как и сотни лет назад. На гончарном круге изделие не лепят, а тянут – двумя руками подтягивают и выравнивают материал во время вращения. Эта работа требует навыка и точности. А еще меткости. Комочек глины нужно бросить в центр вращающегося гончарного круга – с умеренной силой. Один из главных врагов гончара – воздух, находящийся в глине. Не вымесил должным образом, не был достаточно точным при начале работы на круге – и крохотные пузырьки воздуха, оставшиеся в материале, дадут о себе знать во время обжига.

– Найважче робити підноси й таці, – отмечает Николай. – Чим більший діаметр дна в посудині, тим вища вірогідність, що при обпалі воно трісне. А робити їх доводиться частенько – люди замовляють сервізи на кілька персон. Якщо, наприклад, мені замовили набір чашок на чотири персони, я маю зробити цих чашок штук дванадцять. Навіть при великій вправності кінцевий результат непередбачуваний. Глина – вона жива й іноді дуже примхлива.

Далее идут центрирование материала и поиск дна – в прямом смысле. Начинать этот поиск нужно в центральной точке круга: легкий нажим на комок глины – и в нем образовалась аккуратная выемка. Ее нужно углубить, соблюдая максимальную точность, стоит переборщить – и в дне образуется дыра. Чтобы понять, какой должна быть толщина дна, нужно заранее представить себе, что именно получится в конце – пиала, чашка или графин. Вообще точность – это краеугольный камень гончарства. Достигнуть ее можно только эмпирическим путем, то есть оттачивать навыки на практике.

– Ані освіти в цьому напрямі, ані нормального навчання я не мав. Десь років дев’ять тому мій друг-гончар показав мені декілька майстер-класів. З них усе й почалося. Жив я тоді в Києві. Взагалі більша частина мого життя пройшла в Києві, коли знайомі дізнаються, що я переїхав зі столиці сюди, дивуються – типу що я тут забув? Але тут моя сім’я. А за освітою я взагалі монтажник радіоапаратури й електронних приборів, закінчував київське СПТУ № 33 на базі заводу «Електронмаш». Після армії – служив у ВДВ у Балтії – працював у інституті електрозварювання ім. Патона. Цікава була робота, але, як говориться, риба шукає, де глибше, а людина – де краще. Працював механіком, навіть мав нагоду попрацювати в Посольстві США в Україні в службі безпеки. А потім так склалися обставини, що я переїхав сюди й присвятив себе гончарній справі. Ось цей гончарний круг замовляв аж у США, бо тоді дістати таку річ було дуже складно. Зараз усе простіше – були б гроші.

На вопрос, приносит ли гончарное дело ощутимый доход, Николай отвечает честно:

– Якби в моєї дружини не було власного стабільного джерела доходу, то прогодувати родину горщиками я б не зміг. Це власне хобі, яке окупає саме себе, але великих прибутків не дає. При цьому воно забирає досить багато часу. Я не тільки продаю готові вироби, а й даю майстер-класи. Найбільше це подобається дітям. Та й взагалі я люблю дітей – це найвдячніші мої учні.

Мастер-класс под руководством Николая стоит 200 грн, в эту сумму входит стоимость трех изделий, которые можно сделать на собственный выбор. Но сразу вы их домой не заберете. После того как посудина приобрела форму на гончарном круге (на этом же этапе можно по желанию нанести узор с помощью стека), ее нужно высушить, затем отполировать. Потом подвергнуть молочению. Что это за такая штука?

– Глина – живий матеріал, вона дихає, – объясняет Николай. – Якщо ви просто наллєте в немолочений глиняний келих води й вип’єте, нічого страшного не станеться. Але якщо ви наллєте в нього води й поставите кудись, через деякий час келих почне «плакати» – вода просочиться через пори в глині й потроху витікатиме. Пори треба закрити. Зараз для цього використовують глазур, а в давні части гончарі молочили вироби – купали їх у молоці. Чим більше молока вбере в себе глина, тим темнішим буде колір.

Секрет благородного бронзового оттенка изделий Свитайла – в молоке. После сушки и полировки оно окунается в молоко и снова высушивается. И только после этого (через двое-трое суток после снятия с гончарного круга) оно ставится в печь для обжига. Сейчас есть возможность использовать для обжига электроэнергию, а раньше печи нагревали с помощью дров.

– Дехто з гончарів каже, що обпалення виробів на дровах надає їм додатковий відтінок – «димок» і взагалі краще, ніж електрика. Сперечатися не буду, але ви уявляєте собі, скільки треба дров, щоб довести піч до необхідної температури – 1000 градусів? А її ще треба тримати кілька годин. Я навіть боюся уявити, скільки коштуватиме річ, виготовлена таким чином. З іншого боку, до появи електрики гончарі працювали тільки так.

Гончарство – ремесло с большим символическим подтекстом. До своего завершения изделие из глины подвергается воздействию двух противоположных стихий – сначала воды (при работе на гончарном круге ее требуется реально много!), а затем огня. На каждой вещи также остается свое­образный отпечаток индивидуальности того, кто ее создавал. Он проявляется в изгибах, особенностях формы, наличии и характере нанесенного рисунка. А еще, по словам Свитайло, глина – материал, способный впитывать человеческие эмоции: и хорошие, и не очень. Хотите очиститься от плохой энергии и успокоиться – поработайте с глиной. Рядом с практичной посудой, изготовленной Николаем, на полочке в мастерской сохнут лепные фигурки, явно сделанные женской рукой.

– Ці речі робить моя дружина Іра, – говорит Николай. – Вона час від часу приходить сюди й влаштовує собі сеанс арт-терапії. Але бачите – у неї зовсім інші вироби. Я б такі не робив, бо вони потребують копіткої роботи, і витрачений на неї час коштує грошей. Чим складніший візерунок на виробі, тим дорожчим має бути й сама річ. Але я розумію, що навряд чи продам її за ту ціну, яку вона насправді має.

Чаще всего Николаю Свитайло заказывают всяческую утварь для приготовления и употребления кофе – от чашек до джезв. На втором месте – керамические кастрюли и горшочки для приготовления вкусностей в духовке. Напоследок Николай проводит инструктаж по обращению с изготовленными вручную керамическими изделиями. Его советы вполне могут пригодиться и вам, дорогие наши читатели. Итак…

• Неглазурованная керамика, даже после процесса молочения, способна впитывать влагу. Поэтому основное условие – тщательная просушка после мытья. Горшки на тынах были не просто украшением сельского пейзажа – так хозяйки держали посуду сухой. По этой же причине тарелки и чашки не прятались в шкафы и серванты, а хранились на открытых полках.
• Глиняную посуду нельзя мыть в посудомоечной машине и обрабатывать порошковыми чистящими средствами.
• Гончарные изделия можно подвергать воздействию высоких температур, но нельзя ставить на открытый огонь. Керамическая кастрюля прекрасно чувствует себя в разогретой духовке, а для приготовления кофе в керамической джезве нужно пользоваться отсекателем пламени.
• Нельзя горячую глиняную посуду помещать под холодную воду. Резкий перепад температур и неравномерное остывание могут стать причиной растрескивания.

Как видите, глиняная посуда чуть более требовательна, чем металлическая или стеклянная. Но у нее есть ряд преимуществ. Основное – это экологичность. В своей работе Свитайло использует только глину и молоко. Второе преимущество заключается в ее же недостатке – пористости. Представляете, насколько невероятным станет кофе, сваренный в джезве, стенки которой раз за разом впитывали его аромат? А еще благодаря Николаю Свитайло у любого желающего есть возможность сделать по-настоящему неповторимый подарок близкому человеку – керамику, изготовленную своими руками. Автор этой статьи свой подарок уже подготовил.

Фото Павла Волошина, «УЦ».